Від Стуса до Сенцова. Історії українських політв’язнів і їхньої боротьби
12 січня – День українського політв’язня. Але що це за термін і кому надають цей статус? Як давно з’явилися політв’язні та чому час плине, а нічого не змінюється? Також цього дня ми хочемо згадати тих, для кого ідеали свободи та справедливості були сильнішими за страх перед владою. Тих, кого за їхні переконання переслідували, саджали, катували. Тих українців, кого й досі незаконно утримує за ґратами Росія.
Хто такі політв’язні?
Політичні в’язні як феномен з’явилися дуже давно – вони були ще в Російській імперії та в Австро-Угорській імперії. Однак сам термін стали використовувати значно пізніше. Так, наприклад, в історії людства було багато геноциду, але до XX століття не існувало такого поняття, тому його не визначали. Так само і в ситуації з політичними в’язнями.
Статус «політв’язня» ніколи не був офіційним. Наприклад, за часів Російської імперії цю категорію відокремлювали від звичайних кримінальних, але не називали їх. Як і не робили цього за часів Сталіна. Проте існували та існують правозахисні організації, які казали «ми вважаємо цю людину політичним в’язнем». Для РФ це робить «Меморіал» – хоча він і ліквідований, але створений з трохи іншою назвою, тому робота щодо внесення людей до переліку політичних в’язнів продовжується. В Білорусі це робить «Вясна». Тому це функція правозахисників. Зокрема і тому, що жодна держава у світі не фіксує цей статус і взагалі не визнає, що у них є політичні в’язні, тільки кримінальні елементи.
Правову базу для визначення, хто ж такі політичні в’язні, створила резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи, яку прийняли у 2012 році. Цей документ визначив декілька підстав для того, щоб людину можна було віднести до політичного в’язня. Головна – цю особу влада переслідує за політичними мотивами. ПАРЄ це окреслила, а от що таке політичний мотив – ні. Тому тут створилося величезне поле для варіантів.
Понад 10 років тому виникла міжнародна група правозахисників, куди зокрема входили туди входили голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук і експерт цієї організації Володимир Яворський, а також росіяни та білоруси. Вони дуже довго це обговорювали та розробили методичні рекомендації, які зараз активно використовують організації «Меморіал» та «Вясна», тому що для Росії та Білорусі ця тема актуальна. Вони запропонували два критерії політичних мотивів.
Перший – це коли влада зупиняє чиюсь публічну діяльність або змінює її характер. Наприклад, людина є правозахисником і влада починає кримінальне переслідування, людина потрапляє за ґрати й вже не може вести правозахисну діяльність. Ось це і є недобровільне припинення публічної діяльності. А другий критерій – це спроба утримати або посилити владу. Наприклад, влада переслідує опозиційного політика, який може стати після виборів президентом, тому його ховають за ґрати та таким чином створюють можливість, щоб саме ця влада залишилася.
Але в будь-якому випадку хтось відповідальний має застосувати ці критерії до конкретної людини та визначити, що та їм відповідає. Якщо в Росії це організація «Меморіал», то в Україні саме «Харківська правозахисна група» інколи дає такі експертні висновки. Проте оскільки критерії досить нечіткі й навряд можуть такими бути, тому що є багато різних варіантів політичного переслідування людини, на думку деяких правозахисників, варто створити консорціум організацій і експертів, щоб висновок був об’єктивнішим і зваженішим. У нас в Україні поки такого центра немає, а от у РФ це завдання на себе взяла група експертів «Меморіалу», не сама організація.
Навіщо надавати статус політв’язня?
Це є публічним визнанням того, що конкретну людину влада переслідує за політичними мотивами. Що це репресії, це несправедливо і це потрібно припинити. Такий статус політичного в’язня каже, що людину влада переслідує несправедливо, що ця кримінальна справа сфальшована і потрібно докласти зусиль для того, щоб її звільнити.
«Такий статус – це як рукавичку кинути в морду владі та сказати, що вони покидьки», – зазначає експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва.
Хто з видатних українців був політв’язнем?
За радянських часів політв’язнями були українські опозиціонери та правозахисники, деякі з яких або просто виступали за незалежність нашої країни, а деякі ще й займалися правозахисною діяльністю. Але в будь-якому випадку всі вони стояли проти радянської влади. Цих людей переслідували за різними статтями, але були й такі, наприклад, «антирадянська діяльність», що можна було одразу впевнено казати – незалежно від обставин конкретної справи ця людина є політичним в’язнем.
Під час зачисток Радянським союзом патріотично налаштованих дисидентів, політв’язнями стали відомі нині люди. Зокрема письменник Василь Стус, якого засудили до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання за «антирадянську агітацію й пропаганду». Громадянського діяча та політика В’ячеслава Чорновола ув’язнювали не раз, зокрема у 1967 році за звинуваченням у «наклепі на радянський суспільний і державний лад», коли йому присудили 3 роки в таборах суворого режиму. Основною причиною стала журналістська діяльність, а саме документальна збірка «Лихо з розуму» з даними про арештованих у 1965 році шістдесятників.
Літературний критик та поет Євген Сверстюк, який протестував проти дискримінації української культури в СРСР, у 1973 році засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання «за антирадянську агітацію та пропаганду». І це далеко не вичерпний перелік. Літературознавець Іван Світличний, письменники Ірина та Ігор Калинці, математик та публіцист Леонід Плющ, лікар та громадський діяч Микола Плахотнюк – всі були політичними в’язнями тоталітарного режиму.
Поета Йосипа Бродського засудили за дармоїдство, але він, звичайно, теж був політичним в’язнем, адже писав вірші, які радянська влада йому не вибачила. Зараз в Росії Олексія Навального засудили за економічною статтею, хоча насправді справа сфальшована. Тобто режими для того, щоб приховати політичне переслідування, готові на будь-що, в тому числі вигадувати кримінальні та економічні справи. Зараз в законодавстві рідко можна знайти статті як СРСР за «антирадянську діяльність», хоча у РФ після початку повномасштабної агресії такі з’явилися – дискредитація російської армії або органів державної влади. Якщо людей переслідують за частиною 3 статті 207, то відразу можна казати, що це політична справа.
Хто були та є політичними в’язнями під час чинної російсько-української війни?
Навіть у сучасній Росії є українські політв’язні. Це люди, які з’явилися з 2014 року після окупації Криму, а потім частину Донбасу. І, на жаль, їхня кількість постійно збільшується. Вони виступали за повернення цих територій Україні, це дійсна причина їхнього затримання. Влада ж РФ використовувала ті самі методи фальшування кримінальної справи, як і для російських політичних в’язнів.
За російськими ґратами перебував український режисер, продюсер та письменник Олег Сенцов, над звільненням якого працював зокрема Центр громадянських свобод. Його незаконно засудили до 20 років суворого режиму у так званій справі «кримських терористів» – Сенцова звинуватили в створенні кримського осередку «Правого сектора».
Активіст у несвободі оголосив довготривале голодування, яке тримав з ризиком для життя. Ініційована організацією міжнародна кампанія #SaveOlegSentsov стала успішною. Тисячі людей у близько 40 країнах світу одночасно організовували демонстрації зі спільним закликом до своїх урядів – допомогти звільнити режисера Олега Сенцова та інших політв’язнів. І це спрацювало.
Релігієзнавця та вченого Ігоря Козловського у 2016 році за проукраїнську позицію затримали бойовики «ДНР». Він перебував у полоні, де зазнав тортур, майже 2 роки. Коли його за обміном звільнили у кінці 2017 року, він присвятив себе громадській діяльності та зокрема публічно адвокатував звільнення політв’язнів, яких утримує Росія.
Зараз на територіях РФ або тимчасово окупованих нею територіях також, на жаль, перебувають українські політичні в’язні. Ці імена ми маємо не забувати, повторювати, кричати для того, щоб домогтися звільнення цих людей. Це журналіст і стример громадського об’єднання «Кримська солідарність» Амет Сулейманов, якого у 2021 році «засудили» до 12 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за нібито причетність до релігійної організації «Хізб ут-Тахрір».
Перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, журналіст та викладач Наріман Джелялов, якого у 2022 році так званий Верховний суд Криму «засудив» його до 17 років позбавлення волі з відбуванням строку в колонії суворого режиму, штрафу у розмірі 700 000 рублів та обмеження прав на півтора року після відбуття покарання. Нібито чоловік винний у скоєнні диверсії на газопроводі у селі Перевальному, а також у контрабанді та зберіганні вибухових речовин.
Ірина Данилович, правозахисниця та авторка проєкту «Кримська медицина без обкладинки», у 2022 році «засуджена» Феодосійським міським судом Криму за «незаконне придбання, передачу, збут, зберігання, перевезення, пересилання або носіння вибухових речовин або вибухових пристроїв» до 7 років позбавлення волі і 50 000 рублів штрафу.
Художник і активіст Богдан Зіза з 18 травня 2022 року перебуває під вартою через обвинувачення у вчиненні терористичного акту, загрозі вчинення теракту, заклику до тероризму та вандалізмі. Підприємець Валентин Вигівський вже понад вісім років перебуває у колонії суворого режиму, до якої його «засудили» через «збирання та зберігання з метою передачі представникові військового аташату КНР в Бельгії за грошову винагороду відомостей, що становлять державну таємницю, ‒ конструкторську та іншу технічну документацію авіадвигуна бойової авіації».
Правозахиснику і журналісту Різі Ізетову винесли вирок до 19 років позбавлення волі за порушення ч. 1 ст. 205.5 КК РФ («Організація діяльності терористичної організації», за що світить довічне ув’язнення) та ч. 1 ст. 30 та ст. 278 КК РФ («Приготування до насильницького захоплення влади», покарання – до 10 років позбавлення волі). А журналіст, керівник ГО «Каховський плацдарм» і співзасновник музичного фестивалю «Таврійські ігри» Сергій Цигіпа з 12 березня 2022 року перебуває російській неволі через звинувачення російською окупаційною владою у «шпигунстві та нанесенню шкоди РФ під час спеціальної військової операції».
Все ще в усьому світі є дуже багато політичних режимів і політиків, які приходять до влади та не хочуть йти. Це головна причина, чому практика політичного ув’язнення все ще існує. Все для того, щоб зберегтись при владі.
В кожній країні, навіть в демократичній, потрібно слідкувати за вироками. Потрібно вести моніторинг політично мотивованих кримінальних справ і вироків. А в кожному випадку, якщо ми впевнені, що ця справа є політично мотивованою, потрібно про це публічно казати. Щобільше – вимагати або перегляду цієї справи, або зміни статусу цієї людини, яка була несправедлива засуджена за політичними мотивами. Тобто громадянське суспільство має спостерігати та реагувати. Як і звичайний правозахист, який будується на саме на таких підставах – ми спостерігаємо і реагуємо.
Читайте також:
- «Я іноді вночі просинаюся і не можу заспокоїтися». Інтерв’ю з дружиною незаконно ув’язненого волонтера Сергія Цигіпи, а також фото його листів з полону та вірші
- Правозахисники засуджують позбавлення волі Ірини Данилович – вимагаємо її звільнення й термінової госпіталізації!
- Заява правозахисних організацій щодо ув’язнення кримськотатарського громадянського журналіста Амета Сулейманова
