Право на мирні зібрання та їхня “легітимність”

Люди мають право збиратися мирно і без зброї. Це право, точніше — свобода, є одним із базових, фундаментальних Прав Людини. Більше того: це одне з “негативних” прав і свобод: якщо зібрання є мирним, влада не повинна втручатися у його проведення.

Так домовилися в рамках Ради Європи (про що регулярно нагадує Європейський Суд з Прав Людини — ЄСПЛ), Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) і улюбленій Організації Об’єднаних Націй (ООН). Іншими словами, доки зібрання залишається мирним та не порушує роботу найважливіших соціальних служб (пожежники, швидка медична допомога) — влада зобов’язана робити одну-єдину річ: не заважати йому, не “розганяти” його, не бити учасників — а тихо стояти в стороні і охороняти тих, хто зібрався, від немирних провокаторів і хуліганів.

Так, це складно (взагалі складно не бити людей, коли здійснюєш монополію на насилля, а вже тим більше — коли люди виходять та “ображають” владу і правоохоронців, як в Британії, Венесуелі чи в США), – але цілком необхідно, якщо загальновизнані міжнародні норми Прав Людини ще не перетворилися на  пустий звук.

Таким чином, мирні зібрання легітимні в силу своєї мирності і пріоритету Прав Людини над (псевдо-) державними, корпоративними, партійно-політичними та іншими інтересами, а його свавільне припинення — нелегітимне (навіть, якщо в окремих випадках “легальне”, тобто опирається на нормативні акти тої чи іншої країни).

Повідомлення про проведення мирного зібрання і його мету

Повторюся: “нелегальних” мирних зібрань не буває. Не може бути і “несанкціонованих” (навіть якщо їх вважають такими окремі представники влади окремих держав). Бувають “неузгоджені” (тобто такі, з приводу яких організаторам і владі не вдалося разом узгодити час, місце і форму мирного зібрання) і ті, які проходять “без повідомлення” (у випадку, якщо організатори мирного зібрання не встигли чи не захотіли повідомляти владу).

Чи означає це, що влада може розганяти подібні зібрання і навіть застосовувати силу? Ні, не означає. Поки зібрання залишається мирним і не порушує ряд інших обмежень (див. Далі), якими б не були прийняті на ті чи іншій території закони, воно автоматично є легітимним — в силу природи “основних свобод”.

Оцінка “мирності” зібрання

Оцінка “мирності” зібрання — один із найбільш складних моментів. Припустимо, люди зібрались мирно, але один хуліган почав битися із продавцем морозива. Стало зібрання немирним? Ні! Хулігана потрібно відвести подалі від учасників, щоб він не завдав їм шкоди, а вони могли би спокійно продовжити зібрання.

Проходить мирне зібрання і раптом його починають розганяти поліцейські зі застосуванням сили. Один із учасників, намагаючись захистити свою дитину, штовхає поліцейського. Стало зібрання немирним? Ні! Навіть поліцейські не мають права застосовувати силу протизаконно і, якщо вони це роблять, будь-які мирні громадяни — завжди і всюди — можуть здійснювати їм спротив у рамках закону. Тобто перед громадянином і його дитиною треба вибачитися (можливо, виплатити компенсацію), а поліцейських, які застосували силу і тим самим спровокували насилля у відповідь, – судити.

Навіщо ж тоді потрібно узгоджування чи хоча б повідомлення? Лише з однією метою: щоб влада (перш за все — поліція) могла вжити заходи для охорони і захисту громадян, які мирно зібралися, від третіх осіб, провокаторів і надзвичайних ситуацій (у цьому і полягає “позитивна” частина “негативного” права). Решта — необґрунтовані обмеження. Більш того, спроба відкривати мирні зібрання “подалі від органів влади” говорить про повне нерозуміння владою суті та мети мирних зібрань: найчастіше — це спроба громадян мирно та легально донести до влади свою стурбованість станом справ, доки ситуація по-справжньому не загострилася.

На жаль, навіть на просторі ОБСЄ (регіону, країни якого входять в Організацію з безпеки та співробітництва у Європі) провокатором агресії та насилля найчастіше є саме поліція (Іспанія, Північна Ірландія, Франція, США, інші країни) — і у цьому сенсі має працювати зовсім не “презумпція довіри поліції”, а “презумпція професійної деформації будь-яких силових структур” і “презумпція добропорядності мирних громадян”. Зворотня логіка — прямий шлях до авторитарних поліцейських держав.

Про обмеження свободи мирних зібрань.

Ми розуміємо, що у людей “є право на мирне зібрання і що користування цим правом не підпадає під жодні обмеження, окрім тих, які накладаються згідно з законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в ім’я громадських інтересів, перш за все — прав і свобод інших людей”.

Тобто, безумовно, право на свободу мирних зібрань може бути обмежене, але ці межі повинні встановлюватися лише “відповідно до закону” – нормативного акту, прийнятого легітимним органом законодавчої влади. А це означає, що, по-перше, такий нормативний акт має існувати; по-друге, орган, що його видав, має бути уповноваженим; і, по-третє — акт не має суперечити міжнародним нормам і стандартам (протилежне ми вже неодноразово спостерігали на прикладі Венесуели, Туреччини, України та інших країн).

Обмеження, що вводяться у демократичному суспільстві, мають бути необхідними — не “можливими”, не “бажаними”, а саме необхідними, тобто такими, що без них функціонування нормального демократичного суспільства буде ускладнене чи неможливе. Наприклад, на мирних зібраннях неприпустимими є заклики до насильства стосовно до різних меншин, заклики до війни і агресії, встановлення диктаторського режиму.

Мета обмеження мирних зібрань.

Вище ми згадали, що обмеження основних Прав Людини, включно з свободою мирних зібрань, мають полягати тільки на законі (у повному сенсі слова — на законі, що не суперечить міжнародним зобов’язанням держав, а не на приватному розпорядженні того чи іншого чиновника) — і тільки як абсолютно необхідні у демократичному суспільстві. Але цього мало. У всіх обмежень має бути строго визначена мета. А саме: обмеження мають бути направлені винятково на захист суспільних інтересів, у першу чергу — прав і свобод інших людей. Наприклад, обмеження можуть накладатися на мітинги радикальних сил, які закликають до розправи над “кавказцями”, “інославними”, “бізнесменами” та “поліцією”.

Будь-які обмеження повинні стосуватися захисту прав і здоров’я людей, у тому числі — саме як крайній випадок — охорони громадського порядку, а не незручності і спокій влади, правоохоронців чи будь-яких інших політичних сил.

Затримання громадян під час і після мирних зібрань.

Затримання — а тим більше арешт — є дуже серйозним обмеженням свободи, і свободи мирних зібрань також.

Затримання, тобто позбавлення людини свободи, має бути крайньою, рідкою необхідністю, без якої не можна обійтися для захисту життя, здоров’я, прав і свобод інших людей (кидання в поліцейських надувними кульками такої необхідності не стосується).

І, звичайно, ця міра має бути пропорційною загрозі, яку становить людина для суспільства (юна дівчина з плакатом “Моя країна буде вільною” таку загрозу явно не становить).

Всі представники силових структур, що застосовують затримання як рядову, рутинну міру, не обумовлену серйозними загрозами, повинні розуміти, що діють незаконно (навіть, якщо був наказ начальства!) і у будь-якому демократичному суспільстві повинні нести відповідальність (в окремих випадках — кримінальну) за свої дії.

Пропорційність дій правоохоронних органів.

Кожного разу, коли влада застосовує до мирних громадян силу (включно з простими усними заборонами та розпорядженнями), вона повинна співставляти загрозу, яку несуть дії громадян і дії самих правоохоронних органів. Удар дубинкою по голові підлітка непропорційний кинутій в поліцейського паперовій склянці, а поштовх у корпус поліцейського, що б’є інваліда, непропорційний подальшому побиттю “винного” десятком охоронців порядку із застосуванням спецзасобів. Ми розуміємо, що не всі протестувальники — ангели, і що не у всіх із них можуть бути дійсно мирні наміри. Але саме тим правоохоронні органи і відрізняються від хуліганів, що їхні дії мають вести до однієї-єдиної цілі: припинення насилля чи інших крайніх, абсолютно недопустимих дій збоку учасників зібрання.

Утримання в поліції після затримання на мирному зібранні

Повертаючись до всіх попередніх пунктів, ми повинні виходити з того, що утримання під вартою — міра особлива і виняткова, яка:

а) повинна бути викликана крайньою необхідністю (тобто ситуацією, при якій дана міра не може бути замінена жодною іншою);

б) повинна застосовуватися за строгими правилами, які регламентують позбавлення людини свободи (хоч і навіть на короткий час);

в) повинна контролюватися як відповідними державними, так і недержавними правозахисними структурами;

г) повинна бути скасованою негайно, як тільки необхідність утримання людини під вартою зникне.

Адміністративні та інші судові процедури

У частині країн нашого регіону правосуддя працює прийнятно, в іншій частині — погано, у багатьох — можна вважати його за рядом ознак відсутнім. Але це — тема, яка є пов’язана вже з іншим фундаментальним правом, яке входить в число фундаментальних Прав Людини, – правом на справедливий суд. Йому має бути присвячений окремий текст — і не один, у тому числі і в контексті свободи мирних зібрань.

Ще раз про важливість мирних зібрань для суспільств та держав

На завершення хочеться сказати декілька слів не про Права Людини і не про вже набридлі будь-якій владі міжнародні норми і стандарти — а про те, що якщо мирні і в принципі легітимні зібрання почати штучно перетворювати в нелегальні, то через деякий час варто очікувати зібрання зовсім немирні, а у подальшому і далеко не мирні.

Підтвердження цьому можна спостерігати у всьому регіоні ОБСЄ — від США до Монголії. Завдання будь-якої розумної влади — забезпечувати легальність і безпеку мирних зібрань, щоб люди могли вільно висловлювати свою думку і мирно вести свої країни до конструктивних змін.

Джерело: 7х7

Переклад з російської: Любов Галан