«Ми б’ємося за кожного і кожну». Головне з дискусії на Книжковому арсеналі про силу мистецтва в міжнародній адвокації
З 29 по 1 червня у Києві відбувся XIII Міжнародний фестиваль Книжковий арсенал, який зібрав поціновувачів літератури, фізичних видань, культури, а також важливих сенсів. Під час освітньої програми 30 травня пройшла панель під назвою «Незліченні дні боротьби», під час якої спікерки розповідали, як кожен і кожна може боротися за звільнення бранців Кремля. Співорганізатором дискусії став Центр громадянських свобод, а однією з речниць — голова організації Олександра Матвійчук.
Спікерками панелі стали також стали: письменниця та активістка Оксана Стоміна, кінопродюсерка Дарʼя Бассель, директорка благодійного фонду «Серце в дії» Катерина Музлова, а модераторкою виступила директорка правозахисного департаменту Docudays UA Анастасія Багаліка.
Учасниці торкались важких, але актуальних для сьогодення тем, зокрема, розповідали про те, як люди чекають своїх близьких з неволі — якісь з них мають щастя возз’єднатися з рідними, а якісь, на жаль, не витримують. Дискутували про те, чому міжнародного тиску за ці одинадцять років все ще недостатньо. Говорили про успішні кампанії зі звільнення, які вже здійснено, а також про те, як мистецтво допомагає наголошувати на тому, що українців і українок треба повертати додому.
Олександра Матвійчук зазначила, що всі ці одинадцять років Центр громадянських свобод працює з темою незаконно ув’язнених цивільних і військовополонених, їхнього звільнення, жорстокого поводження з ними у неволі. І з особистого досвіду знає, що закономірно у людей виникає запитання: «Чому нічого не працює?». Ніби є ООН, Рада Європи, міжнародні звіти, виступи поважних людей з трибун. Чому Міжнародний комітет Червоного Хреста не може сказати, що відбувається з багатьма ув’язненими, не може передати їм посилки або листи?
«Я прийшла до спрощеного пояснення. Якщо у мене в руках є телефон, а я його відпущу, то він впаде. Бо є закон земного тяжіння, який працює незалежно від моєї волі, однаково у Швейцарії, Польщі, Росії, Китаї, Північній Кореї. Бо закон земного тяжіння вписаний в закони всесвіту, ми про нього не думаємо, він здійснюється сам по собі.
Право так не працює. Право — це штучна річ, яку людство продовжує вдосконалювати, для того, щоб наші стосунки одне з одним стали більш справедливими, гарантованими, передбачуваними, інклюзивними, безпечними. І проблема нинішньої системи міжнародного права, яка була створена після Другої світової війни, — вона базується на цьому взаємному визнанні певних принципів, які добровільно підписали держави-учасниці та взяли на себе їх виконувати.
І постає запитання: “Коли держава порушує ці принципи, що з нею буде?”. І на це запитання абсолютно інша відповідь, коли держава, яка порушує, має право вето в Раді безпеки ООН. Виходить, що вся архітектура на міжнародному рівні починає сипатися як доміно, тому що не можна застосувати силу тоді, коли держава порушує ці принципи взаємного визнання і грубо відмовляється від того, що вона підписала.
Можна опустити руки і сказати: “Ну все, право не працює, тепер розходимося”. Або діяти. Ми в умовах, коли немає нічого гарантованого, і тільки правові норми дають визначеність. Ми висуваємо гіпотези, пробуємо різні стратегії, підходимо до кожної історії індивідуально, тому що те, що спрацювало в одному кейсі, може не спрацювати в іншому. А от мистецтво — це універсальний інструмент.
Зараз нам потрібно, щоб люди, які не пережили цей досвід (ред — неволі), почали діяти та компенсувати недоліки міжнародної архітектури. Мистецтво для мене — це універсальний простір, в якому відбувається магія. Через нього можна передати сенси в такий спосіб, що інші їх сприйматимуть».
Оксана Стоміна подякувала всім, хто завітав на панель. Але зазначила, що насправді людей в залі мало б бути більше, бо це дуже важлива тема — про життя людей, про втрату дорогоцінного часу в неволі, про жахливі речі, які там відбуваються. Письменниця нагадала офіційні цифри — понад 10 тисяч військовополонених зараз та понад 16 тисяч цивільних бранців, які перебувають у РФ, або на окупованих територіях. Це тільки верифіковані випадки, скоріше за все, цифри значно більші. 70 тисяч зниклих безвісти українців і українок, 800 людей засуджено до великих термінів чи довічно у РФ. 19 з половиною тисяч верифікованих українських дітей, які вважаються депортованими та примусово переміщеними.
«Надважливо, щоб ми всі пам’ятали про цих людей. Чи може мистецтво зламати стіни так, які не вдається дипломатам? Я далека від думки, що воно сильніше. Я просто думаю про те, що ми маємо робити все, що можливо. Кожен на своєму місці. Дипломати роблять свою роботу, митці — свою, заходячи в голову через серце. Коли я читаю вірш або лист в полон своєму чоловікові, то у мене папірець тремтить в руці, а люди в Німеччині чи в Італії починають плакати в залі. Тоді вони готові та настає час називати цифри. Тоді відкриваються їхні серця, і вони можуть сприймати цю інформацію».
Наступна спікерка, Дарʼя Бассель, погодилася з тим, що за кордоном не уявляють і не розуміють цих масштабів. А також додала, що, на її думку, в Україні теж не до кінця усвідомлюють реальне становище. Кінопродюсерка поділилася досвідом торішньої акції на червоному хіднику Венеціанського кінофестивалю — тоді відбулася світова прем’єра українського документального фільму «Пісні землі, що повільно горить» Олі Журби. Команда стрічки хотіла привернути увагу іноземної аудиторії до теми військовополонених, обравши для цього мистецький підхід.
«Українська мисткиня вручну вишила на костюмах команди відстань від острова Ліда, на якому відбувається фестиваль, до різних місць утримання військовополонених і цивільних в’язнів. Інформацію надавав Центр громадянських свобод, за що ми дуже вдячні. І насправді це виявилося не так далеко. Відстань від Венеціанського кінофестивалю до різних СІЗО або в’язниць всього 2000-3000 кілометрів. І, звісно, поряд були вишиті й назви цих установ. В мене, наприклад — СІЗО, де утримувався Максим Буткевич. І це єдина людина з усього цього списку, яка за рік повернулась до нас. І цей факт теж про щось говорить.
Завдяки доволі тонкій акції, нам насправді вдалося привернути певну увагу, не тільки аудиторії на самій події, а й різноманітних ЗМІ. Ми додатково підготували буклет з основною інформацією про ці колонії, щоб окреслити всі нюанси. Я думаю, що таких акцій треба робити якомога більше — знаходити креативні, можливо, не завжди прямі способи, через які ми можемо говорити з іноземцями про цю проблему».
А пані Катерина Музлова поділилася історією свого батька, оборонця Маріуполя, який вже четвертий рік перебуває в російському полоні. Завдяки правозахисникам відомо, що він живий, його перебування та приблизний стан здоров’я. Проте Катерина все ще чекає на особисту зустріч зі своїм татом.
«Ми як родини робимо все можливе для повернення близьких. І працюємо з іноземною аудиторією так, щоб вони чекали на наших рідних так само, як на них чекаємо ми. Щоб вони дійсно переживали, шукали можливості долучитися, донести цю інформацію до їхніх держорганів, організацій, активістів і всіх, хто може хоч щось зробити.
Я їздила багатьма країнами, де говорила про полон і про батька. І коли люди мене зустрічають через роки, то дивуються: “А що, він ще не вдома?”. На жаль, тих, хто ще чекає на рідних, дуже багато. На публіці ми виглядаємо, як всі ви, — намагаємось посміхатися, комунікувати, жити. Тому що вдома ми часто плачемо, а беремо себе в руки лише словами, що їм там гірше. Ти не знаєш, чи повернеться твій рідний до останнього моменту, коли він буде у твоїх обіймах. Але бувають різні ситуації. Після весняного обміну один хлопець повернувся з полону, подзвонив матері, а та стільки років переживала за нього, що після дзвінка вона просто померла. Багато матерів і батьків, у кого були діти в полоні, не дочекалися їх назад.
Обов’язок кожного, хто є в Україні або за її межами, говорити про наші проблеми постійно, бо якщо ми мовчимо, значить нас все влаштовує. Тому я вас хочу закликати бути голосами полонених. Тим паче, що розмови з іноземною аудиторією створюють не тільки емоційну причетність, залученість, емпатію. Ці люди можуть впливати на уряди своїх країн, а ті, своєю чергою, стати ще одним інструментом тиску на державу-агресорку».
Олександра Матвійчук також додала: «Росія намагається випарувати із війни все людське. Звести все до абстрактних категорій, говорячи про історичні концепції тисячолітньої тяглості, які абсолютно невідомі закордонні аудиторії. Про НАТО, про геополітичні інтереси, про все, але не про історії. І тому так важливо повертати людський вимір. Якщо ми цього не будемо робити, то у всі миротворчі процеси так і будуть крутитися довкола угоди про мінеральні ресурси.
Ми розпочали міжнародну кампанію People First. Вона ставить на меті повернути людське в політичні обговорення — нагадувати про депортованих дітей, про незаконно ув’язнених цивільних, про військовополонених, про мільйони людей, які живуть в окупації і не можуть себе захистити. Реальність має базуватися на тому, що ми б’ємося за кожного і кожну. І що ми не закінчимо цю битву, поки всіх не витягнемо».
