Трибунал у Гаазі та спогади з катівні. Огляд книжок до Міжнародного дня права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини й гідності жертв

Цей матеріал створено у межах співпраці Центру громадянських свобод та медіа «Сенсор».

Щороку 24 березня відзначається Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини й гідності жертв. Це день, коли говорять про грубі порушення проти прав людини, а в контексті російсько-української війни — це розголос справ щодо воєнних злочинів.

Генеральна Асамблея ООН встановила символічну дату для Міжнародного дня права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини й гідності жертв 21 грудня 2010 року. Саме цього дня у 1980-му стратили архиєпископа Оскара Арнульфо Ромеро за засудження порушення прав людини. Оскар Арнульфо Ромеро боровся за визнання людської гідності та ідеї захисту життя, виступав проти будь-яких форм насильства для уникнення збройних конфронтацій.

У контексті повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України право на встановлення істини набуло особливого значення, оскільки український народ щодня зіштовхується з масовими порушеннями прав людини: катуванням населення на тимчасово окупованих територіях, примусовою депортацією дітей на територію РФ, стратами цивільного населення, сексуальними злочинами та іншими жахливими правопорушеннями з боку російської армії.

Ми підібрали 5 книжок про порушення прав людини у воєнних конфліктах та про трибунали над воєнними злочинцями, які є ключем до глибшого розуміння важливості захисту прав людини, а також підкреслюють необхідність встановлення істини та визнання гідності жертв у найскладніших умовах збройних конфліктів.

Славенка Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі» («Комора», 2018)

Що перетворює цілком притомних та цивілізованих людей, які нічим не відрізняються від інших у буденному житті, на вбивць і ґвалтівників під час війни? Чи може будь-хто з нас стати злочинцем у відповідних умовах?

У пошуках відповідей на ці запитання Славенка Дракуліч спостерігала за розглядом справ на засіданнях Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі, що стосувалися воєнних злочинів у колишній Югославії. Звертаючи увагу на приголомшливі випадки насильства та масових смертей, авторка намагається визначити коріння конфлікту та з’ясувати суспільні перетворення та політичні фактори, які призвели до його виникнення.

Жахлива іронія епілогу твору Славенки Дракуліч залишає неприємне відчуття порожнечі та образи, а утопічна атмосфера братерства та єдності між учорашніми заклятими ворогами змушує задуматись: для чого все це було? Ця книга з’явилася, аби потривожити ваш солодкий сон, змусити засумніватися у власній «хорошості», примусити думати й ставити неприємні питання, аби потім не піддатися колективній ідеології, яка веде дорогою поділу, ворожнечі та агресії.

Станіслав Асеєв «“Світлий шлях”. Історія одного концтабору» («Видавництво Старого Лева», 2020) 

На тимчасово окупованій території України існує вʼязниця, що насправді є концтабором, де не діють жодні закони, а до її увʼязнених застосовують найжахливіші тортури. Її називають «Ізоляцією». Люди тут живуть у приниженні, страху й непевності з ранами та слідами опіків на тілі, з болем від переламаних кісток і часто — від зламаної волі й свідомості. Вижити, коли жити вже не хочеться — єдина ціль увʼязнених.

Журналіст Станіслав Асєєв потрапив у «Ізоляцію» в 2017 році і провів там 28 місяців. Він написав емоційну та глибоку книгу, в якій запитань більше, ніж відповідей, бо життя людей після звільнення з полону назавжди розділяється на «до» і «після».

Наталя Гуменюк «Найстрашніші дні мого життя» («Човен», 2023)

Ця книга — історичний документ першого року повномасштабної війни. Обстріли вокзалу в Краматорську й торговельного центру у Кременчуці, бомбардування центру Чернігова та пологового будинку в Маріуполі, вивезення українських дітей до Росії, окупація ЧАЕС та лікарні на Миколаївщині. Книга зібрала у собі репортажі про всі ці події, які написали журналісти The Reckoning Project — ініціативи українських і міжнародних медійників, аналітиків та юристів з документування воєнних злочинів. Голоси свідків і вцілілих, що зазвучали в них, уже зруйнували намір Росії вкотре приховати власні злодіяння і втопити пам’ять про них в океані брехні.

Єлізавета Гончарова «(Не)воля» («Темпора», 2019) 

Пошук волі чи пошук виходу з неволі? Репортажистка Єлізавета Гончарова пише про події на сході України, де сконцентрована найбільша кількість сиротинців і тюрем.

За останні кілька років до них додалися й інші зони несвободи: населені пункти, розташовані на лінії фронту, і незаконні місця утримання полонених на окупованих територіях. Герої репортажів позбавлені можливості вільно переміщуватися в просторі, хтось із самого дитинства живе в умовах несвободи, хтось повернувся з полону фізично, але емоційно ще й досі там. Вони прагнуть волі, тому що відчувають її нестачу. Бути вільним означає залишитися живим.

Рафаель Гругман «Військові злочини проти жінок» («Фабула», 2024)

Це книжка американо-українського автора Рафаеля Гругмана про злочини військових проти жінок у часи Другої світової війни. І насправді в українському перекладі її назва некоректна, адже йдеться про воєнні, а не військові злочини. Проте ми все одно рекомендуємо її прочитати усім, хто цікавиться історією.

Книжка викриває кримінальні сексуальні дії бійців Червоної армії, які в Радянському Союзі замовчувались. Також там ідеться про примусову стерилізацію в Німеччині, солдатські борделі, масові зґвалтування та інші злочини XX століття. 

Деякий час після 1945 року здавалось, що подібні злочини більше ніколи не повторяться, але з настанням  2022 року онуки вбивць та ґвалтівників почали чинити те саме у Бучі, Маріуполі та Херсоні. І ця книга — ще одне свідчення, що про воєнні злочини треба говорити доти, доки усіх винних у них не покарають.

Авторка: Олеся Лелека, студентка Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка, інтернка Центру громадянських свобод