Звернення до президента екс-політв’язнів і правозахисників про необхідність амністії в Україні

Президенту України В.О. Зеленському

Голові Верховної Ради України Д.О. Разумкову

Народним депутатам України

 

 

Шановний пане Президенте! Шановний пане Голово Верховної Ради! Шановні народні депутати України!

 

 

Звертаємось до вас у зв’язку з протидією поширенню Covid-19 в пенітенціарних установах України. Одразу зазначимо, що ми не віримо офіційним даним щодо захворюваності, які публікує з 24 квітня Департамент з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України. Не може такого бути, що станом на 23 червня захворіли лише 4 в’язні, 5 медичних працівників та 26 працівників персоналу установ – загалом 35 людей, з яких одужали 25. При цьому проведено лише 613 тестів. 

 

Ці дані свідчать, що, по-перше, тестування засуджених та осіб, узятих під варту, вочевидь не проводяться взагалі, навіть тих, хто був у контакті з працівниками, які захворіли. По-друге, дані про кількість працівників персоналу, що захворіли, є вкрай сумнівними. Важко очікувати, що вони будуть такі малі (в тисячу разів менші!) з огляду на динаміку зростання захворюваності в країні та ідеальні умови для розповсюдження коронавірусу в СІЗО та установах виконання покарань. 

 

Приклад з Дарницьким інтернатом для дівчат, де був встановлений діагноз у однієї працівниці і провели тестування всім, є вражаючим. Позитивний результат тесту виявився у 81 людини. А що було б, якби таке тестування провели всім працівникам та ув’язненим, наприклад, Кропивницького СІЗО, де захворіло 4 людини? Це показало би реальний рівень захворюваності хоча б в одній установі.

 

Фактично пенітенціарні установи, де працює приблизно 28 тисяч персоналу, відбувають покарання близько 33 тис. засуджених, а в СІЗО та установах виконання покарань з функціями СІЗО утримується близько 20 тис. в’язнів, майже повністю виведені з-під державного моніторингу та контролю. 

 

Максимально можливе звільнення в’язнів як засіб запобігання пандемії COVID-19 є загальною рекомендацією усіх міждержавних організацій і фактично єдиним засобом пом’якшення наслідків хвороби, оскільки жодна тюремна система в світі не впоралася з викликами пандемії. Тільки після цього з’явиться шанс для ефективного запобігання розповсюдженню хвороби. Ув’язнених звільнили в різний спосіб – по амністії, через помилування або умовно-достроково щонайменше 26 країн у світі, в тому числі й з жорсткими політичними режимами (наприклад, в Ірані). В Європі цю політику підтримали Німеччина, Франція, Італія, Австрія, Португалія, Кіпр, Бельгія, Норвегія, Великобританія (особливо Північна Ірландія і Шотландія), Ірландія, Словенія, Албанія, Білорусь, Азербайджан, Туреччина. В Сполучених Штатах звільнено більше 40 тис. засуджених.

 

Міністерство юстиції розробило за участю експертів Харківської правозахисної групи два законопроекти – про амністію та умовно-дострокове звільнення, 24 квітня Кабінет міністрів їх схвалив, і 27 квітня вони були внесені урядом на розгляд парламенту за р.н. 3397 та 3396. 

 

Якщо законопроект №3397 буде ухвалений, то будуть звільнені частина неповнолітніх засуджених, вагітні жінки, жінки з дітьми до 5 років, люди пенсійного віку, інваліди 1 та 2 групи, а також ті, що відбувають покарання за нетяжкі злочини, злочини середньої тяжкості, ненасильницькі злочини і вже відбули певну частину покарання за призначеним судом вироком. Законопроект містить довгий перелік статтей Кримінального кодексу щодо злочинів, у випадку скоєння яких амністія неможлива. Тобто засуджені за насильницькі тяжкі та особливо тяжкі злочини амністії не підлягають. Загалом буде звільнено приблизно 3000 засуджених (9% від загальної кількості засуджених).

 

У законопроекті №3396 пропонується на період карантину зобов’язати установи виконання покарань у 3-денний термін з моменту настання права на умовно-дострокове звільнення подавати заяви про УДЗ до суду, а якщо суд погодиться з адміністрацією установи, що УДЗ застосувати не можна, то УДЗ не буде застосоване. Якщо він буде прийнятий, то по УДЗ звільниться приблизно 10-12 тис. засуджених.

 

Амністія завжди була і залишається актом прощення та милосердя. До 2011 року вона була щорічною, потім її оголошували в 2014 та 2016 роках. Відсутність амністії протягом чотирьох років є ознакою антигуманного характеру державної політики, яка суперечить положенням Конституції України, отже, тільки з цієї причини вона є необхідною. УДЗ – це захід, передбачений Кримінальним кодексом. Ми добре знаємо, що його застосовували не більше, ніж у 35% випадків, тому що адміністрація вимагає хабарі за позитивну характеристику та відсутність дисциплінарних покарань протягом року. Проте в умовах пандемії значення і амністії, і УДЗ стає ще більшим: це не тільки засоби рятування від смертельної хвороби, але й запобіжники проти поширення COVID-19 в установах виконання покарань, вони сприятимуть створенню належних умов відбування покарання в цих установах та проведенню пенітенціарної реформи.

 

Проте тільки 17 червня профільний комітет парламенту розглянув ці законопроекти і відправив проект №3397 на доопрацювання, а проект №3396 взагалі відхилив! 

 

Таке рішення пояснюють тим, що Президент проти ухвалення цих законопроектів, бо це непопулярний захід, який погане вплине на його рейтинг, і в парламенті вважають, що внаслідок цього шанси на їх ухвалення відсутні.

 

Складається враження, що у тих, хто приймає рішення, немає жодного розуміння, яку велику загрозу несе сплеск коронавірусу в пенітенціарних установах – не тільки для в’язнів та персоналу, а й для населення тих місцевостей, де установи знаходяться. Можна очікувати й украй негативну реакцію і ув’язнених, і персоналу. Ми не хочемо повторення італійського сценарію, де були масові бунти в тюрмах, а персонал відмовився працювати.

 

Отже, якщо керівництво держави всерйоз каже про боротьбу з поширенням COVID-19, воно просто зобов’язане проводити тести в’язням та персоналу в установах, де є підтверджений діагноз, державним коштом і терміново розглянути заново законопроекти 3397 та 3396. Незручно навіть нагадувати норми статті 3 Конституції, що життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю і що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, та статті 24 – що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Бо ставлення керівництва держави до коронавірусу в пенітенціарних установах, яке демонструється, показує, що ці норми Конституції сприймаються ними як лише лицемірні та пустопорожні декларації. 

 

З повагою,

 

Політв’язні радянського періоду:

Мустафа Джемілєв, 1966-1967, 1969-1972, 1974-1977, 1979-1982, 1983-1986

Мирослав Маринович, 1977-1987

Василь Овсієнко, 1973-1987

Микола Горбаль, 1970-1977, 1979-1988

Богдан Горинь, 1966-1968

Олекса Різників, 1959-1961, 1971-1977

Олесь Шевченко, 1980-1987

Микола Кульчинський, 1969-1972

Йосиф Зісельс, 1978-1981, 1984-1987

Кузьма Матвіюк, 1972-1976

Богдан Чорномаз, 1972-1975

Раїса Руденко, 1981-1987

Зорян Попадюк, 1973-1987

Інна Чернявська-Набока, 1981-1984

Лариса Лохвицька, 1981-1984

Леонід Милявський, 1981-1984

Орина Сокульська, вдова політв’язня Івана Сокульського та сестра політв’язня Ярослава Лесіва, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих

 

Полів’язні у 2014-2019 рр.

Микола Карпюк

Олег Сенцов

Євген Панов

Роман Сущенко

Ахтем Чийгоз

Ігор Козловський

Станіслав Асєєв

Володимир Балух

Ігор Мовенко

 

Поділитися