Не смійте говорити, що права людини не для всіх!

Не смійте говорити, що права людини не для всіх

Промова Верховного Комісара ООН з прав людини, екс-голови Ради Безпеки ООН,  Зейда Раада аль-Хусейна.

 Лунд, Швеція, 27 листопада 2017 року

 

 

Пані професор Соренсен,

Пане ректоре Кейрум,

Друзі та колеги,

Для мене велика честь виступати з лекцією в пам’ять про життя та працю надзвичайно обдарованої людини – міністра закордонних справ Швеції Анни Лінд. Я дуже вдячний Інституту Рауля Валленберга і Асоціації закордонних справ Лундського університету за це запрошення.

Коли 30 років тому я приїхав до Великобританії для вступу до аспірантури, нас, іноземних студентів, насамперед відправили реєструватися у відділення поліції. Ми товклися в довгій черзі під знаком «foreign aliens here», «приїжджі тут». Ласкаво просимо до Британії, прибульці!

Так ось, сьогодні я тут, щоб сказати вам: прибульців не існує. З точки зору права прав людини, значення має тільки те, що людина – це людина. Скільки б не було інших ознак, що підкреслюють нашу ідентичність: гендер, національна приналежність, переконання, етнічне походження, сексуальна орієнтація та будь-які інші характеристики – вони не позбавляють нас права називатися людьми і не применшують наших прав людини. Нехай це буде сюрпризом і для Аун Сан Су Чжі: це стосується і рохінджа!

Ви, ймовірно, вже подумали: «Спасибі, кеп». Навіщо даремно висловлюватися щодо таких очевидних речей? Але жах нашого часу в тому, що я змушений це робити. Змушений, бо універсальність прав людини ставиться під сумнів по всьому світу. На неї нападають всіх мастей терористи, авторитарні правителі, популісти і прихильники так званих «традиційних цінностей». Хоча різною мірою, але усі вони вимагають принести права в жертву – права інших людей в жертву власної влади. Їх вплив, який все зростає, ось-ось покладе край ліберальному світопорядку.

Наші опоненти стверджують, що успіх цих акторів означає тільки одне: провал світового правозахисного співтовариства. Провал, що трапився не сьогодні і не вчора. Загальна Декларація прав Людини була написана 70 років тому, щоб змінити світ на краще; що ж, крихкість правозахисного порядку денного сьогодні говорить сама за себе… У підсумку, Загальна декларація є надто непопулярною, щоб дійсно міняти світ. Філософія, що лежить в її основі, не може, на думку критиків, вважатися універсальною: це все «західні», «ліберальні» цінності. Та й ми самі, правозахисники, зарозумілий народ: занадто багато твердимо про власну правоту. Самопризначені ангели.

Таким чином ми виявляємося занадто «європейськими», занадто «лівими», занадто – що не можна пробачити! – наївними. І якщо держави не дотримуються права прав людини, то саме тому, що наші міжнародні правові інструменти відірвані від реальності – рівно настільки, щоб стати непридатними для цих держав.

Критики вимагають, щоб ми почали думати інакше. Вимагають прийняти той факт, що не в кожній країні можна чекати свободи для ЛГБТІ-людей або визнання за жінками права розпоряджатися своїм життям на власний розсуд. Вимагають погодитися з тим, що світова культура – це калейдоскоп світоглядних і релігійних систем. Отже, вирішувати, які права людини їм підходять – це справа місцевих правителів, а наша справа – підтримувати активістів у досягненні поставлених ними локальних цілей. Тоді-то ми і досягнемо обнадійливих результатів – просто як за помахом чарівної палички.

Напевно, ви не здивуєтеся, коли почуєте, що я не зовсім згоден (зовсім не згоден!) з такою позицією. У своїй сьогоднішній лекції пам’яті Анни Лінд я спробую розібрати ряд найгостріших нападків на універсальну природу прав людини, а в кінці поділюся кількома спостереженнями.

Почати хотілося б з того, що я поділяю загальну установку, яка твердить: ми, правозахисна спільнота, повинні ставитися до себе критичніше. Тому відразу ж потрібно підняти два питання.

У чорновому варіанті Загальної Декларації, запропонованому Рене Кассеном, преамбула відкривається жорсткими словами: «Незнання прав людини і презирство до них – одна з головних причин страждань людства».

Як і багато людей його покоління, Кассен (у 1968 році був нагороджений за свою роботу над Декларацією Нобелівською премією миру) був поранений у бою в 1914 році і все життя прожив з каліцтвами. Його не назвеш мислителем, який закрився від світу у вежі зі слонової кістки: біль, народжений двома Світовими війнами і Голокостом, зробив страждання, про які він пише, гранично реальними для себе особисто.

Якщо подивитися на ці слова зараз, чи не буде чесним визнати, що «незнання прав людини і презирство до них» – цілком вичерпна характеристика того, що відбувається з нами сьогодні? Озирніться навколо: від Трампа до Дутерте, Аун Сан Су Чжі, Ас-Сісі, Орбана, Ердогана та інших. Якщо ми погоджуємося з цим, то це означає, що все провалилося? Загальна Декларація, яка була створена, щоб захистити нас від масового насильства і утисків, дійсно руйнується?

Так, нам доводиться констатувати, що незнання і презирство до прав людини знову досягають страхітливих масштабів. Ми, прихильники загальних прав людини, повинні взяти певною мірою відповідальність за це. Як може бути до сих пір, що тортури відкрито застосовуються в багатьох країнах? Що мільйони людей по всьому світу не можуть жити гідно, здобувати освіту і зберігати здоров’я, що багатьох переслідують, незаконно затримують, утримують в жахливих умовах, що люди зникають без сліду? Я не стану заперечувати: багато хто з нас відчуває провину за все це. Ганьба нам, якщо незнання і презирство до прав людини настільки поширені. Нам потрібно було б бути більш наполегливими, більш наполегливими в просуванні нашої справи – а може, і більш винахідливими ніж наші опоненти. До цього пункту я ще ненадовго повернуся.

Однак – прошу вибачення, якщо це прозвучить, наче я захищаюся, – ті, хто люто критикує правозахисний рух, здається, вибачають самі держави. Замість того, щоб викривати тих, хто чинить беззаконня, опоненти приписують всю провину правозахисній спільності. Так, ніби вона, і тільки вона, є єдиним міжнародним гравцем, що здатний запобігти порушенням прав людини!

Це дуже прикро, оскільки така позиція не враховує кількох базових фактів.

Загальна Декларація прав людини, два Міжнародних Пакти і сім наступних міжнародних Конвенцій – від заборони тортур до прав людей з інвалідністю – перш, ніж стати обов’язковими для держав, були розроблені, узгоджені і підписані їх урядами, а також ратифіковані їх парламентами. Всі країни світу підписали хоча б одну угоду в сфері прав людини. Саме ці угоди задають загальні для всіх країн міжнародні стандарти.

Ні ООН, ні правозахисна спільнота не змушували уряди створювати таку систему. Їх дії були добровільними рівно тою мірою, в якій співвідносилися з рішеннями, прийнятими на загальнонаціональному рівні. Аргумент , до якого вдаються опоненти універсальності прав людини, про те, що  США і ЄС «насильно» затягли всі інші країни в систему захисту прав людини (зокрема, в конвенцію щодо заборони катувань) неймовірно спрощує питання і перебільшує ступінь впливу Заходу; свідчення цього є те, що самі США ухилилися від підписання багатьох правозахисних документів.

Для країн, які взяли на себе зобов’язання, прописані в угодах, вони, зрозуміло, такими, що зобов’язують. То чи не на державах  у першу чергу лежить відповідальність за порушення цих зобов’язань? Чи не повинні держави закликати до відповіді один одного в разі порушень? Чому ця відповідальність цілком і повністю лягає на ООН?

Перш, ніж перейти до наступного ряду претензій щодо універсальності прав людини, я скажу кілька слів про те, наскільки неправильно інтерпретується це поняття тими, хто взявся знову здувати пил з давнього аргументу про культурні відмінності. Я також торкнуся питання про ймовірну неефективність або недостатню легітимність правозахисних інститутів, на яку нещодавно натякали Сполучені Штати, а далі буду говорити про звинувачення на адресу європейців, чиє просування правозахисного порядку денного часто розглядається як лукавство, розпочате заради посилення власного впливу, а не для підтримки вільного світопорядку . На закінчення я скажу про те, що можна робити для зміцнення універсальної системи захисту прав людини.

Аргумент, який я часто чую від представників африканських та арабських країн, часом навіть від старших колег по ООН, будується навколо переконання, що немає ніяких «універсальних», «загальних» прав. Є тільки західні цінності в обгортці з хитромудрих слів, якими всіх напихають проти власної волі. Як я вже говорив, вплив Заходу на інші країни в цьому питанні перебільшено. Проте, всі ці твердження сигналізують про неприйняття самого вектора руху. За аргументами про культуру криється глибоке невдоволення просуванням прав ЛГБТІ-людей, а також сексуальних і репродуктивних прав жінок та дівчат, які я і моє Управління активно захищаємо.

З цим невдоволенням пов’язані два протиріччя. Перше є очевидним, воно кидається в очі: ви скаржитеся, коли, припустимо, вас, які приїхали з Африки або арабських країн, дискримінують в Європі. Але ви ж самі дискримінуєте інших за ознакою їх гендеру та сексуальної орієнтації! Друге. Боротьба з універсальними правами Людини як з ідеєю, «насадженою» Заходом, випливає з того, що така категорія, як індивідуальні права (права окремої людини) взагалі не існує. Що ідея індивідуальних прав – штучний західний конструкт, який зводиться всього до двох, нехай і важливих, питань. Але як щодо боротьби зі зникненнями людей? Як щодо права на прожиток? Заборони расової дискримінації? Це все теж винятково «західні цінності»? Хіба тільки західна людина може сумувати за близькими, викраденими, закатованими і вбитими державою? Звичайно ж ні!

Неприйняття прав людини може не мати під собою серйозних логічних обґрунтувань, але воно є занадто актуальним серед консерваторів. У багатьох суспільствах релігія і культура відіграють колосальну роль, ми повинні поважати це – і вести серйозний діалог. Крім того, історичний зв’язок між Заходом і правозахисним рухом і справді сильний, мало хто сперечається, що саме західна ліберальна політична традиція зробила серйозний внесок у розвиток правозахисного руху.

Цілком правильно говорити і про те, що дві грандіозні війни, безпрецедентні за розмахом жорстокості, включаючи Голокост, почалися у самому серці Європи. Під час них (з урахуванням епідемії іспанки 1918 року, до якої війна мала безпосереднє відношення) загинуло близько 100000000 людей. Без цих жахливих втрат і без страшного досвіду, що залишився за плечима у тих, хто вижив, кодифікація права прав людини навряд чи відбулася б. Так, на рівні держав, саме Європа надихала правозахисні ідеї перед 1914 роком і була в авангарді розробки права прав людини після 1945-го. Так і повинно було бути: хай вибачать мені ці слова, але Європа була зобов’язана [спокутувати скоєне] перед усім світом.

Ще один закид, який ми часто чуємо,  тепер  від США і європейських країн, що уклад розташованої в Женеві Ради з Прав Людини ООН (яка складається з 47 країн-членів, які, у свою чергу, змінюються за принципом ротації) має серйозні недоліки, а тому його легітимність сумнівна. США наполягають на тому, що ряд країн, які здійснюють найбільш тяжкі порушення прав людини, не повинні сидіти за одним столом з іншими країнами в РПЛ. Я б погодився, якби ці країни відмовлялися від співпраці з моїм Управлінням та іншими експертами ООН з прав людини. Однак, скільки б США не погрожували з нього вийти, РПЛ, який відповідає за універсальний періодичний огляд ситуації з правами Людини в усіх країнах світу, далекий від дисфункції – чого не скажеш, наприклад, про Радбез.

Моя попередня посада була пов’язана з роботою в Раді Безпеки ООН, свого часу я навіть його очолював. Думаю, я можу сказати з усією переконаністю, що з багатьох гострих питань Рада Безпеки набагато менш ефективна, ніж Рада з прав людини (незважаючи на блискучі зусилля окремих країн, зокрема, Швеції). У березні я зажадав, щоб РПЛ почав міжнародне розслідування за фактами злочинів м’янманських військових проти народності рохінджа, які відбувалися з кінця минулого року. Розслідування схвалили. Радбез же встиг домовитися тільки про призначення радника при Генеральному секретарю ООН. Коли я зажадав від РПЛ зайнятися розслідуванням ситуації в Ємені, я отримав ствердну відповідь, нехай і через три роки після першого звернення. Я не можу навіть уявити, що доб’юся від Радбезу чогось подібного. Нещодавно моє Управління випустило доповідь про ситуацію в окупованому Криму – на запит Ради з прав людини, а ніяк не Радбезу. І так далі!

Якщо права людини знаходяться «на шляху в нікуди», як висловився один з опонентів, – то, може бути, нам взагалі розформувати всю архітектуру міжнародної безпеки? Зробити ставку на політику сили, абсолютного суверенітету і самозамкнутого гіпернаціоналізму? Відмінна перспектива!

Інший аспект, про який мені хочеться сказати, стосується Європи. Основним каменем спотикання є погляд, згідно з яким, правозахисний порядок денний справді з корінням у західній ліберальній думці – підтримується сьогодні аж ніяк не високими міркуваннями. Це, за словами критиків, підтверджується тим, що західні правозахисники наголошують на першочерговість громадянських та політичних прав на противагу економічним, соціальним і культурним. Ця «звужений», як вони кажуть, порядок денний нав’язується країнам на кшталт Китаю та Індії, де населення, особливо те, яке належить до швидко зростаючого класу професійних працівників, ніяк не зацікавлене у відстоюванні своїх цивільних і політичних прав; у першу чергу їх цікавить збереження своїх високих доходів. Для незаможних ще більшою мірою цікавою є реалізація соціальних і економічних прав, а не здобуття політичного впливу. Виходить, що бажання європейців «впарити» людям із країнах з економікою, що розвивається, цивільні і політичні права – ніщо інше як просування власних економічних інтересів і зовсім не захист загальних універсальних цінностей.

Було б нерозумно з мого боку применшувати потенціал маніпуляцій правозахисним порядком денним з боку будь-якої країни або групи країн. Проте, з огляду на те, що всі права мають рівне значення, є практичний сенс в тому, щоб в першу чергу відстоювати саме цивільні і політичні. Простіше кажучи: як люди можуть домагатися реалізації своїх економічних та соціальних прав в умовах, коли найменше висловлене незадоволення забезпечить їм ненав’язливе запрошення за ґрати? І де таке бачили, щоб репресивні, авторитарні правління були схильними – у довгостроковій перспективі – підвищувати доступ простих людей до економічних ресурсів? І, основне, яка ж така соціальна чи релігійна традиція виступає за утиски людей їх власною владою?
Для правозахисників є очевидним, що ніяка окрема людина чи спільнота  не може вимагати доступу до медицини, освіти, чистої питної води чи соціальних послуг, коли для них не існує свободи слова. Особливо там, де поширення корупції і загальний розлад залишають «державу» існувати тільки на словах, як це відбувається зараз у багатьох частинах світу. Гарвардський центр міжнародного розвитку запропонував термін «ізоморфна мімікрія», що описує утворення, які прикидаються державами, де за вивіскою «держави» нема нічого, крім домінування одного політичного угрупування над усіма іншими. Так от, без цього фундаментального права – свободи вираження поглядів – у людей нема способів мирно протистояти тиранії, яка розповзається по пустотах, що залишилися від держави. Ті, хто все ж реалізує це право, платять високу ціну – і це найбільш відважні люди, які мені відомі.

Так, дійсно, Права Людини використовуються країнами для просування своїх економічних і стратегічних інтересів. Лицемір’я є часто надто разючим. Ми бачимо це на кожному наступному засіданні РПЛ ООН – а їх аж три у році. Країни, які справді засуджують жахливі порушення прав людини в Сирії, сидять і мовчать, коли мова заходить про такі ж жахливі злочини у Ємені. Загалом, те ж можна сказати і про більшість незахідних країн. Західний світ аж ніяк не є монополістом у сфері дволикості та експлуатації цінностей.

І все ж, скільки б ми не спостерігали у їхній поведінці цинізму, той факт, що держави звинувачують одне одного в порушеннях прав людини, поливаючи одне одного брудом на засіданнях РПЛ ООН, є підтвердженням того – і це надзвичайно важливо, – що міжнародне право прав людини і справді стає живим щитом між державами і людьми, які там проживають. Що воно дійсно чинить вплив на поведінку країн. Бо країни сперечаються [не про те, чи дотримуватися прав людини, а про те], чи правдивими є звинувачення у тих чи інших порушеннях, і для них важливо, як вони виглядають на фоні інших держав регіону, особливо на фоні своїх історичних суперників.

Повертаючись до питання про універсальність прав людини і релевантності Загальної Декларації. З нашої точки зору, відповідь на це питання потрібно шукати в Женеві, де зібрані міжнародні правозахисні інститути, учасниками яких є усі держави світу. Усі вони проходять через загальну оцінку, всі надають звітність, всі беруть слово по усьому спектру гострих правозахисних питань. Навіть такі країни як Росія, Китай та Єгипет, які ставляться до прав людини без особливого захоплення, якщо не сказати, що зі зневагою, – залишаються частиною системи. Ні одна із 193 держав з неї поки не вийшла.

Я не хочу сказати, що можна взяти і відкинути загрози універсальності прав людини: уся нинішня міжнародна система у цілому залишається дуже вразливою – першочергово з боку центробіжних сил, екстремізму, самонадіяного націоналізму. То що ж ми можемо зробити?

У першу чергу, ми, правозахисна спільнота, маємо визнати свою відповідальність за проблеми сприйняття  [прав людини], яке нам потрібно виправляти. Ніхто не буде сперечатися: щодо прав жінок, прав дітей, прав людей з інвалідністю і багатьох-багатьох інших категарій прав, включаючи доступ до різноманітних соціальних та економічних прав, людство зроблило величезний крок уперед порівняно з 1948 роком. Багато-хто привласнює ці перемоги громадянському активізму в окремих країнах, який досяг успіху часто завдяки харизматичним лідерам (через мобілізацію прихильників і перемогу над політичною елітою). Це правда, але насправді лише частково. Без універсальної світової точки відліку – яка була виражена у правовій формі через міжнародні домовленості – весь шлях, пройдений громадянськими суспільствами і підтримуваними урядами, не мав би сенсу. Цей надважливий факт мало-хто усвідомлює. І тут ми переходимо до Ахіллесової п’яти міжнародної системи захисту прав людини.

Схоже до усіх інших професій, ми використовуємо свій жаргон – спецпроцедури, національні превентивні механізми і ось це все – який ніким не перекладається людською мовою. А як ми обожнюємо абревіатури! «За підсумками УПО, держава ратифікувала ФПКПТ, затвердило НПМ и прийняло з візитом ПНК». Недивно, що  більша частина людей на планеті не тільки не здогадується про вплив правозахисних документів та інститутів на своє життя, але навіть і не знає про їх існування!

Два місяці тому я їздив у Кремнієву долину, щоб обговорити з Facebook, як вони обробляють інформацію з точки зору свободи вираження поглядів та заборони розпалювання ненависті. Виявилося, що замість того, щоб прийняти за основу Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, що регулює питання свободи вираження поглядів, компанія користується Першою поправкою до Конституції США, яка є неприйнятною в абсолютній більшості держав. А на які країни поширюється дія Пакту, Facebook просто не в курсі: нікому навіть не спало на думку поставити таке питання!

Це має перестати бути так. Якщо ми бачимо своє завдання в укріпленні системи захисту універсальних прав людини, ми повинні негайно прояснити найболючіше, найгостріше питання: як співвідносяться (чи повинні співвідноситися) норми з реальністю.

Після Кремнієвої долини я вирушив у Лівію. Іноді складно пересуватися між подібними крайнощами і усвідомлювати, що вони складають єдину канву людського досвіду. З інтервалом усього у вісім днів я побував в Tech Central, де цифрові інженери – я вважаю, що це – приголомшливо!– навчаються за допомогою штучного інтелекту читати людські думки, – і в Лівії, країні знищеній і небезпечній настільки, що це чи не єдине місце на планеті, де ООН не може підтримувати свою постійну присутність. Іншими словами, мені і,у  тому числі, моїй свідомості довелося здолати шлях від захоплення людським генієм – до хаосу озброєних угрупувань, які вчиняють жорсткі порушення прав людини, де тисячі людей – переважно мігрантів – перетворені в рабів, де людей постійно викрадають, ґвалтують і кожен може у будь-який момент стати об’єктом страшного знущання.

Заглянути на хвилину в майбутнє – і вже наступної хвилини провалитися в далеке-далеке минуле. Вибух мозку, як сказав мій шістнадцятилітній син.

Одначе діяльність мого Управління, УВКПЛ ООН, доречна в обох випадках. Універсальне право прав людини повинне застосовуватися в обох випадках. І те, і інше має бути закоріненим у принципах, заснованих на глибокому розумінні прав й практичному керівництві до дії.

Близько тижня тому я був у Гватемалі та Сальвадорі. Гватемала вражала мене тим, що 46, 5% дітей, молодших 5 років, хронічно не доїдають – і це в державі, яка вважається країною з рівнем прибутку трохи нижче середнього і зростаючою економікою! Виникають питання про якість держ-управління і його пріоритети. Нема ніякого виправдання такому стану справ. А якщо б ми відмовилися від універсальних прав людини і перейшли до абсолютного суверенітету – за якими стандартами могли б ми закликати керівництво країни до відповіді?

Народ Гватемали все ще відходить від трагічних подій  береззня минулого року, коли 41 маленька дівчинка загинула в пожежі, яка захопила державний дитячий центр. Пожежа сталася вночі, і дівчатка були замкненими. Я зустрівся з мамою одної із загиблих – вона розповіла, що єдиним, що їй дісталося від держави, була труна для її дитини. Ні співчуття, ні дзвінка, ні листів – бентежна, холодна байдужість, загалом, не така вже й рідкісна в наші дні.

У Сальвадорі я зіткнувся з неменш шокуючим прикладом людської жорсткості. У центрі утримання ув’язнених я зустрів чотирьох молодих жінок, кожна з яких була засуджена до 30 років за «вбивство з обтяжуючими обставинами» – під цим розумілося те, що наче вони навмисне позбувалися від дитини. У такому стані, коли гостро потребували медичної допомоги, вони і були заарештовані, одягнені у кайданки та присуджені до 30 років тюрми. У країні діє абсолютна заборона на переривання вагітності, без будь-яких винятків. І суспільство цілком і повністю підтримує таку практику. Дівчата переживають свої страждання з дивовижною гідністю. Не посоромлюся сказати, що усі ми – мої помічники, перекладачі, всі – не витримали: ми плакали. Ні одна з 85 дівчат, що сидять у країні за подібними звинуваченнями, не походить з багатої сім’ї: всі засуджені виросли у бідних сім’ях. Як мені пізніше сказав посол, у Сальвадорі бути бідним – вже злочин.

Якщо ми і бачили підтвердження необхідності фундаментальних прав, якщо десь і проявилося з усією яскравістю незнання прав людини і нехтування ними, то це в сальвадорській тюрмі Ілопанго. Коли бачиш, як уся тяжкість озвірілої держави падає сокирою на шию юної, простої, неграмотної, без будь-якої можливості захиститися жінки – стає ясно до сліз в очах, наскільки несумнівною є необхідність в універсальних, загальних правах Людини. І не смійте мені говорити, що права людини не для всіх. Не смійте! Неможливо, дивлячись тим жінкам в  очі сказати, що вони цих прав не заслуговують.

Легко критикувати універсальні права людини здалека – але не тоді,к оли зустрічаєш людей, які страждать від жахливої несправедливості. Людей, у яких відняли все, яких принижують і ґвалтують. Рохінджа, сирійці, єменці, жителі південного Судану і Центрально-Африканської республіки – можна перераховувати ще дуже довго; головне я вже сказав.

Права люди проходять сьогодні тест на стійкість. Тиск на нас є дуже великим. Ми чуємо звинувачення з усіх сторін – кому потрібні ці ваші Права Людини? Покоління, яке пам’ятає Другу світову, ось-ось піде; пам’ять стає все туманнішою, все менше людей розуміють, куди відходять коренями правозахисні інститути та механізми. А значить, ми близькі до розв’язки.

Щоб захищати наші спільні права, необхідно мобілізувати набагато більше людей, ніж зараз є у нашій спільноті – і зробити це якомога швидше, якщо ми все ще сподіваємося зберегти Загальну Декларацію. Декларацію, задуману західними людьми на кшталт Кассена, так, – але прийняту, і це дуже важливо, стараннями таких країн, як Коста-Ріка, Ямайка, Гана і Філіппіни.

Якби не вони, не було б ніякого всесвітнього правозахисного порядку денного – ось про що рідко згадує західна історіографія. І тут я хочу сказати останнє, найважливіше, підсумовуючи усі наші головні провали як руху. Своєю нездатністю доступно, просто, зрозуміло, скромно доносити до широкого кола людей надзвичайну важливість універсальних прав людини, ми віддали карти в руки противникам цих прав. Їх простий аргумент  про те, що Права Людини –  не більше ніж інструмент спритних маніпуляцій Заходу для просування своїх цінностей та інтересів , зупинив прогрес і припинив формування широкого кола прихильників прав людини по всьому світу.

Ми зобов’язані це змінити.

10 грудня ми відкриємо в Парижі річну кампанію, присвячену прийдешньому у 2018 році сімдесятиріччю Загальної Декларації прав людини. Це буде кампанія непокори. Ми хочемо, щоб ця кампанія стала і вашою.

Остання маленька замальовка. До недавнього часу з нами в Женеві працював колега зі Стенфорда. Інженер-хімік і IT-фахівець в одній особі, аспірант-ерудит. А головне для мене – як і, напевно, для нього самого – правозахисник. Захисник прав людей, чоловіків і жінок, в країні, де людям не дозволяють відкривати рот …

Ви повинні знати, що усім вам неймовірно пощастило. Я знаю це напевно, у мене і у самого є тут родичі, Мартіна і Оскар; вам дуже пощастило перебувати тут, в Лунді, і я сподіваюся, що вам ще належить залишити слід в обраній вами сфері або професії. Я дуже прошу вас, чим би ви не займалися, ніколи не втрачати з поля зору дотримання тих прав, які вам належать, і захищати їх у разі потреби. Не забувайте і про права інших людей. Поряд з усіма успіхами, яких, сподіваюся, ви досягнете у своїй професійній та особистому житті, – як би ви самі їх не визначали, – захист прав інших людей може стати найважливішою, найбільш насиченою змістовно справою вашого життя. Ми рівні, всі ми, у наших правах і гідності. Пересічна зануда, який став Верховним Комісаром; приголомшливий аспірант-ерудит; дев’ятнадцятирічна дівчина, яка втратила дитину і сіла за це за ґрати на 30 років. Ми всі наділені одними і тими ж правами. І ця битва гідна того, щоб у ній боротися.

Дякую.

Перекладено з російської.

Джерело: : Международная Хельсинкская Ассоциация по правам человека.