«Я живий і зі мною все добре». Листи з російської неволі до Дня жертв насильницьких зникнень

30 серпня щороку у світі відзначають Міжнародний день жертв насильницьких зникнень. У цей день Центр громадянських свобод розповідає, як люди в російській неволі намагаються через усі можливі засоби відшукати своїх рідних і чекають, щоб знайшли їх. За офіційними даними, станом на червень 2025 року у Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин перебувають понад 70 тисяч осіб. Серед них — військові, цивільні, іноземці, які проживали в Україні, а також 2470 дітей.

Сергія Строєва схопили окупанти біля його дому у Харківській області. Провели обшук, вилучили документи й телефон, а потім вивезли у невідомому напрямку.

Сергій у березні 2022 року брав участь у мітингу проти окупації, знімав відео та ділився ним у соцмережах. Це могло стати причиною переслідування. Його мати тижнями шукала сина. Зрештою почула від російських військових: «повезли в Бєлгород на перевиховання». Відтоді жодної інформації про нього немає. Історія Сергія — лише одна з тисяч подібних.

«Ви нікому не потрібні»

Люди, яких звільнили з неволі свідчать: російська влада тримає українських громадян у стані невідомості та нав’язує бранцям брехню, нібито вони «нікому не потрібні».

Хоча кожен день роботи правозахисників, міжнародних організацій, державних структур спрямований на те, щоб повернути їх додому. Попри ізоляцію, українці знаходять способи заявити про себе. Зокрема вони пишуть листи, розшукують рідних аби повідомити близьким, що вони живі і дізнатися як і де їхні найближчі. Нижче наводимо уривки з листів. Вони перекладені з російської. Імена змінено, а також приховані чутливі деталі.

• «… Хочу написати тобі про ще одну жінку, їй потрібна допомога в пошуку рідних… можливо, вдасться підказати як з нею звʼязатися, отримувати звістки від рідних, бальзам на наші душі…», — Світлана, досі в російській неволі.
• «…будь-яка звістка для нас, як ковток повітря!… Ось вже майже три місяці ми не на звʼязку — це вічність для мене, мов три роки… Я знаю де вона… Просто чи знає вона де я і що зі мною?…», — Олександра, перебуває в російській неволі.
• «Я потрапив у полон […].2024 р. і не маю можливості вийти на звʼязок з рідними. Прошу передати звістку моїй матері… що її син здоровий і неушкоджений… Нехай не хвилюється і не переживає… Зі мною все добре. …», — Сергій, досі в російській неволі.
• «Я так сумую за своїми маленькими… Крайній раз чув свою дружину півтора року тому, уже перебуваючи в таборі [назва табору]. І після того жодного слова. Нас повністю ізолювали від звʼязку з рідними, країною… Тоді моя сімʼя була у […] … , а де вони зараз — не знаю, хочеться вірити, що у них все добре (у самого душа плаче)…», Валентин, зараз у російській неволі.
• «…Вирішив звернутися до Вас в надії, що зможете допомогти знайти моїх родичів, і повідомити їм де я, що я живий і зі мною все добре. Я дуже давно з ними не спілкувався, останній раз в СІЗО в […] пів року тому… Якби вдалося їх знайти й допомогти їм написати мені — я був би Вам вдячний…», — Роман, досі в російській неволі.

Ми закликаємо країни, які ратифікували Конвенцію про захист від насильницьких зникнень:

• Активно використовувати конвенційні механізми та відкривати кримінальні провадження на підставі принципу універсальної юрисдикції для встановлення і покарання причетних осіб до насильницьких зникнень. 
• Створити спеціалізовані мультидисциплінарні міжвідомчі групи з чітким функціональним мандатом для розслідування та судового переслідування відповідно до універсальної юрисдикції.
• Здійснювати судові переслідування та застосовувати механізм екстрадиції.

Ми закликаємо українську владу:

• Кодифікувати насильницьке зникнення як самостійний злочин у національному законодавстві.
• Поглиблювати міжнародне співробітництво за допомогою діяльності спільних слідчих груп.
• Гарантувати безперешкодну, безпечну та гідну участь жертв, їхніх сімей та представників громадянського суспільства протягом усього процесу та ефективну систему захисту свідків та належне фінансування інституційної підтримки жертв злочину та їхніх сімей.