«Національна практика у справах про воєнні злочини». Найголовніше з четвертої панелі правозахисної НеКонференції
Восьмий рік поспіль Центр громадянських свобод проводить традиційну Національну правозахисну НеКонференцію – 10 грудня, у Міжнародний день захисту прав людини. Цьогоріч це особливий день, адже з моменту ухвалення Загальної декларації з прав людини пройшло рівно 75 років. Представники громадськості, органів державної влади, міжнародних структур зібралися для осмислення та пошуку відповідей на актуальні виклики, які постали перед Україною. А темою цьогорічного заходу стала «Права людини та війна». В цьому матеріалі публікуємо найцікавіше з четвертої панелі.
Темою четвертої панелі у межах події стала «Національна практика у справах про воєнні злочини». Її модераторкою виступила виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова Спікерами стали: Керівник Департаменту документування воєнних злочинів Української Гельсінської спілки з прав людини Сергій Мовчан; адвокат, який займається збором доказів воєнних злочинів, Юрій Білоус; директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров; адвокат, керуючий партнер АО «Амбрела», експерт Медійної ініціативи за права людини Андрій Яковлєв; експертка проєкту «Моніторинг судових проваджень у справах про воєнні злочини» Злата Симоненко.
«Наш проєкт був розрахований на три місяці – ми аналізували судові засідання по воєнних злочинах. Як визначив офіс Генерального прокурора, до воєнних злочинів відносяться кримінальні провадження за статтею 438. Плюс ми додатково аналізували вироки по 438 статті, які були ухвалені щодо обставин після лютого 2022 року. З ключових висновків і проблем, які ми побачили. По-перше, щодо навантаження на судову систему. Більше навантаження є на Київську область. Протягом 3 місяців ми побачили, що як мінімум 59 кримінальних проваджень розглядається саме в київських судах. Внаслідок завантаженості загальних кримінальних проваджень і додатково ще воєнних відбуваються постійні або перенесення, або накладення за участю колегії суддів.
Окрема проблема – навантаження на судову систему через неможливість забезпечення гарантій безпеки учасникам кримінального провадження. У нас це стосувалося безпосередньо Херсонської області, Херсону зокрема, оскільки слухати кримінальні справи там і в Запорізькій області дуже складно. Наші монітори декілька разів потрапляли під ракетний обстріл. А там фактично дітися навіть під час переривання засідання нікуди. Складно навіть дістатися до суду, адже були випадки, коли блокувалися дороги через обстріл.
Третій момент – немає на сьогодні єдиної практики доступу моніторів або ЗМІ. Ми стикалися з випадками, коли наших моніторів просто не пускали на судові засідання, керуючись різними принципами. Були випадки, коли самі судді не допускали, казали про те, що вони не хочуть розглядати кримінальні справи за участю інших осіб. Це загальна картина кримінальних справ по процесу.
Проблеми всередині кримінальних справ – я можу виокремити їх дві. З точки зору процесуальної – збір доказової бази. Виклик в принципі учасників кримінального провадження, явка захисників і прокурорів на судові засідання. І окремо великий блок – сама по собі стаття 438 Кримінального кодексу, хоча є позиція експертів, що вона є майже ідеальною по воєнних злочинах, бо вона є дуже загальною і бланкетної форми. Тобто вона відсилає до міжнародного законодавства. Але на практиці це призводить до того, що сторона обвинувачення разом з судом, не зовсім розуміючи всіх обставин, посилаються на всі міжнародні акти, які їм відомі щодо воєнних злочинів. Від Женевської конвенції до Резолюції ООН – все вкладається і в вироки, і в обвинувальні акти. Фактичні обставини справи та посилання на ці міжнародні акти між собою не збігаються», – пояснює Злата Симоненко.
«Доступ до суду – це необхідність перевірити, як вчиняється правосуддя. В XII сторіччі король Карл в Англії видав указ, що під час суду мають бути присутні всі мешканці. Публіка має пересвідчитись, що правосуддя здійснюється не таємно. А дотримуються певні правила. З часом обов’язок цей був ослаблений, але замість звичайних людей ходили представники, а потім їх замінила преса. Тому у ЗМІ достатньо вагома функція – моніторити судові процеси.
Ми звикли до офлайн-процесів, коли людина приходить до суду і їй ніхто не може відмовити. А коли процеси проходять у відеоконференції або онлайн, наше законодавство не вирішило, як це право доступу до суду має реалізовуватися. Це перша проблема. Друга пов’язана з тим, що ми не бачимо реальних змагальних процесів, тому що адвокати або не хочуть, або скоріше бояться брати участь так, як вони брали участь у засіданнях, якби це була звичайна справа. Вони побоюються осуду суспільства. Як адвокат буде брати участь залежить від нас з вами, адже він орієнтується на суспільні уявлення.
Ми не говоримо, що суд – це місце, де не призначають покарання за обвинувальним актом, а спочатку (як це написано у 6 статті) визначають обґрунтованість обвинувачення. Коли ми всі орієнтуємо на покарання, безпосередньо ніхто не піде проти суспільства. Це проблема, але і можливість для нас як суспільства взяти участь у нашій війні. Якщо ми не будемо поважати права, на які ми погодилися, записавши їх в Кодексі, ми фактично перетворюємося на країну, де немає демократичних принципів», — пояснює Андрій Яковлєв.
«Я як адвокат представляю потерпілих в 5 справах по воєнних злочинах. Це злочини в Бучі, Херсоні, Херсонській області, починаючи від замаху на вбивство та зґвалтування, закінчуючи нелюдським поводженням і тортурами. Різні регіони, різні суди, різні люди і різні історії. Коли це справи в українських судах, ми багато говоримо про обґрунтованість вироків, про бланкетну норму 438 статті, проте дуже часто забуваємо про найголовніше. А найголовніше — це потерпілі люди. Ці судові процеси — документування воєнних злочинів, судові процеси проти російських військових, — відбуваються не для генерального прокурора або президента України. Вони в першу чергу відбуваються для тих людей, які сиділи у підвалах, родичів яких вбивали або піддавали тортурам, яких виводили на обстріли. І от проблема судових процесів “in absentia” — потерпілих часто взагалі забувають. По традиції вони йдуть наче за спинкою прокурора і наче є другорядною особою.
У нас є справа про катівню в Херсоні, де 37 потерпілих і 9 обвинувачених. В суді я представляю трьох, ще у двох також є представництво, а 32 взагалі немає в судовому процесі. Бо їм прокуратура сказала підписати заяви про розгляд справи без участі. І коли ти дивишся на цей процес, то думаєш: «А для кого він йде?». З Бучею аналогічна ситуація. Наприклад, я зараз представляю одну людину і ми залучаємо другу потерпілу. У неї брата вбили, а вона навіть не в справі. Потерпілі мають право брати участь у кожному судовому засіданні, досліджувати докази тощо. Багато людей насправді хочуть це робити, але вони навіть не знають про своє право на це», — зазначив Юрій Білоус.
«Я не встигаю слідкувати за тим, як швидко прокуратура відкриває нові кримінальні провадження. Останнє, що я пам’ятаю – 120 000 цих злочинів. Це дуже багато, а зараз, здається, ще більше. Жодна правоохоронна система світу не впоралася б з такою навалою. Внаслідок цього виникає купа проблем, про які вже говорили. Немає людського ресурсу: щодо прокурорів, щодо свідчень, щодо суддів і всіх. Тому хоч і офіційна позиція держави “ми розслідуємо всі злочини самі”, насправді, на жаль, це абсолютно нереально.
Прокуратура пішла шляхом пріоритезації злочинів, тобто є такі, що треба розслідувати обов’язково прямо зараз, і ті, які треба хоча б зафіксувати і відкласти на потім. Але старіють докази, старіють справи, чим далі це буде розслідуватися, тим важче це буде зробити. Пріоритети такі – насамперед беруться за злочини щодо цивільних, де когось з них вбили або поранили. Потім – коли їх незаконно позбавили волі або викрали, тобто вони на окупованих територіях або у РФ. І четверта категорія – катування тих, хто знаходиться під вартою в Росії. А один з різновидів катувань – це сексуальне насильство.
Це все розслідується сьогодні, а інше — ні. Хіба що є ще резонансні злочини, які ми називаємо культурним геноцидом (що не зовсім правильно з погляду юридичного). Одна з особливостей російської політики в цій війні — знищити українську культуру в цілому. Деякі такі злочини розслідуються навіть тоді, коли там немає людських жертв», — розповідає Євген Захаров.
«І до 2014 року слідчі та прокурори, які займалися виключно національними кримінальними порушеннями, вже мали проблеми. Коли молодий прокурор приходив у прокуратуру, а йому в перший день падало 700-800 проваджень, бо на нього колеги поскидали все, що можна, ефективність роботи вже ніяка. Тому виправдовувати те, що прокурори чи слідчі не беруть участі в процесах через свою завантаженість, як на мене, виглядає трохи дивним, тому що для них це звичний режим роботи. Але якщо вони настільки завантажені, то повідомте суд про це наперед. Вони знають, на коли призначаються наступні засідання.
438 стаття з 2022 року стала бумом, але до того ж вона існувала. Як кваліфікували ці злочини? Створення та участь у терористичній організації. А все інше вони кваліфікували звичайними статтями – вбивство, викрадення, незаконне позбавлення волі. Тобто вони йшли по національній практиці, взагалі не звертаючи уваги. Їх вчили, вони змінювалися. Проте середній строк молодого та амбітного прокурора – 3 роки. Зараз вже десятий рік йде війна і кадри просто не затримуються у системі. Це проблема. Ми їх можемо безліч часу вчити, але давайте все ж створимо умови, щоб вони працювали», — додав Сергій Мовчан.
Повністю правозахисну НеКонференцію можна подивитися за посиланням.
