Росія відносно успішно створила образ держави, яка поважає релігію. В’ячеслав Ліхачов у статті «Безбожний Катехон» пояснює, чому це не так

Літературне пророцтво

Радянський письменник-дисидент Владімір Войнович у відомої сатиричній антиутопії “Москва 2042”, яка була написана 1986 року, як виявилося, напрочуд точно передбачив деякі тенденції розвитку Радянського Союзу. Згідно з романом, комуністична партія зберегла владу в країні, поставивши на свою службу церкву і створивши парадоксальний синтез комунізму і православ’я. Державна ідеологія ґрунтується на “народності, партійності, релігійності, пильності та держбезпеці”. Замість хреста “генерал-майор релігійної служби” отець Звєздоній, відповідальний за “духовну опіку”, осіняє себе знаком зірки, вигукуючи при цьому: “А ніякого Бога немає, абсолютно ніякого Бога немає! Закінчується роман встановленням уже відверто чорносотенної диктатури, перетворенням Радянського Союзу на “Єдину і Неподільну Імперію”, яка контролює також сусідні православні та слов’янські країни, і встановленням усередині країни патріархально-архаїчних порядків на зразок Домострою.

В 2012 році, за кілька років до своєї смерті, автор встиг з гіркотою зазначити, що “дійсність, здається, вже перевершує те, що я там написав”. Президент Росії Владімір Путін тоді вже апелював у посланні до Федеральних Зборів до поняття “духовні скріпи”, нарікаючи ще, щоправда, на їхній “дефіцит”. 
Освячений у рамках святкування 75-річчя перемоги над фашистською Німеччиною 2020 року циклопічний Головний храм Збройних сил Російської Федерації справляє враження свідомого наміру втілити в архітектурній формі естетику духовного опікунства в стилі отця Звєздонія. Церковний Всесвітній російський народний собор, що пройшов у березні 2024 року, явно ознаменував собою вже наступну стадію пророцтва Владіміра Войновича . Російська православна церква (РПЦ) офіційно взяла на озброєння есхатологічне вчення про “катехон”, яке останні сто років користувалося популярністю здебільшого в чорносотенних у прямому сенсі цього слова колах, і ухвалила, що російська держава містичним чином “захищає світ від перемоги Западу, що впав у сатанізм, який впав у сатанізм”. Вторгнення в Україну при цьому РПЦ оголосила дослівно “Священною війною”.

Багатьом спостерігачам здається, що Росія справді стала на шлях релігійного фундаменталізму, забарвленого в есхатологічні тони, повторюючи траєкторію розвитку Ісламської Республіки Іран, або, в пом’якшеному варіанті, Туреччини, або Індії під владою релігійних націоналістів. Треба сказати, що в певних консервативних колах навіть у Європі та Сполучених Штатах ця тенденція викликає симпатію. Праві християни США, захищаючи традиційну мораль від цінностей, пов’язаних із багатокультурною демократією, дедалі більше вбачають у Путіні союзника і схвалюють його авторитарний та нібито православний консерватизм. Соціологічне дослідження зафіксувало “лінійний позитивний зв’язок” між приналежністю до правого християнського громадського табору (насамперед євангелістського) та захопленням керівництвом Путіна.

Росія відносно успішно створила образ держави, яка поважає релігію і яка, за висловом республіканки, одіозної представниці трампістського табору в Палаті представників США Марджорі Тейлор Грін, “захищає християнство”.     

Немає нічого більш далекого від дійсності. На ділі будівельники “Єдиної і неподільної” імперії недалеко пішли від войовничих безбожників недавнього комуністичного минулого.  

Генезис «духовних скрєп»

У повсякденному житті росіяни демонструють один із найнижчих у Європі рівнів релігійної поведінки за всіма показниками. Показники споживання м’ясних та молочних харчових продуктів у Великий піст коливаються в межах середньорічної статистичної похибки. У мешканців Кремля, згідно з меню, які час від часу публікуються, просто взагалі немає опції пісних страв. 70% шлюбів у Росії закінчуються розлученнями; це один із найвищих показників у світі. Росія є одним із планетарних лідерів і за кількістю абортів, незважаючи на постійні розмови про перспективу їхньої заборони.  

Парадоксальним чином, паралельно з безпрецедентним посиленням православної риторики в устах очільників країни, роль релігії в житті населення Росії не просто є вкрай низькою – останніми роками вона стрімко знижується. Так, великоднє богослужіння у 2023 році відвідало вдвічі менше росіян , ніж у 2019 (останньому році перед пандемією і війною). У 2024 російське МВС, уперше за багато років, навіть не стало оприлюднювати зведену статистику. Довіра до церкви як до інституту, згідно з соціологічними опитуваннями, впала приблизно за ці ж роки з 55% до 28% .  

Як же поєднується в Росії зростання символічної значущості релігії в політичному полі з одночасним падінням – у повсякденному?  

Парадокс розв’язується, якщо усвідомити, що у випадку з православним характером російської державності ми маємо справу не зі справжньою фундаменталістською революцією, як в Ірані, і не з наслідком зростання релігійності населення, як у Туреччині, а винятково з формуванням “згори” офіційної ідеології. У Росії не релігія здійснила експансію в простір політичного, як це відбувається у фундаменталістській моделі; навпаки, політика повністю підпорядкувала собі церкву. 

Росія Владіміра Путіна завершує тривалий транзит від безідейної корумпованої автократії до агресивної імперії, яка стрімко набуває дедалі більших тоталітарних рис. На цьому етапі кремлівський режим гостро потребує державної ідеології. Населенню необхідно пояснити, чому уряд, який виявився нездатним, незважаючи на надприбутки від експорту енергоносіїв, забезпечити гідне життя власним громадянам, вплутався в абсолютно безглузду, але вкрай витратну війну. Ба більше, для забезпечення не тільки політичного, а й фізичного виживання нинішньому керівництву країни необхідно, щоб населення переконалося в безальтернативності обраного шляху. Без досить переконливої державної ідеології цього важко досягти. 

Звичайно, збереження влади можна забезпечити і репресіями. В умовах відсутності свободи слова, свободи зібрань і політичної діяльності неважко домогтися ситуації, в якій ніхто всередині країни не наважується відкрито заперечувати режиму. Якщо такий безумець і знайдеться – його можна і просто вбити. Набагато більшій кількості інакомислячих, імена яких ми ніколи не дізнаємося, щастить більше – їх “всього лише” звільняють з роботи, штрафують, б’ють у відділеннях поліції та саджають. Розмах репресій у путінської Росії вже перевищив масштаб політичних переслідувань в останні десятиліття СРСР . Додаткову соціальну стійкість сформованому порядку речей надають відкриті кордони. На відміну від комуністичної епохи, всі незадоволені життям і політикою влади росіяни можуть просто емігрувати з путінської Росії. У 2022 році, після початку повномасштабної агресії проти України і проведення часткової мобілізації, багато незгодних так і зробили. 

Однак простої лояльності населення владі було достатньо в більш ситі і стабільні часи, коли збереження статус-кво могло обіцяти населенню нехай скромні, але надійні перспективи. Необхідність затягувати паски має якось бути пояснена громадянам. Ще більш серйозна мотивація необхідна для того, щоб хоча б у якоїсь частини населення з’явилося бажання з власної волі йти вбивати й помирати на абсолютно незрозумілу війну, яку влада вперто продовжує називати евфемізмом “спеціальна військова операція”, що нагадує новояз радянського агітпропу часів вторгнення в Афганістан. Основною мотивацією для тих, хто приєднується до російської армії, звісно, є гроші, а для ув’язнених – примарна перспектива свободи. Але навіть учорашньому зеку хочеться розуміти, заради чого батьківщина кидає його на штурм вщент спалених українських сіл. Ще важливіше вбити мотивацію воювати в голови сьогоднішніх підлітків, яким уже за кілька років доведеться обороняти окуповані раніше території.     

Корисність державної ідеології Кремль усвідомив уже досить давно, і неодноразово ставив собі за мету таку породити , але похвалитися особливими успіхами довгий час не міг. До початку повномасштабної агресії в Україну йшлося скоріше про пробні спроби намацати щось, що хоч якось відгукувалося в серцях людей. Іноді виходило. Наприклад, розширення кордонів держави саме по собі сприймалося населенням позитивно, що допомогло владі “перезібрати” суспільний консенсус підтримки Владіміра Путіна навесні 2014 року, після окупації Криму. Однак гасло “Крим наш” здавалося для росіян радісним, поки за ним не послідувала справжня війна. При цьому переконливої і по-справжньому цілісної концептуальної основи під імперську експансію підведено так і не було. У 2022 році російське суспільство сприйняло фарс із “приєднанням” чотирьох областей України вже без особливого ентузіазму. Обивателю залишилося незрозуміло, чому президент так радів тому, що Азовське море нібито стало для Росії внутрішнім.     

Щоб зрозуміти концептуальну слабкість російської пропаганди, що супроводжує путінські агресивні війни, досить порівняти її з ідеологічним обрамленням радянських завоювань сталінської епохи. Тоді комуністична пропаганда представляла спрямований у майбутнє амбітний проект перетворення всього людства. На основі марксистської філософії формувалося уявлення про глобальні, нібито науково доведені соціальні процеси, детерміновані самою історією. СРСР претендував на роль вінця всієї людської історії, яка принагідно набувала провіденційного сенсу. Радянська влада, яку приносила на багнетах Червона армія, виступала знаряддям прогресу і каталізатором неминучих змін у планетарному масштабі. У цю квазі-релігійну картину світу, артикульовану мовою, що претендує на науковість, можна було повірити. Партійна пропаганда примудрилася сформувати по-своєму захопливий своїм месіанським розмахом проєкт майбутнього, який міг викликати щирий ентузіазм відданих комуністів у самому Радянському Союзі, і який міг бути привабливим для представників лівого сегмента західного суспільства. 

За часів вторгнення в Угорщину, в Чехословаччину або в Афганістан у пізньорадянську епоху Нікіти Хрущова і Лєоніда Брєжнєва фарби утопічного проєкту зблякли, а його переконливість знизилася як для внутрішньої аудиторії, так і для зовнішньої. Дедалі частіше на перший план виходили міркування геополітичного протистояння, продиктовані логікою Холодної війни. Переконаність в історично зумовленій перемозі комунізму в усьому світі танула. Позбавлена концептуального підґрунтя, боротьба з “капіталістичними імперіалістами”, як тоді казали, втрачала будь-який сенс. Логічно, що відмова від ідеологічного догматизму в період Перебудови під керівництвом Міхаіла Горбачова призвела і до “розрядки” у відносинах зі США і НАТО, і до демонтажу комуністичної системи в самому Радянському Союзі. 

Тридцять років потому для ВладімІра Путіна протистояння з “колективним Заходом” знову виступає обґрунтуванням для завойовницьких воєн. Але якщо за радянських часів протистояння обґрунтовувалося несумісністю двох систем, комуністичної та капіталістичної, то в чому ж, згідно з кремлівськими ідеологами, причина протистояння полягає сьогодні? Тривалий час пропагандистам здавалося достатнім просто констатувати агресивні наміри “заходу” щодо Росії. На цю ворожість нібито ніяк не вплинула зміна характеру державної системи і сам розпад Радянського Союзу. Так, Владімір Путін стверджував: “Захід увесь цей час [після розпаду Радянського Союзу] шукав і продовжує шукати новий шанс вдарити по нас, послабити й розвалити Росію, про що завжди мріяли, роздрібнити нашу державу, стравити між собою народи, приректи їх на злидні й вимирання. Їм просто не дає спокою, що у світі є така велика, величезна країна з її територією, природними багатствами, ресурсами, з народом, який не вміє і ніколи не буде жити за чужою вказівкою”.

Однак самодостатність ідеї про одвічне геополітичне протистояння залишала без досить переконливої відповіді питання, за що ж саме “захід” ненавидить Росію. Схоже, останніми роками було знайдено відповідь, яка видається російській еліті досить переконливою, і її озвучують дедалі частіше. 
Причина “ненависті заходу”, згідно з цією теорією, нібито полягає в тому, що Росія наполегливо продовжує дотримуватися традиційних цінностей, від яких захід відрікся, ставши на слизьку доріжку секуляризації та лібералізму. “Індивідуалізм – неправильне розуміння людської природи”, стверджує кремлівський ідеолог Алєксандр Дугін в інтерв’ю Такеру Карлсону. Незадовго до інтерв’ю він очолив Вищу політичну школу , названу на честь російського мислителя першої половини ХХ століття Івана Ільїна, який симпатизував фашизму, якого називають улюбленим філософом Владіміра Путіна.  Головне завдання заходу, на думку Алєксандра Дугіна, “полягає в тому, щоб знищити традиційні цінності, традиційну сім’ю, традиційні держави, традиційні переконання”. У Росії ж, згідно з Алєксандром Дугіним, навпаки, “цілком успішно відродили традиційні цінності, християнство, традиційну сім’ю”. Цю заслугу (як би кумедно це не виглядало після згадки традиційної родини) він приписує особисто Владіміру Путіну.   

Антизахідництво століттями було інтегральною частиною світогляду російських еліт. Однак, при цьому, в останні триста років ніхто не вважав всерйоз, що Росія не є частиною західної цивілізації – або, як мінімум, не повинна нею бути. 

На відміну від Російської імперії Петра I або Радянського Союзу Міхійла Горбачова, сучасна Російська Федерація Владіміра Путіна більше не прагне стати повноцінною частиною сучасної західної цивілізації. Навпаки, у нинішній системі координат вважається, що чим більше Росія відрізняється від заходу — тим краще. Офіційною доктриною сьогодні стало твердження, що історія людства не універсальна, а розвивається у форматі унікальних “цивілізацій”. Не існує, відповідно, і універсальних цінностей. Захід тепер, з погляду кремлівської ідеології, “загниває” не через історичну приреченість капіталізму, що увійшов у свою останню фазу, як стверджувала комуністична ідеологія радянських часів, а через те, що його цивілізації притаманні індивідуалістичні цінності, права людини і лібералізм. На якомусь історичному етапі західна цивілізація вирвалася у розвитку вперед, але цей період минув. Росія, яка не є частиною заходу, уникне занепаду, що загрожує останньому. Разом з іншими цивілізаціями, що уникли або перемогли спокусу вестернізації — Китаєм, Індією, мусульманським світом – Росія сподівається взяти участь у переділі глобальної влади, що випадає зі випещених та ослаблених західних рук.

Ідея традиційних цінностей Російської цивілізації виявилася вдалою з різних точок зору. Вона дає змогу державі та суспільству знайти певну ідентичність і сприяє мобілізації для протистояння зовнішній загрозі. У цій інтерпретації, через свій експансіонізм, заходу недостатньо “розкластися” самостійно. Йому обов’язково треба нав’язати всьому світові “якісь гендери”, “скасувати традиційні цінності” і “нав’язати дітям у школах з молодших класів збочення”. 

Таким чином, неминуче протистояння із заходом досить переконливо для внутрішньої аудиторії набуває характеру самооборони. Стає значно зрозумілішим, навіщо російському солдату воювати в Україні. Його священна місія полягає в тому, щоб зупинити експансію “гендерно нейтральних туалетів” на далеких підступах до рубежів батьківщини.    

Не цілком, щоправда, зрозуміло, в чому ж, крім гомофобії, власне, полягають “традиційні цінності”. Проте, саме вони, поряд із геополітикою (яка, втім, як ми бачимо, поступово набуває вторинного значення щодо світоглядного протистояння із заходом) та історичними аргументами, слугують публічним обґрунтуванням російської агресії проти України.

Між тим, саме російська агресія проти України стала найбільш переконливим спростуванням тези про Росію як “захисницю християнства”.

Знищення храмів

Згідно з міжнародним гуманітарним правом (МГП), під час збройного конфлікту культові споруди мають захищений статус – такий самий, як і медичні заклади або об’єкти, що становлять культурну цінність. Умисне заподіяння шкоди церквам та іншим місцям молитов є воєнним злочином. Порушенням МГП є навіть заподіяння шкоди культовій будівлі не внаслідок свідомого і прицільного вогню, а внаслідок використання неточної зброї або під час невибіркових обстрілів. Сторони конфлікту повинні докладати зусиль для того, щоб релігійні будівлі не постраждали під час бойових дій. Крім того, обстріли, внаслідок яких безпечно користуватися культовою спорудою за призначенням стає неможливо, або призводять до її руйнування, обмежують релігійну свободу цивільного населення, що також є порушенням МГП.   

У перші дні повномасштабної російської агресії Центр громадянських свобод разом із Харківською правозахисною групою та Українською Гельсінською спілкою з прав людини заснували коаліцію “Трибунал для Путіна”, завданням якої є документування ймовірних воєнних злочинів. Наразі до неї входить понад два десятки українських неурядових правозахисних неурядових організацій. У базі даних коаліції міститься інформація про 72 тисячі епізодів, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. Серед них – 356 випадків руйнування чи пошкодження об’єктів культового призначення або інших злочинів проти них. 

Крім того, діють ще кілька ініціатив, що спеціалізуються на збиранні інформації саме про шкоду, завдану культовим будівлям, і злочини проти свободи совісті. Насамперед варто згадати проєкт “Релігія у вогні” Майстерні академічного релігієзнавства (МАР), який реалізується у співпраці з Державною службою з питань етнополітики та свободи совісті, та спільну роботу українського Інституту релігійної свободи (ІРС) та американської Місії “Євразія”. Ці громадські ініціативи задокументували руйнування або пошкодження під час бойових дій щонайменше 570 (МАР) і 630 (ІРС) культових об’єктів. 

У переважній більшості випадків немає точної інформації, яка дає змогу стверджувати, що релігійні будівлі руйнувалися цілеспрямовано. Правдоподібним є припущення, що їх знищували просто через характер ведення наступальних дій російськими військами. Володіючи значною перевагою в артилерії та авіації, росіяни застосовували тактику створення “вогневого валу”, практично стираючи населені пункти з лиця землі. Такі відносно великі міста, як Волноваха, Авдіївка, Мар’їнка, Бахмут просто більше не існують. Значних руйнувань зазнали Сєвєродонецьк, Маріуполь, Ізюм.   

Але в низці випадків можна припустити з високою часткою впевненості, що культові будівлі піддавалися цілеспрямованому обстрілу. Так, за свідченнями тих, хто пережив штурм Сєвєродонецька, мечеть ісламського культурного центру “Бісмілля” зазнала прицільного удару після ретельної аеророзвідки дронами. На момент обстрілу касетними боєприпасами у дворі ісламського центру, в якому працювала свердловина і можна було набрати питну воду, перебували цивільні жителі. Тоді загинуло щонайменше 17 осіб. Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в селі Киселівка на Миколаївщині, збудований у середині ХІХ століття, за свідченнями очевидців, росіяни прискіпливо розстрілювали прямим наведенням із танка.         

Зазначені приклади зовсім не означають, що саме культові будівлі неправославних конфесій зазнають особливо інтенсивних руйнувань; ці випадки просто вдалося детально задокументувати завдяки свідченням очевидців, зібраним українськими правозахисними організаціями. Кількісна статистика свідчить, що більшість постраждалих храмів належать православним. Ба більше, інституційно найбільше постраждали храми тієї самої Української православної церкви, яку Москва вважає “канонічною”. Згідно з кремлівською пропагандою, цю церкву нібито переслідує “київський режим”. Насправді факти красномовно свідчать, що єдину реальну загрозу “канонічному православ’ю” на території України становлять російські збройні сили. 

Заради справедливості зазначимо, що логіка МГП припускає, що не всякий, навіть прицільний і свідомий, обстріл об’єкта, що має захищений статус, є воєнним злочином. Будь-який об’єкт може бути законною мішенню, якщо протилежна сторона використовує його з військовою метою — наприклад, розміщує склад боєприпасів. Дотримання вимог МГП означає необхідність докладати зусиль не тільки для того, щоб мінімізувати страждання мирного населення та шкоду цивільній інфраструктурі, особливо захищеним об’єктам, які перебувають у зоні контролю або розташування військ супротивника, а й для того, щоб не наражати на ризик власне населення та інфраструктуру. Сторони конфлікту не мають права використовувати захищені об’єкти у військових цілях, в ідеальній ситуації люди зі зброєю взагалі не повинні до них наближатися.        

Зафіксовано численні факти використання Збройними силами РФ культових споруд на окупованих територіях у військових цілях. Так, у храмі на честь Почаївської ікони Божої Матері в Бучі був штаб одного з російських підрозділів. У селі Бобрик (Київська область) снайпер працював із дзвіниці Вознесенської церкви. Складом боєприпасів став Вознесенський храм у селі Лукашівка (Чернігівська область). Штабом і госпіталем росіян був Свято-Троїцький храм села Мала Комишуваха (Харківська область). Кількість подібних свідчень дозволяє говорити про системність цього явища.

Релігійні переслідування 

Іншим прикладом повної зневаги Росії до духовних цінностей і свободи віросповідання є переслідування релігійних громад та їхніх лідерів на окупованих територіях.   

З перших днів повномасштабного вторгнення фіксувалися вбивства священнослужителів російською армією, яка входила в населені пункти. Так, о. Максим Козачина, священик Православної Церкви України, був розстріляний 2 березня 2022 року, коли ніс службу в церкві біля містечка Іванків Київської області. У момент убивства він перебував в одязі священнослужителя. 5 березня також убито священика ПЦУ о. Ростислава Дударенка. Священика було вбито в рідному селі Ясногородка Фастівського району Київської області. Того ж дня в місті Буча в Київській області було розстріляно викладача церковнослов’янської та грецької мови Київської Духовної Академії і Семінарії Олександра Кислюка. 

Трагічні інциденти перших днів повномасштабного російського вторгнення можна, звісно, списати на загальну запеклість бойових дій. Зустрівши несподівано сильну відсіч, російська армія вихлюпувала лють на цивільне населення, що призвело до різанини в Бучі та інших воєнних злочинів. Це, звісно, жодною мірою не виправдовує конкретних убивць та їхніх командирів, однак дає змогу краще розуміти внутрішню логіку насильства. 

Однак можна впевнено стверджувати, що у випадку з релігійними лідерами та священнослужителями терор окупантів не є випадковим, а має системний і послідовний характер. Так, уже через майже два роки після вторгнення, у лютому 2024 р., російські окупанти вбили православного священика Степана Подольчака із селища Каланчак Херсонської області. Російські військові забрали його з дому і розстріляли. 

Убивства священиків, звісно, не відбуваються щодня. Однак незаконні затримання, допити із застосуванням заходів фізичного впливу та тортур, утримання в нелюдських умовах тривалий час і примусове видворення священнослужителів з окупованої території мають системний характер. Те саме можна сказати і про переслідування релігійних громад, які призвели до ліквідації цілих деномінацій на окупованих територіях.   

Хоча репресії щодо релігійних спільнот справляють враження абсолютно безглуздої і невмотивованої жорстокості, в них можна розрізнити певну логіку.  

По-перше, гонінням піддаються групи, заборонені в самій Російській Федерації — такі, як Свідки Єгови або деякі мусульманські релігійно-політичні рухи. Хоча на перший погляд це може виглядати проявом якогось православного завзяття (єговісти не сприймаються як “справжні” християни, а мусульмани – взагалі “невірні”), однак насправді релігійною мотивацією тут і не пахне. Релігійні групи в Росії забороняються як “екстремістські”. Це не просто спроба використати прийнятну формальну рамку для переслідувань. У російському юридичному розумінні терміна “екстремізм” головним маркером є не схильність до насильства, а нелояльність владі. І свідки Єгови, і більша частина заборонених у Росії ісламських груп, таких, як Хізб ут-Тахрір, роблять акцент на неприпустимості насильства.  Але влада держави, безумовно, не є для членів цих громад незаперечним авторитетом. Для свідків Єгови, наприклад, неможлива участь у розв’язаній російською владою війні, а для ісламістів солідарність усередині умми важливіша за чинник формального громадянства, вимоги шаріату важливіші за чинне законодавство, а прийдешній халіфат, безумовно, миліший серцю, ніж держави, які існують сьогодні, з їхніми кордонами. Тому репресії щодо цих громад насправді скоріше зумовлені прагненням держави придушити будь-які альтернативні самій державі структури, здатні поставити під сумнів її авторитет.   

У якомусь сенсі заборону подібних груп можна інтерпретувати як послідовну політику, спрямовану на інтеграцію “нових територій”, як у Росії називають окуповані українські землі, в російський правовий простір. Поширення російських практик на українську територію лише зайвий раз нагадує міжнародному співтовариству, що утиски прав вірян і релігійні переслідування давно є невід’ємною частиною російської внутрішньої політики. До російської окупації в Україні будь-які релігійні громади, які не порушували закон, насолоджувалися свободою. У Криму, Донецьку та Луганську з 2014 року, у Маріуполі, Мелітополі та Бердянську з 2022 року правила змінилися.         

Однак, суворим, але передбачуваним і зрозумілим, законодавством справа не обмежується. 

У другу чергу під маховик репресій потрапили громади, які не заборонені російським законодавством і в самій Російській Федерації мають можливість здійснювати релігійну діяльність. Однак на окупованих українських територіях їхню діяльність припиняють, а священнослужителів переслідують. До таких релігійних організацій належать практично всі християнські церкви, за винятком громад, афілійованих із Московським Патріархатом. Логіка тут теж політична, а не релігійна: громади сприймаються або як лояльні Україні (греко-католики, Православна церква України), або як орієнтовані на Захід (католики, протестанти).  У самій Росії і католики, і навіть греко-католики існують відносно вільно, але на окупованій території України дуже швидко не залишилося жодного католицького або греко-католицького священика: всі вони або самі вважали за краще поїхати, або пройшли через незаконні затримання і були, по суті, видворені. Про долю кількох після затримання не відомо нічого, залишається тільки сподіватися, що вони живі. Скоріше за все їх, як і багатьох інших українських цивільних осіб, утримують в ізоляції від зовнішнього світу без пред’явлення формального обвинувачення.  Деякі релігійні громади оголошуються “екстремістськими” і забороняються рішеннями місцевих окупаційних адміністрацій (що суперечить навіть законам Російської Федерації, згідно з якими кваліфікацію організації як екстремістської може дати тільки суд). Будинки відбирають і або передають православній церкві, або використовують в адміністративних цілях (наприклад, для проведення молодіжних заходів мілітарно-“патріотичного”, тобто проросійського характеру), або просто залишають порожніми. Якщо віряни продовжують збиратися підпільно, на приватних квартирах, їх переслідують.   

Для повного розуміння трагічності зачистки окупованої території, що відбувається, слід пам’ятати, що український релігійний ландшафт завжди був більш різноманітним, ніж російський. Вища релігійність населення, історична пам’ять про традицію, перервану радянською владою, відсутність монополії однієї православної церкви та інші чинники за попередні тридцять років призвели до розквіту в Україні різноманітних громад і деномінацій. При цьому якраз східні та південні регіони, які найбільше постраждали від російської агресії, особливо виділялися в цьому сенсі. До початку війни 2014 року в Донецькій області була найбільша кількість протестантських громад порівняно з іншими українськими регіонами. Репресії окупаційної адміністрації закатали колишню різноманітність в асфальт.           

Нарешті, буквально всі релігійні громади, включно з афілійованими з Московським Патріархатом православними, нечисленними євреями, які залишилися, і мусульманами, які вважаються припустимими громадами, піддаються тиску, щоб схилити їх до співпраці з окупаційною адміністрацією. Зовні це може проявлятися по-різному, іноді набуваючи вигляду формально підкреслено коректних “бесід”. Більш жорсткої форми тиск може набувати поступово, у разі відмови від співпраці.  Окупаційній владі мало того, щоб релігійні лідери не виявляли нелояльності: для виживання громади необхідно демонструвати активну підтримку окупації (виступати на публічних заходах, інформувати спецслужби про настрої вірян, тощо). Священнослужителі – практично єдині незалежні безпосередньо від окупаційних адміністрацій соціальні актори, що залишилися на окупованих територіях. Іншими словами, логіка тиску і в цих випадках знов саме політична, а не релігійна.   

Ну і звісно всі громади, що залишаються, примусово переводяться в підпорядкування російськими або створеними окупаційними адміністраціями централізованим релігійним структурам. Православні храми з Української православної церкви переходять під юрисдикцію Російської православної церкви, спеціальні структури були створені для мусульман, тощо.    

Як очевидний висновок із сказаного можна ще раз констатувати, що образ сьогоднішнього російського режиму як такого, що стоїть на сторожі консервативних цінностей через щиру православну віру, далекий від дійсності. Релігійна риторика лише слугує Кремлю прикриттям для зміцнення влади та легітимації агресивної поведінки. Це – не більше, ніж декоративна мішура, яку в самій Росії ніхто всерйоз не сприймає. Масове знищення культових будівель під час агресії проти України та системні репресії на релігійному ґрунті на окупованій території є очевидним тому підтвердженням.