“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.