ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Олександра Матвійчук

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

9 Лютого, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Мінські домовленості та права людини

21 Січня, 2016

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

11 Січня, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

10 Січня, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

26 Січня, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

30 Липня, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

24 Червня, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

26 Квітня, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

28 Березня, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

17 Березня, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

1 Березня, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу