На фестивалі Docudays UA відбулася дискусія «З неволі — додому: виклики реінтеграції та реабілітації звільнених бранців Кремля»
З 6 до 13 червня у Києві міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA-2025. Темою цьогорічної події стала «Рідкісний ресурс», що натякає на угоду України й США про рідкісноземельні метали й те, що за подібними домовленостями забувають про справжню цінність — людей. 8 червня в межах правозахисної програми фестивалю відбулася дискусія в партнерстві з Центром громадянських свобод «З неволі — додому: виклики реінтеграції та реабілітації звільнених бранців Кремля».
Фізичні та психологічні травми, труднощі повернення до звичного життя, нестача системної державної підтримки — усе це стає новим викликом для тих, хто вже пройшов через російські тюрми, підвали та часто катування.
Що чекає на людину після звільнення з неволі та що їй потрібно — фізично, емоційно, юридично? Як має діяти держава? Яку роль можуть відіграти суспільство, громади, волонтери? Це була подія про людей. Про тих, хто вистояв у неволі, але має вистояти й після.
Спікерами та спікерками стали: український правозахисник, журналіст, громадський діяч, звільнений з російського полону Максим Буткевич; колишній військовополонений, який пройшов шлях повернення, Максим Колесніков; менеджерка з напрямку подолання наслідків війни Центру громадянських свобод Альона Максименко. Модераторкою виступила координаторка адвокаційних кампаній Центру громадянських свобод Анастасія Головненко.
Максим Колесніков взяв слово першим і зазначив, що досвід його і його товаришів після звільнення достатньо позитивний.
«В мене було достатньо часу для того, щоб емоційно та морально поновитися. Також я отримав лікування, якого потребував. Я розумію, що у держави зараз достатньо обмежені ресурси, але попри це всі соціальні обов’язки переді мною як перед колишнім в’язнем вона виконала. Щобільше зараз двоє моїх товаришів планують поступати у виші та навчатися за програмою для учасників бойових дій. До того вони не розраховували отримати вищу освіту.
Досвіди бувають різні, і здебільшого проблеми виникають у повернених цивільних. У мене також є такі товариші по камері, частина з них повернулася. Для них головна опора на сім’ю та на друзів, які допомагають поновитися, Бо юридично це питання як мінімум у 2024 році не було врегульовано».
Максим Буткевич подякував загалом за можливість обговорювати такі важливі теми. Він розповів, що був звільнений з полону 18 жовтня 2024 року в межах 58-го обміну. Половина звільнених тоді представляла військовополонених, засуджених окупаційними органами до різних термінів ув’язнення. Відповідно ці українці утримувалися в дуже різних умовах та локаціях.
«Ніхто не здоровішає, але дехто виходить з дуже серйозними проблемами зі здоров’ям. Можу підтвердити, що початкова реінтеграція — це дуже важлива частина. В моєму випадку це були чотири тижні у реабілітаційному центрі, тобто у військовій частині медичних військ. Там була медична та психологічна робота, спілкування з правоохоронними органами, адміністративна частина, тобто відновлення документів і решти. І дійсно дбайливе ставлення з боку всіх.
Єдине, що мене турбувало там — в результаті у нас був щільний графік. Наприкінці ми жартували, що нам після реабілітації потрібна ще реабілітація. Коли людина звільняється, в неї, звісно, сенсорне перевантаження. Навіть, якщо вона у дуже санаторних умовах. Забагато звуків, забагато людей, забагато візуальних образів і, напевно, головне — багатозадачность, до якої ви не звикли.
Ти призвичаївся жити за режимом, де є певна послідовність дій, які ти маєш виконувати, і бути уважним до того, що відбувається довкола. А тут одночасно треба тримати в голові, що в тебе є потреба в різних речах, а також тобі треба на процедури, а ще не забути про роботу правоохоронними органами, а ще по кілька годин на день допомагати у впізнанні тих, кого ти бачив в полоні, тощо. Це перевантажує досить сильно.
Як на мене, основна проблемна частина починається після цього. Лікування відбувається, воно необхідно всім, хоч таким як я, кого взяли в полон без поранень, не таке термінове. А от з психологічною допомогою складніше. Ми знаємо, що в нас дотепер існують певні упередження щодо звернення до психологів і психотерапевтів. І я дуже вдячний групі реінтеграції Збройних Сил України, яка з нами працювала саме в цьому напрямку досить щільно та корисно.
Дуже часто звільненим людям потрібна психологічна або соціальна допомога, особливо якщо вони походять з окупованих територій і фактично втратили все. декому правова. І потреба в ній починається після проходження цього початкового періоду реінтеграції, іноді найскладніший психологічно період починається через 2-3 місяці після звільнення, іноді і пізніше. Він може тягнутися до року, особливо якщо немає фахової допомоги. І потрібна система супроводу щодо того, як людина пройшла оцей початковий період реінтеграції.
І, як на мене, проблема в тому, що в нас такої системи супроводу не існує в країні. І це не дивно. Жодна країна в історії, не мала перед собою такого завдання, як створення системи супроводу, яка би охоплювала десятки або сотні тисяч людей. Ми знаємо про подібні системи піклування про ветеранів у США, у Великій Британії, у Франції, але в них ніколи не було такої кількості. Тим паче, що це потрібно не лише для звільнених з полону, а й для людей, які повернулися з нуля, часто без рутації тривалий час.
І створити таку систему, яка би охоплювала і забезпечувала таку кількість людей, в нинішній ситуації та обмеженими ресурсах, фактично неможливо. Але у нас багато чого було неможливо, це лише означає, що нам треба це зробити. І зараз ми вже бачимо, що є багато ініціатив знизу, які просто роблять це на якихось своїх ділянках, в своїх регіонах.
Мабуть, єдине, що ми можемо зробити, це спиратися саме на них, а не вимагати від держави, щоб вона згори вибудувала якусь вертикаль. У нас набагато краще працює те, що будують ініціативи знизу. Їм треба просто не заважати, а краще допомогти».
Реінтеграція та реабілітація вимагають тривалого періоду, відповідно, значних коштів. Крім того, вони мають супроводжуватись командою професіоналів для того, щоб потім люди могли гідно повернутися в суспільство. Альона Максименко, повертаючись до теми допомоги цивільним звільненим, підтвердила, що в Україні нині немає механізму щодо того, як реабілітувати їх.
«Цивільні жінки та чоловіки, які повертались з неволі в межах обміну, так само перебувають два тижні на реабілітації разом з військовими. Але після цього у них є можливість звернутися до сімейного лікаря і отримати направлення на аналізи або до вузькопрофільних лікарів. Проте сімейний лікар, певно, не найкраща людина, яка усвідомлює, через що прийшли цивільні. Бо перебуваючи в неволі, вони так само піддаються катуванням і примусовій праці, позбавлені медичних послуг, у них часто немає навіть чистої питної води тощо. І їм треба прийти до сімейного лікаря і сказати: “Я була/був в неволі, мені потрібно дослідити, в якому стані мій організм — як фізично, так і психологічно”.
І важливим є те, що часто люди в такій ситуації не мають фінансової можливості оплатити навіть МРТ всього тіла, щоб зрозуміти, а які наслідки тортур є. Наведу у приклад випадок Вікторії Андруши, викладачки математики з Броварів. На початку повномасштабного вторгнення вона була викрадена з будинку батьків і пробула близько шести місяців в неволі, де піддавалась тортурам, психологічному тиску, сексуалізованому насиллю. Коли вона повернулась, її реабілітація була можлива виключно завдяки приватній ініціативі і підтримці громади. Часом люди помирають вдома від того, що не можуть отримати вчасно кваліфіковану допомогу.
Вимагати від держави в умовах повномасштабного вторгнення побудови нової системи — завдання зірочкою. Я би тут віддала належно громадським організаціям, фондам, приватним лікарням, які на сьогодні підтримують фінансово, психологічно, відвозять на відпочинок, допомагають з медичною частиною тощо. Наприклад, “Елеос-Україна” або ГО “Нумо, сестри!”, головою якої є Людмила Гусейнова, яка сама була бранкою. Її затримали до 2022 року, але звільнилась і продовжує допомагати, бо вона так само стикнулася з тим, що питання реабілітації, реінтеграції, адвокації цивільних може застопоритись».
Максим Колесник також поділився історією своєї реабілітації, яка надихає та повертає віру в людство.
«Я дуже коротенько розповім про те, як майже без участі держави розв’язалося маленьке, але дуже важливе для мене питання. Після полону у мене було дуже сильно ушкоджене коліна. І це з’ясувалося, коли я вже за два місяці після обміну повернувся в бригаду. Спочатку мені кололи знеболення, але потім направили на МРТ, яке показало, що треба робити операцію. Чекати в черзі в госпіталі треба було 6-7 місяців. Я пожалився на це своїй реабілітологині, з якою працював, коли я був проходив реабілітацію в цивільному госпіталі. Вона мені порадила звернутися до знайомого хірурга в Інститут спортивної хірургії міста Києва.
Той мене оглядув і запропонував зробити операцію безплатно і поза чергою, тому що я військовий. Єдина, за що треба було заплатити, — спеціальні титанові деталі на 7 тисяч гривень. Тож мені зробили успішну операцію, я відходжу від наркоза в палаті, де ще троє людей — військовий і двоє цивільних. Ми розговорилися, про те, хто як і де постраждав. І на наступний день один з моїх товаришів по палаті каже, що він з невеликого села Броварського району. І от він поговорив з сусідами, і вони вирішили заплатити за ці титанові деталі. І я спочатку відмовлявся, адже і сам міг цілком сплатити.
Але ці сім тисяч — це було як поцілунок в тім’ячко. Тому що людина, яка мене бачила два дні, і сусіди з села, які й взагалі не бачили, хотіли цього. І це психологічна реабілітація неймовірної сили, тому що тебе приймає та підтримує суспільство».
