«Постскриптум нобелівської промови: права людини під час війни в Україні». Найголовніше з першої панелі правозахисної НеКонференції
Восьмий рік поспіль Центр громадянських свобод проводить традиційну Національну правозахисну НеКонференцію – 10 грудня, у Міжнародний день захисту прав людини. Цьогоріч це особливий день, адже з моменту ухвалення Загальної декларації з прав людини пройшло рівно 75 років. Представники громадськості, органів державної влади, міжнародних структур зібралися для осмислення та пошуку відповідей на актуальні виклики, які постали перед Україною. А темою цьогорічного заходу стала «Права людини та війна». В цьому матеріалі публікуємо найцікавіше з першої панелі.
Темою першої панелі у межах події стала «Постскриптум нобелівської промови: права людини під час війни в Україні». Її модераторкою виступила журналістка-міжнародниця, співзасновниця ГО «Громадське телебачення» та викладачка Наталка Гуменюк. Спікерами стали: голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук; правозахисниця, адвокатка та письменниця Лариса Денисенко; публіцист, радіоведучий і заступник директора Dragon Capital Сергій Фурса; філософ, публіцист і перекладач Вахтанг Кебуладзе.
«Закони – це важка вправа. І це стосується правової культури – що ми взагалі під нею розуміємо, наскільки вона нас об’єднує, наскільки ми в цьому прогресивні або регресивні, наскільки вона впливає на нашу мовну культуру. Любити людство – легка практика. Ви спробуйте полюбити та захистити бодай одну людину – це в рази важче. Мій заклик дуже простий – якщо ви зможете прямо зараз забезпечити правову та інформаційну підтримку будь-кого, або якщо бачите, що права людини під загрозою чи порушені, або просто навіть підтримати когось в тому, що той звернувся до системи правосуддя, зробіть це. Спробуйте, ви отримаєте абсолютно інакший досвід.
Коли система правосуддя не є доступною, тоді люди просто не усвідомлюють, в який спосіб вони мають в наших же судах захищати свої права. Термін подачі на захист цих справ скорочується. Доступність теж не завжди забезпечується, я маю на увазі навіть фізичну. Тобто виходить так, що це пастка, яку система правосуддя готує для всіх нас, особливо це відчутніше для тих, хто боронить зараз безпосередньо наші землі на єдино можливих фронтах. Так не має бути вочевидь. Це завдання для нас і для практиків – виносити це питання в адвокації. Тому що ми маємо представляти та захищати людей, хтось має узагальнювати наші практичні знання і говорити про те, що ці обмеження – необґрунтовані та неприпустимі», – зазначила Лариса Денисенко.
«Треба визначити, що ми маємо на увазі під “правами людини”. Бо це не все, що закріплено в національному законодавстві. Це визначений в Міжнародних правових стандартах, в конкретних документах перелік прав. Також незрозуміло, що кожен має під “правами людини”. Коли говориш з людьми, які не вивчають доктрину, то вони права людини називають все, що хочуть – будь-які свої інтереси, бажання і потреби.
Права людини – це завжди кордон між нашою свободою та повноваженнями держави перетягнути на себе ковдру. Я підтримую Ларису, що треба просто дивитися, щоб ці обмеження були пропорційні. Якщо вони не пропорційні, мені дуже хотілося б сказати “звертайтеся до суду” і бути переконаною, що це вирішиться. Але ні. Ми знаємо, що у нас державні органи заводяться з копняка, тому доведеться докласти і інформаційну, і адвокаційну роботи, і багато чого іншого, щоб ця пропорція була дотримана», — додала Олександра Матвійчук.
«Повернути нікого не вдасться, якщо вони не хочуть повернутися. Тому що людина або хоче це зробити, або вона вже влаштувала своє життя за кордоном. Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Тому кілька мільйонів людей точно цього не зроблять. Якщо війна буде ще 5 років, то всі залишаться там. Тому ми приречені на міграцію. І питання навіть не в кількості людей, тому що от у Фінляндії їх 5 млн. Нормально живуть фіни та взагалі чудова країна. Питання структури – забагато пенсіонерів, і якщо зараз вони виїжджають, ми продовжуємо платити їм пенсію. Тобто вони залишаються на балансі України, а от люди, які мали б формувати гроші для цього бюджету, їдуть і перестають до нього додавати. Тому ми приречені на трудову міграцію.
Мігранти як у Францію до нас не поїдуть, до нас приїдуть люди, які хочуть працювати. Це одразу вибірка, яка буде формувати людей, щоб вони інтегрувалися. Звідки вони поїдуть? З центральної Азії, як ми бачили до війни. А далі залежить від держави. Вона має сама визначати, скільки, звідки, якої статі люди нам потрібні. Це виклик. Поряд з верховенством права і корупцією, яка буде після війни, але демографія більший. Коли ми подивимося на історію інших країн, немає жодної успішної країни без хорошої демографії. Це про людей, які щось створюють», — впевнений Сергій Фурса.
«Ми всі прагнемо опинитися в золотому мільярді. Але у мене питання, в якому його сегменті? Тому що у нас є вільний ліберальний демократичний світ і він такий гомогенний – ми вже органічно там, але нам треба узгодити всі наші практики, правові і економічні тощо, з тим, що там відбувається.
Нам треба розрізняти жагу помсти, жагу справедливості і жагу перемоги, тому що це можуть бути геть різні речі. Але ясно, що перемога забезпечує справедливість і почасти наше бажання помститися. Але чи може бажання помсти бути гармонізованим з бажанням справедливості? Це дуже складне питання.
Я як людина, яка працює в інформаційному просторі, можу сказати. Тебе слухають, коли ти розповідаєш, що ти бачив, що ти пережив, що ти чув. Треба апелювати, треба знати, скільки зруйновано будинків, скільки вбито людей, скільки закатовано. Тоді нас продовжать слухати», – зауважив Вахтанг Кебуладзе.
Повністю правозахисну НеКонференцію можна подивитися за посиланням.
