ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Олександра Матвійчук

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які побудували роботу “сводных мобильных груп” у Чечні. Бо ми практично із нуля вистроювали систему координації, безпеки, документування та збереження інформації. Зараз це вже стало буденною річчю.

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило. Волонтери їздили у візити за власні кошти. Працювали віддано та на совість. І часто їх сміливість межувала із необгрунтованим ризиком. Чого тільки варта історія, коли одна з груп відмовилася повертатися. І ми вже складали плани “перехоплення” аби це не зробила роздратована їхньою діяльністю “кримська самооборона”.

У стрічці показаний черговий візит Sasha Romantsova та Serhiy Lefter у Славянськ, а також фрагменти із мого виступу на асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду.

 

Фільм покажуть на фестивалях у Німеччині, Греції, Польщі, Нідерландах, Ірані, Коста Ріці. України поки немає у цьому переліку, але сподіваюся, що вже найближчим часом і ми матимемо таку можливість.
https://www.arte.tv/de/guide/20180320/

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

3 Березня, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

2 Січня, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

30 Грудня, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

Результаты поиска:

Глава ЦГС про права людини під час карантину (експертний круглий стіл)

1 Травня, 2020

«Україна, як і кожна країна зіткнулася з проблемою балансу між обмеженнями, необхідними для забезпечення здоров’я і безпеки та недопущенням порушень прав громадян, таких як право на свободу пересування, мирні зібрання, тощо. Те саме стосується і цифрових прав громадян. На цьому етапі ключовим завданням, як екпертного середовища, так і влади є відрефлексувати те, що відбувається і швидко та ефективно відпрацювати зміни до законодавства та підзаконних актів

 

♦️ Голова нашого Центру Olexandra Matviychuk взяла участь у круглому столі, де експерти, правозахисники і депутати Верховної Ради України обговорювали обмеження прав і свобод під час карантину. З нашою позицією можна ознайомитись у відео:

 

8 речей, які варто знати про процес у справі MH17

9 Березня, 2020

Cьогодні, 9 березня, неподалік від Амстердаму розпочинається судовий процес у справі збиття боїнгу MH17. Трагедія сталася 17 липня 2014 року в небі над Донецькою областю. Тоді загинуло 298 людей, із яких 80 діти. «Попереджали ж – не літати в “нашому небі” […] Пташка впала за териконом» – написав відразу після падіння літака Ігор Гіркін. Згодом повідомлення було видалене.

За засіданням суду можна слідкувати онлайн.

1. Хто проводив розслідування?
У вересні 2014 року розпочала роботу Спільна слідча група (Joint Investigation Team). Вона складається із представників Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, громадяни яких загинули внаслідок цієї трагедії. До складу групи також увійшли представники України, оскільки саме на її території збили літак. Вони вивчали перехоплені розмови, опитували свідків, аналізували відео та знімки із супутників, збирали речові докази тощо.

2. Якими були попередні висновки розслідування?
Розслідування встановило, що по-перше, боїнг MH17 був збитий із зенітного ракетного комплексу “Бук”, по-друге, що цей Бук належав 53-й Курській зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ, і по-третє, що ракету було випущено із окупованої території Донбасу. Також були названі імена головних чотирьох підозрюваних та оголошені в міжнародний розшук. Нідерланди та Австралія офіційно обвинуватили Росію та закликали Кремль визнати свою відповідальність за трагедію. Росія відкидає усі обвинувачення.

3. Який суд розглядає справу?
Спочатку країни, представники яких увійшли до складу групи, пропонували створити Міжнародний кримінальний трибунал для розгляду цієї справи під егідою Ради Безпеки ООН. Але коли ця пропозиція була винесена на голосування Ради Безпеки ООН у липні 2015 року, Росія очікувано наклала вето на цю резолюцію.

Тому була досягнута домовленість провести процес у національному суді Нідерландів, про що між Києвом та Амстердамом була укладена угода про міжнародно-правове співробітництво. Судова система Нідерландів заслужено має досить високу репутацію, і тому поставити під сумнів її легітимність Росії буде складно.

Судовий процес будуть вести троє суддів Окружного суду Гааги. Очікується, що суд триватиме рік-півтора, але насправді, це досить важко спрогнозувати.

4. Кого обвинувачують в суді?
Суд буде заочно розглядати обвинувачення проти чотирьох людей. Із них троє росіян — колишній офіцер ФСБ, ексміністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (“Стрєлков”), полковник російського ГРУ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубінський (“Хмурий”) і підполковник ГРУ Олег Пулатов (“Гюрза”), а також українець Леонід Харченко (“Кріт”).

Перед сами початком слухань несподівано Олег Пулатов погодився приєднатися до судового процесу. Тепер його інтереси буде представляти група з трьох адвокатів — двох нідерландських та одного російського. Для розуміння, тільки одна година роботи адвоката у такого роду справах за найскромнішими підрахунками становить 270 євро. Але таким чином Росія отримала доступ до матеріалів справи. Бо не виключено, що під час слухань будуть пред’явлено й інші обвинувачення, які зачеплять і вище російське військове керівництво.

5. Як Росія намагалася зірвати процес?
Генпрокуратура Росії у жовтні 2019 року звернулася до Нідерландів із проханням передати російській стороні кримінальне провадження щодо трьох підозрюваних російських громадян. І отримала очікувану відмову. Але якщо у спробі натиснути на Нідерланди Кремль потерпів фіаско, то в Малайзії, для якої Росія найбільший покупець пальмової олії, потрібні результати були досягнуті. «Достатніх підстав для звинувачення Росії в обстрілі Boeing MH17 немає» – заявив прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад у червні 2019 року.

Про постійне множення фейків, зливів, теорій змов та всього іншого довкола цієї трагедії (чого вартує тільки вигаданий «іспанський диспечер», або виписана явно під якимись сильними речовинами версія, що «літак був загружений трупами»), я просто промовчу.

6. Що відбудеться на судовому засіданні в понеділок?
Сьогодні судді мають визначитися стосовно викликів обвинувачуваних, свідків, родичів загиблих, експертів тощо. Раніше видання DutchNews повідомило, що в процесі будуть виступати 13 свідків, але їхні особи тримають у секреті. Серед них є свідок запуску ракети. Принаймні про це заявив керівник слідчої групи, але не став уточнювати, скільки таких свідків є у слідства.

7. Що кажуть рідні загиблих
Вони направили у Європейський суд з прав людини проти Росії два колективних позови. Заявники вважають, що Росія також не виконала своїх зобов’язань щодо сприяння в ході розслідування. Рідні постійно підкреслюють, що прагнуть справедливості, а не помсти. За їхніми словами, потрібно знайти відповіді на усі питання, аби ця трагедія більше ніколи не повторилася.

17 липня 2017 року на третю річницю збиття літака поблизу аеропорту Схіпгол було відкрито Національний монумент. Дерева, посаджені на згадку про кожного з 298 загиблих, із висоти пташиного польоту нагадують жалобну стрічку. Згодом вони виростуть у сад, що нагадуватиме про жертв MH17. Соняшники нагадують про поле, де були віднайдені уламки літака.

8. І трохи символізму цій трагедії
Символічно, що 198 загиблих були громадянами країни, у якій розташовані відразу кілька інституцій на захист міжнародного права.

В Гаазі у Міжнародному суді ООН вже відбувається слухання про порушення Росією Конвенції ООН про заборону фінансування тероризму, а в Міжнародному кримінальному суді на стадії попереднього вивчення знаходиться «українська справа» про міжнародні злочини, вчинені в Криму та на Донбасі.

Важливо відзначити також, що тільки після трагедії МН17 ЄС схвалив секторальні санкції проти Росії. І я дуже сумніваюся, що це було б так оперативно зроблено, якби ці 298 людей були громадянами України.

Що ви знаєте про життя людей в окупованому Криму? Минулий рік кримчан у цифрах

26 Лютого, 2020

🔴 У 2019 році відбулися 275 судових засідань за сфабрикованими кримінальними справами. Якщо взяти 365 днів в році та викреслити із них вихідні та свята, то це означає, що тільки в один день могло проходити відразу по декілька судів.

🔴 У 2019 році серед звільнених 11 політв’язнів було тільки 5 арештованих в Криму (Олег Сенцов, Сашко Кольченко, Володимир Балух, Євген Панов, Едем Бекіров). Натомість ще 37 нових політв’язнів поповнили наш список (із них 35 кримські татари та двоє українців – Олег Приходько та Денис Кашук).

🔴 У 2019 році ще 70 дітей залишилися без батьків, яких кинули за грати за сфабрикованими обвинуваченнями. Тепер загальна кількість дітей, якими опікується ініціатива «Кримське дитинство» становить 198 дітей політв’язнів, із них 168 неповнолітні, а 6 дітей взагалі тільки у минулому році народилися.

🔴 Якщо порахувати загальну суму штрафів, які були присуджені за сфабрикованими адміністративними справами за усі ці роки, то їхня кількість становить 1 мільйон 631 тисячу рублів. А якщо об’єднати тільки усі адміністративні арешти, то за усі ці роки люди сукупно відсиділи 155 діб.

Усі ці цифри надані ініціативою “Кримська солідарність”, яка об’єднала рідних політв’язнів та небайдужих людей в окупованому Криму. Ці люди носять передачі політв’язням в СІЗО, підтримують багатодітні сім’ї, що залишилися без годувальників, ходять на судові засідання за сфабрикованими справами, поширюють правдиву інформацію про переслідування.

Як ви розумієте, вони займаються правозахисною, журналістською та гуманітарною роботою на ізольованому півострові, на який уже 6 років закритий доступ для міжнародних організацій. А тому самі знаходяться під постійною загрозою. І викликають у мене щире захоплення та величезну повагу за свою сподвижницьку працю.

А ці загрози досить серйозні. Частина із активістів ініціативи були ув’язнені виключно за допомогу жертвам порушень прав людини. Сам координатор Кримської солідарності Сервер Мустафаєв із травня 2018 року знаходиться за гратами. Нещодавно він передав мені написані прямо у СІЗО рядки на своїй книзі. Я її бережу.

І вірю, що ми скоро усі зустрінемося на свободі.

Олександра Матвійчук: захоплення українських рибалок. Що лишилося за кадром?

18 Лютого, 2020

Напишу про нещодавнє захоплення азовських рибалок. Бо більш ніж переконана, що скоро усі про них забудуть, і вони та їхні сім’ї лишаться один на один із цією бідою.

А це, на жаль, досить запрограмована ситуація. Ви знали, що у 2018 році поза всякими списками та Мінськими перемовинами відбувся абсолютно непомітний для більшості в Україні обмін екіпажу судна «Норд» на екіпаж судна «ЯМК-0041»? Тому якщо хочете зрозуміти, що зараз відбувається, раджу уважно прочитати цю історію.

Нагадаю, що риболовецьке судно «ЯМК-0041» та його екіпаж із 4 громадян України було затримане російськими прикордонниками у травні 2018 року в Азовському морі. ФСБ Росії у Криму збрехало щонайменше двічі. Перший раз, коли говорили, що затримали судно поблизу мису Танхаркут. І другий, коли стверджували, що вилучили у них кілька сантиметрів сітки.

Насправді, судно із усіма оформленими на вилов риби документами зупинили у межах 12-мильної зони України. Про це свідчить хоча б те, що примусове буксування рибалок до Балаклави тривало із 10 ранку до 5 ранку наступного дня. До всього, за свідченнями рибалок, вони були пусті, оскільки вилов риби навіть не встигли розпочати, і самі «сітки» з’явилися тільки через тиждень.

Майже відразу затриманим рибалкам повідомили, що їх взяли для обміну на затриманий раніше українськими прикордонниками екіпаж риболовецького судна «Норд». Риболовецьке судно «Норд» та його екіпаж із 10 громадян України із виданими після окупації Криму російськими паспортами (які Україна не визнає) було затримано українськими прикордонниками на два місяці раніше у березні 2018 року. Вони були так само обвинувачені за незаконне заняття рибним промислом та порушення порядку в’їзду та виїзду на тимчасово окуповану територію України (рибалки вийшли із Керченського порту під прапором РФ, який судно отримало після перереєстрації у 2014 році за російським законодавством).

Спочатку рибалок із «ЯМК-0041» утримували без жодних правових підстав на території військового гарнізону в Балаклаві. Зрештою, у них увірвався терпець і вони оголосили голодування, яке тримали 4 дні, в ході якого заявили, що чхали вони на автомати, і якщо за кілька годин їм не віддадуть паспорти, то вони просто візьмуть свої речі та підуть із гарнізону. Тоді прийшов якийсь начальник, який заявив, що вони обнагліли, підлеглим наказав «біть і стрілять, но чтоб нікто отсюда не вишел», а ті при рибалках скрутили кусачками відеокамери та зв’язали ланцюгами хвіртку у воротах. Потім судячи по всьому емоції охололи і наказ змінився, тож рибалкам віддали телефони, ксерокопії паспортів і з того часу вони тихо жили, чекаючи на обмін, в окупованому Криму на гроші, які присилали їм родини.

Сам обмін відбувся вкінці жовтня 2018 року. Перед цим вночі рибалок привезли в гарнізон в Балаклаву. Телефони забрали нібито в цілях їхньої ж безпеки. Оголосили, якщо екіпаж «Норду» не перетинає кордон, то вони знову вертаються до Криму та чекають. Десь у цей час на материковій Україні за рішенням суду 9 моряків із «Норд» оштрафували та вони повернулися до окупованого Криму.

«Хочу наголосити: це був не обмін. Моряки судна “Норд”, які сьогодні також повернулися до Криму, вільно пересувалися територією України. Їх, на відміну від українців у Криму, ніхто не утримував», – заявила тоді Уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Можу тільки припустити, що їх “ніхто не утримував” так само, як ніхто не утримував і рибалок із «ЯМК-0041», які не могли перетнути адмінмежу між окупованим півостровом та Херсонською областю по ксерокопіям документів.

Із капітанами обох суден історія розгорталася дещо інакше. Капітана судна «ЯМК-0041», Володимира Новицького утримували в СІЗО окремо від решти екіпажу. За рішенням суду його визнали винним аж у червні 2019 року, після чого здійснили перерахунок днів за гратами та відпустили. Капітан судна Норд Володимира Горбенко відпустили під заставу, весь цей час він проживав у брата у Мелітополі, і вже після обміну у січні 2019 року зник та пізніше виявився в Криму.

На що треба звернути увагу у всій цій історії:

🔴 Невідому кількість громадян України, які займаються рибним промислом та періодично утримуються за гратами на території окупованого Криму. Тільки тому, що капітана «ЯМК-0041» утримували в СІЗО, випадково стало відомо, що там само перебувають ще двоє українських рибалок, обвинувачених за незаконний вилов риби. Їх тоді ніби теж обміняли. Скільки таких невідомих громадян України можна тільки здогадуватися.

🔴 Відповідальність українських держорганів. Навіть якщо затримані нині рибалки, як це стверджують російські прикордонники, дійсно не мали жодних документів на вилов риби, то без неформального дозволу когось із прикордонної служби України чи СБУ вони навряд би наважилися вийти в море. Як мені розказували рибалки, радари контролюють усі пересування суден, тож хтось мав дати їм «добро», щоб вийти із берегу, інакше би їх усіх затримали просто по поверненню.

🔴 Робота російсько-української комісії з питань рибальства в Азовському морі. Зрозуміло що немає ніякої «закритої акваторії територіального моря РФ». Після окупації Криму Росія свавільно заблокувала вільний доступ України до Чорного та Азовського морів всупереч нормам міжнародного права. Це породило низку практичних проблем, зокрема, «вимушені переговори» з Росією щодо розподілу квот на вилов риби в Азовському морі. І протести громадськості, яка вважає, що робота цієї комісії та підписання протоколів між Україною та Росією, легітимізують цей незаконний стан речей.

🔴 Долі звичайних людей. Оскільки українські прикордонники не повернули капітану «Норд» судно, а це була єдина його власність, то як писали в пресі він повністю збанкрутував. Екіпаж цього судна лишився без роботи, частина ніби виїхала із Криму на заробітки. Обіцяну допомогу окупаційна влада Криму нікому так і не надала. Українська влада так само не підтримала рибалок. Кілька днів тому я говорила із одним із них, і він підтвердив, що їхні сім’ї досі віддають борги.

🔴 І найважливіше. По факту мова йде про те, що українські громадяни, які займаються дрібним рибним промислом аби утримувати свої сім’ї, після незаконної окупації Криму опинилися під ударом як українських та російських державних органів. І це все дуже і дуже сумно.

Як Зеленський та його команда виконують обіцянку “не злити справи Майдану”

22 Січня, 2020

Усі ці роки ми чули про проблеми з розслідуванням справ Майдану. Але мало хто розуміє, що насправді заважає ефективному розслідуванню понад 4700 злочинних епізодів в рамках масштабного та cистемного наступу влади на людей, які у листопаді 2013 року мирно вийшли на вулиці.

Шукати відповіді слід починати з того, як це розслідування було організоване.

Бо коли ми говоримо про ефективне розслідування, то це не значить, що у всіх 100% випадках правоохоронці мають обов’язково встановити винних. Але слідство повинно вжити усіх необхідних та доступних заходів для збору доказів.

Тому без правильної організації розслідування жодного результату просто не буде.

Продовження матеріалу:

“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло

11 Червня, 2019

ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУКolexandra matviychuk
правозахисниця

Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.

“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.

 

Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей
 

Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
 

Хтось провів в таких умовах кілька годин, а хтось і кілька років

“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.

Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.

Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.

Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.

“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.

Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.

У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.

Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.

Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.

Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.

Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.

“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.

Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.

Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.

Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?

По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.

По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.

По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.

По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.

Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.

По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.

Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.

Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.

Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.

Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.

“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.

У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.

Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.

 

А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?

Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.

П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.

У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.

Олександра Матвійчук, спеціально для УП

Всі ілюстрації надані авторкою

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У суспільстві під час війни зростає толерантність до насилля

12 Лютого, 2019

Freedom House назвали Україну “частково вільною” країною, а анексований Росією Крим отримав статус “невільної території”. Про це йдеться у щорічному звіті міжнародної правозахисної організаціїFreedom House.  Що ці дані означають для нашої країни та як вони можуть вплинути на її міжнародне становище, в ефірі “РанокПРО”розповіла Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Ведучі:

Ольга Бабчук, Павло Туптинський

Олександра Матвійчук зазначила, що нині Україна перебуває у “стані транзиту і турбулентності” стосовно дотримання прав і свобод. З 2014 року сприйняття України міжнародною спільнотою змінилося.

“Якщо у 2014 році у звіті Freedom House було написано, що попри те, що Україна залишається частково вільною, вона є чи не єдиним винятком на усьому пострадянському регіоні. Тому що наші сусіди, такі як Польща, Угорщина демонструють тенденцію йти назад, до згортання громадянських свобод, а Україна ніби кидає виклик світовому тренду і намагається змінитися. А зараз ми вже бачимо, що так Freedom House ситуацію не оцінює”, – зазначила експертка.

При цьому вона переконана, що мова йде не про згортання громадських свобод в Україні, а про виклики, які стоять перед державою та впливають на критерії, за якими встановлюється рейтинг.

“Перший виклик – це виклик реформ, тому що вікно можливостей звужується. Темпи реформ зменшувалися з кожним роком, а зараз про це взагалі складно говорити. У вівторок ми всі стали свідками відсторонення від посади Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу. І таких прикладів можна назвати багато”, – зазначила Олександра Матвійчук.

Другим викликом експертка назвала війну. При цьому вона наголосила, що тут мова йде не про прямі втрати, які війна принесла Україні – за останніми даними, близько 13 тисяч загиблих і більше 26 тисяч поранених – а про вплив, який війна має на суспільство.

“Тут є два аспекти. Перший – це дії влади, яка все частіше непропорційно обмежує фундаментальні свободи, наприклад, такі, як свобода слова, і пояснює це необхідністю боротьби з російською збройною агресією. І оскільки це пояснення є дуже емоційним, то навіть те, що певні обмеження є непропорційними, такими, яких не мало б бути, суспільство все частіше ці обмеження підтримує”, – пояснила експертка.

Олександра Матвійчук переконана, що це відбувається через емоційний і психологічний вплив війни на людей.

“Війна – це травма. Це точно і справедливо для будь-якого суспільства. І коли говорять про запровадження обмежень і пояснюють, що це потрібно для війни, я розумію, чому тоді дуже часто відключається будь-яке раціо і емоційно говориться, що так, ці обмеження потрібні”, – поділилась експертка.

Другий аспект впливу війни, на думку Олександри Матвійчук, полягає у зростанні толерантності до насилля.

“На жаль, у будь-якому суспільстві під час війни природно зростає толерантність до насилля. І ми бачимо це і на рівні соціологічних досліджень, коли питають “чи підтримуєте ви тортури проти полонених?”, і на рівні збільшення кількості фізичних нападів проти громадянських активістів, по формуванню парамілітарних груп і по діях радикальних груп. Все це сказується”, – зауважила вона.

Нагадаємо, раніше представник Freedom House пояснив, чому у звіті Україну назвали “частково вільною” країною.

Фото pixabay.com

Я сьогодні добре розумію, що нам у перші місяці війни просто дуже щастило.

20 Березня, 2018

Сьогодні ввечері європейський телеканал ARTE буде транслювати документальний фільм Truth Detectives режисерки Anja Reiß. Вона з командою працювали на Донбасі, у секторі Газа, Малі та Колумбії та фіксували як правозахисники збирають докази воєнних злочинів. У цьому фільмі представлена і наша робота.

Перша мобільна група Євромайдан SOS виїхала до Криму 2 березня 2014 року. Тоді ми ще не дуже розуміли із чим маємо справу. Відразу за цим наші мобільні групи почали працювати на Донбасі.

У той час я прискіпливо вивчала досвід російських колег, які поб