Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати
Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).
Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.
Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?
Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.
Чому поїхали на Майдан?
“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”
“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”
“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”
“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”
“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”
“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”
“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”
“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”
“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”
(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.)
— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…
— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)
— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.
— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…
“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”
“18-го числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”
— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ?
— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.
Ваше ставлення до правоохоронців?
— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?
— Як до структури — так. Персонально — ні…
“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”
“Я сам — колишній міліціонер…”
— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.)
— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.
“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”
“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”
“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”
— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)
— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…
“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”
— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.
— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)
— Не знаю, це не важливо.
— Ну як, це важливо…
— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…
Чому піднімалися
вгору по Інститутській?
“Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”
— Для чого ви туди пішли?
— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…
“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”
— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…
— Як ви мали захищати себе і інших?
— Навіть заплативши своїм життям.
— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.
— Чи мали намір просуватись далі?
— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…
“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”
“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”
“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”
“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”
“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”
“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”
“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”
— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…
— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?
— Просто прийти.
— Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?
— Звичайно що будуть.
Чи були підстави для застосування зброї?
Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.
— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас?
— Ні, не можна, ми були дуже далеко.
— Чи становили ви небезпеку?
— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…
“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”
— Можна сказати, що це був штурм?
— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…
Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?
— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)
— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.
— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?
— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…
“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”
— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?
— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…
— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?
— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?
— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?
— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…
— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.)
— Ні не очікував.
— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?
— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…
“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”
Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?
Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання.
І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.
Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.
Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.
Це навіть важливіше, ніж покарання винних.
Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.
Джерело, 12/01/2018
