Рівняння нерівності: 4 книжки про расові й міжетнічні проблеми

Цей матеріал підготовлено у межах співпраці Центру громадянських свобод та Читомо.

Розмова про расову дискримінацію ще тривалий час лишатиметься актуальною. А поруч із нетерпимістю за расовою ознакою стоїть нетерпимість до інших етносів, релігійних груп тощо. Міжетнічні конфлікти, які спалахували і спалахують по всьому світу, нагадують нам про крихкість співіснування різних груп людей в одному просторі. У цьому огляді ми зібрали книжки, в яких автори в художній і документальній формі описують ворожість і нетерпимість до інших.

«Сім місяців Маалі Алмейди», Шехан Карунатілака

«Сім місяців Маалі Алмейди» – історія посмертних блукань одного шрі-ланкійського журналіста, що заторкує громадянську війну на Шрі-Ланці, етнічну й політичну напругу між сингальцями та тамілами. Книжка здобула Букера в 2022 році, і це направду яскравий і цікавий текст.

Маалі Алмейда отямлюється у посмертному світі, проте не має спогадів про те, хто і за яких обставин його вбив. Власна смерть не здається герою дивною, адже він був військовим фотожурналістом і мав негативи, які на думку Алмейди можуть змінити хід подій на Шрі-Ланці. Тепер він має 7 днів, щоб розпрощатись зі своїм земним життям, протягом яких чоловік за будь-яку ціну намагається достукатись до своїх живих друзів і вказати їм шлях до негативів, які засвічують воєнні злочини. Маалі Алмейда наївно сподівається змінити світ на краще своїми фотографіями. Навіть смерть не розбила його романтичні рожеві окуляри.

Треба сказати, що дії роману відбуваються в 1980-ті, тож для нас не буде спойлером, що фото Алмейди не здатні змінити світ. Пізніше ми побачимо в романі виставку фото журналіста і ту байдужість, з якою світ дивитиметься на задокументовані сцени жорстокості. І хоч на негативи Алмейди і справді полюють різні політичні сили, та постать його вбивці виявиться набагато приземленішою.

Посмертний світ в цьому романі – це окреме задоволення. Він нагадує якийсь із кошмарів Франца Кафки: це осередок бюрократії, незрозумілих черг, в яких тупцяють тисячі померлих. Зокрема й жертви війни та насилля на Шри-Ланці. На відміну від Данте в «Божественній комедії», в Маалі Алмейди немає провідника цим чистилищем. Він рухається своїм посмертям навмання, споглядаючи дуже химерні сцени й обіцяючи продати свою душу локальним демонам за різноманітні послуги.  

«Сьогодні ми намалюємо смерть», Войцех Тохман

«Сьогодні ми намалюємо смерть» – репортаж польського автора Войцеха Тохмана про Руанду, країну, в якій в 1994 році відбувся геноцид тутсі. Як і в інших репортажах Тохмана, автора цікавить, яким чином країни долають пережитий досвід геноциду, як їм вдається жити далі.

Геноцид у цій книзі – це не про минуле, це не про «ніколи знов». Оповідь про Руанду в цій книзі – це про тут і зараз, адже, як описує Тохман, наслідки страху та втрати під час різанини в Руанді визначають країну сьогодні. Автор показує, яким виросло покоління дітей, що бачили, як вбивають і ґвалтують їхніх рідних. І у своєму репортажі Тохман показує не лише тутсі, а й хуту, адже сьогодні страхом пронизані і ті, хто вчиняв різанину, і ті, хто став жертвою. Тутсі бояться, що історія може повторитися знову. Хуту бояться, що їм можуть помститись. 

Разом із тим держава наголошує на тому, що немає ні тутсі, ні хуту, є лише руандійці. Проте, як показує автор, вже в перші хвилини розмови руандійці виказують, до якої з груп вони належать.

Окреме питання, яке висвітлює репортажист у цій книзі, це відповідальність світу. Католицька місія та миротворці ООН не втрутились і дали статись цій різанині. Віра в хороших священників і миротворців нагадує віру в доброго бога. Нам хочеться, щоб десь там хто сильний врятував нас і допоміг. Але історія показує, що так не буває. 

«Мугикай, якщо не знаєш слів», Б’янка Мараїс

«Мугикай, якщо не знаєш слів» – це роман про апартеїд, який є популярним у світі, проте сьогодні в Україні його прочитання може бути несподівано неприємним. Це досить сльозливий і мелодраматичний текст, який намагається працювати з темою травми, проте мелодраматизм все одно виходить на перший план.  

Історія в цій книзі переповідається від імені двох персонажок, 9-річної дочки південноафриканських англійців, та чорної вчительки Б’юті, чия дочка організовувала масовий протест школярів, який поліція розганяла зі зброєю в руках. І те, що цю популярну серед читачів історію апартеїду пише біла жінка, сильно позначилось на романі. Адже фактично нам пропонують книжку про те, що попри гноблення, вбивства, війни й дискримінацію ми маємо об’єднуватись і жити дружно.

Робін дев’ять років. Вона живе з батьками біля золотовидобувної шахти і страждає від самотності. Вона (на відміну від свого батька) – чиста наївна дитина, яка нікому нічого не зробила, не знає образливих расистських слів і любить свою чорношкіру няню Мейб. Робін дуже хоче знайти собі товариство однолітків. Але чорні дівчатка грають лише в дочки-матері (що геть не влаштовує малу), а хлопчики не хочуть гратись з Робін, але не тому, що вона дівчинка, а тому, що вона англійка. Робін в цьому романі звучить геть не як майже 10-річка, а як наївна доросла особа, якій зручно не розуміти почуттів усіх, хто її не любить. Вона з підкресленою наївністю ображається, бо хлопці мають зуб на юну англійку «через якусь Бурську війну» і тому, що «мають добру пам’ять і здатні плекати серйозні образи». Ох вже ці погані хлопці, які сміють пам’ятати, в якому світі вони живуть!

Аналогічна ситуація повторюватиметься не раз. І якщо читачів на заході можна заманити в цю пастку, то сучасних українців – навряд. Авторка роману створює історію митарств бідолашної білої дівчинки, навколо якої мають об’єднатися всі дискриміновані герої, щоб потурбуватись про цього чистого наївного янголятка. Якщо вам здається, що вона перетягає ковдру уваги зі справжніх проблем – вам не здається.

Чи будемо ми як читачі на стороні Робін? Сьогодні нам буде простіше зрозуміти темношкірих персонажів роману, яким авторка не дає голосів – хлопчикам, що не приймають маленьку Робін, чи няні Мейб. В одній зі сцен Мейб виходить з в’язниці, де її безпричинно утримували й били. Тепер все, чого хоче жінка – чимшвидше вирушити до свого племені. Але ми бачимо цю сцену очима Робін, яка хоче в цей момент від своєї няні співчуття й обіймів, адже дівчинка втратила батьків. Проте Мейб відштовхує її й не дає малій своєї любові, що робить жінку в наших очах поганою. Питання, чи винні діти в упередженнях і гріхах своїх батьків – це те питання, яке постійно повертається в літературу. Проте чи можна заманити сучасних українських читачів в цю пастку тотальної дитячої безневинності? Та навряд.  

«Його ім’я Джордж Флойд», Роберт Семюелс, Тулуз Олорунніпа

«Його ім’я Джордж Флойд» – документальна книжка, що вимальовує портрет чоловіка, з якої почався рух Black Lives Matter. Для багатьох людей у США вбивство поліцейським Джорджа Флойда в травні 2020 року стало приводом виходити на протести й розповідати свої історії про поліцейське свавілля. Книжка, створена на основі численних інтерв’ю з друзями й родиною Флойда, у 2023 році отримала Пулітцера за нонфікшн. Цей документальний текст показує расові проблеми сучасної Америки та розповідає історію чоловіка, який почав задихатись задовго до того, як його задушив поліцейський.

Джордж Флойд у цій книзі постає передовсім людиною з великим серцем, для його змалечку було замкнено забагато дверей. Ще хлопчиком мама вчила його, що він не має права на помилку, не має права бути хоча б трохи підозрілим. Видається, що малим Флойда лякали поліцією, так само як інших дітей лякають монстрами під ліжком. От тільки його монстри були більш ніж реальними. Джордж Флойд був ув’язнений на 5 років за злочин, який він, як стверджують його близькі, не скоював. Перед ним стояв складний вибір: намагання довести свою невинність чи піти на угоду з поліцією й отримати менший термін, що чоловік і зробив. У в’язниці Джордж Флойд страждав від клаустрофобії, а думка про те, щоб знов опинитись ув’язненим жахала його. Власне, тема задушливого страху і постійної неможливості вдихати життя на повну стає лейтмотивом цієї книжки.