Гааґа наздоганяє Путіна

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836