Від теорії до санкцій за порушення. Як права людини зайняли чільне місце у принципах Євросоюзу
Українське суспільство активно слідкує за кожною новиною щодо інтеграції України до Європейського Союзу. На переговорах про вступ з інституціями ЄС неодноразово звучала тема прав людини, проте ще нещодавно цей аспект був одним із наріжних каменів вітчизняного процесу євроінтеграції. Отже, як цінності права людини утвердилися як одна із ключових цінностей Європейського союзу?
Захист прав людини як частина ідентичності
Якщо оглянутися назад, ми, українці, звикли вважати людиноцентричність однією з цінностей ЄС, але кілька десятиліть тому європейський політик все ще думав над формулою «духу ЄС».
І хоча понад 10 років тому, у 2012 році ЄС навіть отримав Нобелівську премію миру за «понад 60 років, присвячених сприянню миру, примиренню, демократії та правам людини в Європі» до 1992 року захист прав людини був навіть не першочерговим питанням. Перші установчі договори ЄС не містили стандартних положень про захист прав людини. Хоча питання прав людини залишалося на порядку денному при створенні Європейського об’єднання вугілля та сталі. В межах проєкту Європейської політичної спільноти запропонували ввести положення про права людини, проте пропозиція зіткнулася з опором з боку держав-членів у 1954 році через брак політичної волі перейти на новий рівень співпраці.
Досить довго сфера прав людини обмежувалася соціальними правами, які виникали через інтеграцію ринків — це, наприклад, права робітників та права на вільне пересування товарів, осіб, послуг. Країни ЄС не завжди керувалися суто гуманістичними переконаннями. До прикладу, право на рівну зарплатню для чоловіків та жінок у Римському договорі 1957 року, відповідно до якого створювалося Європейська економічна спільнота. Країни більше побоювалися, що деякі члени ЄС можуть отримати конкурентну перевагу, якщо дозволять платити жінкам менше, ніж чоловікам.
Уже 1960-1970-ті роки відзначилися економічним спадом та глобальними кризами. На фоні розладу в єдності самого ЄС через «кризу порожнього крісла» (ред: бойкотування засідань Францією через перехід від одностайності до голосування кваліфікованою більшістю), організація готувалася до першого розширення — вступу Британії, Ірландії та Данії з 1 січня 1973-го.
Необхідне було спільне розуміння цінностей Союзу, яке мало б сприяти згуртованості ЄС перед викликами тодішнього часу і саморепрезентації як об’єднання держав на світовій арені. Після дискусій на саміті в Копенгагені в 1973 році, країни-члени ЄС ухвалили Декларацію про європейську ідентичність, відповідно до якої повага до прав людини, як і соціальна справедливість, представницька демократія та верховенство права, визнавалася основоположними елементами ідентичності ЄС.
Маастрихтський договір
З підписанням Маастрихтського договору у 1992 році розпочалася нова ера в історії континенту. Змінилася не тільки назва (раніше не Європейський Союз, а Європейська Спільнота), а й загальний підхід до функціонування. Для європейських спільнот — економічної, з вугілля та сталі та з атомної енергії — ЄС виступив як єдиний централізований інститут: було визначено єдині керівні установи на рівні ЄС, які мали поглибити багатовекторну співпрацю. Відповідно до договору, структура функціонування ЄС засновувалася на «3 стовпах»: продовженні роботи європейських спільнот, спільній зовнішній політиці у сфері безпеки та співпраці у сфері правосуддя і у внутрішніх справах. Серед цілей Спільної зовнішньої політики був захист цінностей ЄС, до яких віднесли, зокрема, повагу до прав людини і основних свобод. Поступ у сфері прав людини був зумовлений прийняттям саме Маастрихтському договору.
Відповідно до Договору, на тлі переговорів з країнами колишнього радянського блоку про приєднання до ЄС, сформували так звані Копенгагенські критерії для вступу. Цей перелік починався з вимоги довести стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист прав меншин.
Хартія ЄС про основні права 2009-го: перший документ про права людини у ЄС
Проте варто згадати, що на європейському континенті все відбувалося поетапно і надважлива подія у історії ЄС та гарантуванні прав та свобод у ЄС відбулася на першому етапі заснування ЄС — у 1953 році набрала чинності Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ). Усі члени ЄС є її сторонами, що уможливлює розгляд позовів проти них в Європейському Суді з прав людини (далі — по тексту Конвенція). Саме завдяки діяльності Суду ЄС питання щодо прав людини на рівні організації стало ще актуальним активніше. Річ у тім, що він практикує прецедентне право, аби забезпечити верховенство права ЄС над національним.
Проте відсутність єдиного затвердженого документа, що слугував би основою для винесення судових рішень, ускладнювала встановлення єдиного правового режиму на території ЄС. Хоча Маастрихтський договір визнав необхідність «поваги до основоположних прав Конвенції», потреба у власному документі не відпала. Ідея нового “додаткового документу” — Хартії основоположних прав Європейського Союзу — повисла в повітрі.
Держави-члени ЄС під час обговорень проєкту Хартії неохоче розглядали можливість підпорядкування Суду ЄС Конвенції — через її ратифікацію та бажаючи зберегти автономію права Союзу. Тому у 2009-му, при прийнятті Хартії, вирішили фактично не ставати стороною Конвенції, обмежившись компромісною статтею 52(3) документу.
Однією з причин відмови від ратифікації Конвенції стали особливі положення права ЄС, що регламентують інтеграційні процеси. У 2015 році саме недостатній захист специфічних правових механізмів ЄС та виключної юрисдикції Суду ЄС у проєкті Угоди про приєднання до Конвенцї зупинив процес переговорів.
Проте перемовини між Європейською Комісією та Радою Європи офіційно відновилися в червні 2020 року. Головною підставою для ухвалення Конвенції є той факт, що неприєднання до неї робить неможливим подачу скарги на інституції ЄС до Суду ЄС через порушення прав людини.
Агентство ЄС з питань фундаментальних прав людини
У 1990-х роках ріст популярності ксенофобських партій у деяких країнах-членах ЄС, а також постійні проблеми у ставленні до меншин в Центральній Європі, стимулювали процес створення Європейського моніторингового центру з питань расизму та ксенофобії. Його заснував Регламент ЄС 1035/97 2 червня 1997 року. Але потреба у зведеній інформаційній базі з усієї галузі прав людини, а не тільки з дискримінації, зростала під впливом тісніших інтеграційних процесів та розширення ЄС (нагадаємо: внаслідок розширення 2004 року до ЄС долучилися посткомуністичні держави). Тому у 2007 році створили Агентство ЄС з питань фундаментальних прав людини. Основне його завдання — надавати незалежні консультації інституціям ЄС та державам-членам щодо прав, викладених у Хартії ЄС про основні права.
Агентство також займається дослідженнями в галузі права та соціальних наук, щоб визначити проблемні сфери в ЄС, які потрібно увідповіднити до міжнародних стандартів у сфері прав людини. Воно є орієнтиром для громадянського суспільства, сприяючи діалогу на рівні ЄС через Платформу фундаментальних прав та підвищенню обізнаності про основні права серед широкої громадськості.
Зміни після Лісабонського договору
У 2009 році ухвалили Лісабонський договір, який також відомий як Договір про реформування ЄС. Він вносив вагомі правки у фундаментальні договори ЄС. У сфері прав людини цей документ покладає на держави-члени обов’язок гарантувати їхнє виконання та просування у відносинах з іншими країнами. Крім того, Лісабонський договір зобов’язав ЄС приєднатися до Європейської конвенції з прав людини, а також відкрив більше дверей для взаємодії із правовим полем інших держав. Зокрема, принцип дотримання прав людини став основоположним для інвестицій в програми розвитку, котрі фінансуються з бюджету ЄС. До слова, Хартія набула повної юридичної сили лише з набранням чинності Лісабонського договору 1 грудня 2009 року.
У 2012 році Рада ЄС ухвалила Стратегічні рамки з прав людини і демократії, які визначають принципи, цілі та пріоритети для підвищення ефективності та послідовності політики ЄС на наступні 10 років і план дій з їхньої реалізації. Ці принципи включають питання прав людини в усі сфери політики ЄС (принцип «червоної нитки»). Наприклад, стратегія знайшла відображення у двосторонніх торговельних угодах ЄС: повага до прав людини визначається як «суттєвий елемент» співробітництва, що передбачає серед іншого скорочення або призупинення співпраці у разі серйозних порушень прав людини та демократичних принципів.
Так права людини міцно закріпилися в правовій базі ЄС. В наступні роки рішення в сфері спільної політики стосовно цього напрямку ставали дедалі сміливішими. Наприклад, у грудні 2020 року Рада ЄС ухвалила регламент, що встановлює глобальний режим санкцій за порушення прав людини — документ, про який ще 40 років тому можна було тільки теоретизувати.
Регламент дозволяє ЄС вживати заходів щодо органів (державних/недержавних суб’єктів), фізичних і юридичних осіб, які відповідальні або пов’язані із серйозними порушеннями прав людини в усьому світі. Станом на жовтень 2023 року Рада запровадила обмежувальні заходи (заморожування активів і заборони на в’їзд) щодо 67 фізичних та 20 юридичних осіб. Тому під час підготовки до вступу в ЄС Україна не може ігнорувати необхідність покращення прав людини в усіх сферах.
Авторка: Маргарита Глибченко, студентка Навчально-наукового інституту міжнародних відносин (ННІМВ) — структурного підрозділу КНУ імені Тараса Шевченка, стажерка Центру громадянських свобод.
