Судове визнання померлими військових та цивільних: як працює процедура і що в ній не так. Головне з правозахисного клубу
23 жовтня Центр громадянських свобод провів черговий правозахисний клуб, цього разу на тему — «Судове визнання померлими військових та цивільних: як працює процедура і що в ній не так». Захід відбувся у Media Center Ukraine і зібрав рідних безвісти зниклих військових і цивільних, представників державних органів, громадських організацій, правозахисників, юристів та інших зацікавлених.
Зустріч була присвячена проблемам, з якими стикаються родини військових і цивільних, коли намагаються юридично оформити смерть близької людини. Під час обговорення учасники пояснили, як на практиці виглядає судове визнання смерті, чим воно відрізняється від оголошення особи померлою, які документи вимагає закон, і чому близькі військових і цивільних, які зникли або загинули під час війни, залишаються без підтримки.
На початку обговорення учасники зійшлися на тому, що система не була готова до таких масштабів втрат. Законодавство, створене для мирного часу, не враховує особливостей війни. Люди звертаються до судів, але там стикаються з непорозумінням, формалізмом і різним трактуванням одних і тих самих норм. Навіть серед юристів немає єдиного підходу — у кожного практика формує власний сценарій дій, і ці сценарії часто відрізняються між собою.
Законодавство в цій сфері заплутане саме в собі. Для однієї й тієї самої ситуації існує кілька різних процедур, які частково дублюють одна одну, а частково суперечать. В одному законі написано одне, в іншому — інакше. Через це навіть фахівці не завжди розуміють, яку саме норму застосовувати. На практиці це призводить до справжньої плутанини: одні суди вважають певні докази достатніми, інші — відмовляють, посилаючись на ті самі документи. У результаті однакові справи мають різні рішення, а родини місяцями, якщо не роками, не можуть отримати остаточного результату.
У судах люди змушені пояснювати елементарні речі: чому тіло не знайдено, чому військова частина не надає документи, чому акт службового розслідування неможливо отримати. Водночас кожен день без рішення означає, що родина не може отримати допомогу, оформити спадщину, виплати та навіть просто оформити поховання.
Зміни до закону й нові правила
Велику частину зустрічі присвятили документам, які мають підтверджувати факт смерті особи. До недавнього часу основним доказом вважався акт службового розслідування. Але нещодавно ухвалили зміни до законодавства та видали відповідний наказ Міністерства оборони, який набрав чинності 5 вересня 2025 року. Нові правила змінили порядок документування таких випадків і попередній підхід фактично був замінений новою формою, яку тепер видає командування частини. Проте практика її застосування ще не сформована, а чіткої судової лінії з цього питання немає.
Зі свого досвіду юристи повідомили, що військові частини можуть діяти на власний розсуд, а отримати від них офіційну відповідь інколи майже неможливо. Запити адвокатів і родин місяцями залишаються без відповіді, або приходять відписки, у яких повідомляють про «брак інформації» чи «розслідування, що триває». У деяких випадках частини просто ігнорують звернення або прикриваються грифом «державна таємниця». Коли адвокати намагаються зв’язатися зі свідками, наприклад з побратимами, командування частини нерідко відповідає, що таких людей у них «ніколи не було».
Під час обговорення учасники детально зупинилися на питанні можливих доказів, які потрібно надати суду у справах про визнання особи померлою чи встановлення факту смерті. Серед них були зазначені:
- акти службових розслідувань/сповіщення командира про подію;
- фотографії тіл;
- відео з дронів та інші матеріали (при цьому постає питання військової таємниці та можливість використання цих даних у суді);
- дані з ворожих телеграм-каналів, в яких міститься інформація, зокрема щодо дат бойових дій чи окупації територій;
- свідчення побратимів і очевидців;
- інформація, отримана через рації;
- документи, видані на тимчасово окупованих територіях (їхній статус наразі залишається спірним);
- матеріали кримінальних проваджень, відкритих за фактом зникнення чи загибелі особи;
- витяги з наказів про призначення або переведення військовослужбовця;
- офіційні довідки з військових частин;
- письмові відмови РАЦСів у видачі свідоцтва про смерть;
- також будь-які інші службові документи, що можуть максимально точно передати обставини події для подальшої оцінки судом.
Проблема з документами та роль держави
Окремо учасники обговорили ситуацію з РАЦСами. Проблема полягає не лише у браку знань про воєнні справи, а в тому, що відсутній єдиний підхід до документів. У різних відділеннях однакові папери трактують по-різному: в одному РАЦСі їх приймають як належні та на їхній підставі видають свідоцтво про смерть, а в іншому — відмовляються, заявляючи, що такі документи не можуть бути використані.
Під час обговорення прозвучало, що процедури надто довгі й заплутані. Навіть якщо всі документи в наявності, суди розглядають такі справи по півроку або рік. Формально — це окреме провадження, яке має бути спрощеним, але на практиці перетворюється на повноцінний процес. Непоодинокими є випадки оскарження рішень зацікавленими особами, зокрема Міністерством Оборони.
Це окреме питання, яке суттєво ускладнює розгляд таких справ. Подібна позиція державних структур не виглядає спрямованою на підтримку родин чи захист їхніх прав. Навпаки, це створює враження, що головна мета — не сприяти вирішенню справи, а мінімізувати фінансові зобов’язання держави.
Самостійний пошук інформації рідними
Окремо під час зустрічі обговорювалося питання використання матеріалів з відкритих джерел, зокрема відео та фото з дронів, повідомлень у месенджерах чи соціальних мережах. Учасники відзначали, що навколо цього існує велика правова невизначеність. Немає чітких правил, де і як такі матеріали мають фіксуватися, хто має відповідати за їхнє збереження, який строк зберігання допустимий, і головне — як вони можуть бути легалізовані як докази у суді.
На зустрічі також виступали родичі зниклих військових, і їхні історії дуже чітко показали, наскільки важко пройти цей шлях без будь-якої системної підтримки. Люди змушені самостійно збирати інформацію, звертатися до військових частин, шукати свідків, писати численні запити. Багато хто просто не розуміє, з чого почати й куди звертатися далі. На цьому тлі часто виникають внутрішньосімейні конфлікти: одні родичі прагнуть юридично визнати смерть, щоб завершити процедури й отримати підтримку, тоді як інші відмовляються це робити, очікуючи на повернення своєї близької людини.
У підсумку учасники дійшли спільного висновку, що головна проблема полягає не лише у законодавчих прогалинах, а у відсутності єдиного, узгодженого підходу між усіма структурами — військовими частинами, РАЦСами, судами. Учасники клубу наголосили також на необхідності врегулювання роботи з цифровими матеріалами — фото, відео, повідомленнями та іншими джерелами, які часто є єдиними доказами в таких справах.
Війна триває, і щодня з’являються нові випадки зникнення людей. Без зміни підходів держава не виконає навіть базову функцію — забезпечити родинам прозору процедуру, яка дає змогу отримати визначені законом права та завершити цей процес гідно.
Авторка матеріалу: Альбіна Ковальська, стажерка Центру громадянських свобод.
Цей захід профінансований Європейським Союзом. Його зміст є відповідальністю Центру громадянських свобод і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
