Можливе кримінальне провадження в Аргентині щодо скоєного на території України воєнного злочину: шанс на правосуддя для потерпілого чи пляма на репутації України?

Міжнародне кримінальне право, що як галузь міжнародного права сформувалося в середині ХХ століття та забезпечило правову відповідь на злодіяння, скоєні в роки Другої світової війни представниками держав Осі (Німеччини — Італії — Японії), згодом на багато десятиліть опинилася в юридичному «анабіозі». Атмосфера Холодної війни геть не сприяла втіленню в життя його ідеалів та належній реалізації його норм.

Розпад Радянського Союзу та соціалістичного табору на межі 1980-1990-их років, який знаменував закінчення двополярної конфігурації міжнародних відносин, відкрив нові можливості для міжнародного співробітництва держав. Одним з вимірів стала «доба відродження» міжнародного кримінального права. Саме поліпшення загальної міжнародної ситуації в 1990-их років дозволило створити спочатку міжнародні кримінальні трибунали ad hoc (для колишньої Югославії та для Руанди), а згодом — і Міжнародний кримінальний суд. Ці кроки відкрили шлях для здійснення (застосування) міжнародного кримінального права на міжнародному рівні. 

У цей же період «оживає» й національний рівень здійснення міжнародного кримінального права. У багатьох правових системах відбуваються судові процеси над тими, хто скоїв злочини за міжнародним правом, зокрема злочин геноциду, злочини проти людяності та воєнні злочини. До прикладу можна згадати процеси над Рефіком Шаричем в Данії, над Ніколою Йоргічем у ФРН, над Дарко Кнєжевичем у Нідерландах. Чимало з цих процесів стали можливими завдяки тому, що у правових системах, де відбувалися такі процеси, було запроваджено універсальну юрисдикцію щодо злочинів за міжнародним правом. 

Ідея універсальної юрисдикції, яка набула широкої підтримки, починаючи з 1990-их років, є логічним продовженням іншої ідеї, згідно з якою злочини за міжнародним правом безпосередньо заборонені звичаєвим міжнародним правом (І Нюрнберзький принцип). Тому від їх вчинення має утримуватися кожна людина, незалежно від її громадянства та незалежно від її місця перебування. З огляду на це цілком логічно, що кожна держава світу має право чи навіть зобов’язана поширити своє кримінальне законодавство на всі можливі випадки вчинення злочинів за міжнародним правом. Звісно, частина з цих випадків накриваються «класичними» юрисдикційними принципами, що давно визнаються міжнародним правом, як-от територіальним принципом (юрисдикція щодо злочинів, вчинених на території держави) або принципом активної правосуб’єктності (юрисдикція щодо злочинів, вчинених за межами території держави її громадянами чи особами, що мають з цією державою інший сталий юридичний зв’язок).

Однак завжди залишатиметься велике число випадків, коли злочин не має жодного зв’язку з конкретною державою: злочин, вчинений не на території держави, не проти її інтересів, не особами, що мають сталий юридичний зв’язок з державою та не проти таких осіб. Саме такі випадки й накриваються універсальною юрисдикцією. У 1990-их роках вона утверджується як засіб запобігання безкарності злочинів за міжнародним правом, який (і) робить увесь світ юридично «небезпечним місцем» для того, хто вчинив злочин за міжнародним правом, та (іі) дозволяє забезпечити кримінальне переслідування та покарання такої особи тоді, коли держави, що мають певний юридичний зв’язок зі скоєним злочином (наприклад, злочин скоєний на її території чи її громадянином) не спроможна або не бажає здійснювати кримінальне переслідування.

Хоча за останні десятиліття вистачає прикладів, коли саме універсальна юрисдикція не дозволила винуватцям злочинів за міжнародним правом уникнути правосуддя, чимало держав намагаються самообмежити свої повноваження переслідувати та карати на її засадах задля уникнення небажаних політичних конфліктів. Такі самообмеження можуть набувати різноманітних форм, як-от обмеження державою кримінального переслідування та покарання випадками, коли підозрюваний у скоєнні злочину за міжнародним правом перебуває на її території. Чи випадками, коли інша держава або міжнародна судова установа не здійснює кримінальне переслідування підозрюваного, або надання прокуратурі широкого розсуду в питанні доцільності здійснення кримінального переслідування підозрюваного.

Наприклад, саме з огляду на подібні самообмеження свого часу прокуратура ФРН відмовилася розпочати кримінальне провадження проти колишнього міністра оборони США Дональда Рамсфельда у зв’язку з можливим вчиненням злочинів за міжнародним правом стосовно осіб, які утримувалися на базі Гуантанамо. А в Іспанії зійшла нанівець справа проти колишнього керівництва Китаю у зв’язку з обвинуваченнями у вчиненні геноциду та злочинів проти людяності проти населення Тибету.

Звісно, самообмеження, до яких вдаються держави в питанні універсальної юрисдикції, заслуговують на критику через їх невідповідність засадничим ідеям, які лежать в основі цього юрисдикційного принципу. Проте навряд чи чимось кращі юридичні хитрощі, до яких інколи вдаються юристи, щоб «підігнати» справу під особливості здійснення універсальної юрисдикції в певній правовій системі, оскільки у кінцевому підсумку вони так само знецінюють цей правовий інститут. На жаль, один з таких випадків може в недалекому випадку одержати українське відлуння.

Після того як 24 лютого 2022 року російська агресія проти України набула максимально широких масштабів, низка іноземних держав порушили кримінальні провадження у зв’язку зі скоєними на території України злочинами за міжнародним правом. Частина з цих проваджень спирається на «класичні» юрисдикційні принципи, як-от порушене в Литві провадження щодо вбивства режисера Мантаса Кведаравічюса в окупованому росіянами Маріуполі спирається на принцип пасивної правосуб’єктності, згідно з яким держава повноважна переслідувати та карати злочини, скоєні проти її громадян. Інша частина, як-от порушене у ФРН провадження щодо вчинених російськими військовими воєнних злочинів та злочинів проти людяності, спирається на універсальну юрисдикцію. 

У квітні 2024 стало відомо про ініціативу неурядової організації The Reckoning Project добитися порушення в Аргентині кримінального провадження щодо воєнного злочину у формі катування, скоєного російськими військовими стосовно української цивільної особи. У правовій системі Аргентини універсальна юрисдикція зазвичай пов’язується зі статтею 118 Конституції, яка уповноважує аргентинські суди розглядати справи про злочини проти права народів (delitos contra el derecho de gentes). Термін «право народів» у цьому контексті є архаїчною назвою міжнародного права. Хоча це конституційне положення жодним чином не обмежує відправлення правосуддя на засадах універсальної юрисдикції, однак судова практика Аргентини послідовно тримається позиції, згідно з якою кримінальне переслідування та покарання особи на засадах універсальної юрисдикції можливе, якщо дотримано принцип субсидіарності (principio de subsidiariedad).

Як зазначив в одному зі своїх рішень Верховний суд Аргентини: «Універсальний принцип… має субсидіарний характер, тобто будь-яка країна має право судити злочини проти людяності, але лише за умови, що цього не зробила країна, яка здійснила юрисдикцію згідно з принципом територіальності… [У]ніверсальний принцип вступає в дію, коли держава не здійснює свій суверенітет і, як наслідок, інші держави міжнародного співтовариства отримують повноваження зробити це. Держава, яка не здійснює юрисдикцію над цими злочинами, є винною перед усім міжнародним співтовариством». Спрощено кажучи, аргентинські суди виходять з того, що Аргентина повноважна переслідувати та карати злочини на засадах універсальної юрисдикції лише тоді, коли держава, на території якої стався злочин за міжнародним правом, нехтує своїми міжнародно-правовими зобов’язаннями переслідувати та покарати його. 

Ця обставина змушує сумніватися, що ініціатива The Reckoning Project має шанс на успіх, оскільки в справі, яку ця організація представляє на розгляд аргентинському суду, йдеться про катування російськими військовими українського цивільного на окупованій території Україна. А Україна своєю чергою послідовно прагне виконувати свої зобов’язання щодо кримінального переслідування та покарання скоєних на її території злочинів за міжнародним правом, про що свідчить і величезна кількість зареєстрованих кримінальних проваджень у справах про такі злочини, і те, що певна частина з них закінчилася ухваленням судових вироків.

Щоправда, в інтерв’ю одному з українських видань представниця The Reckoning Project Цветеліна ван Бентем заявила про те, що «українська прокуратура готова підтвердити аргентинській судовій системі, що вона не розслідує цю конкретну справу». Ця заява, однак, не викликає нічого, крім подиву. Чому українська прокуратура, володіючи інформацією про воєнний злочин, скоєний на території України (!) проти громадянина України (!!), всупереч зобовʼязанню розслідувати такі випадки й здійснити кримінальне переслідування та покарання винних, яке випливає для нашої держави з міжнародного гуманітарного права (Норма 158 звичаєвого міжнародного гуманітарного права), утримується від таких кроків? Та й далеко не факт, що бездіяльність української прокуратури в одній окремій справі на фоні понад ста тисяч інших справ про воєнні злочини переконає аргентинський суд в тому, що справді існує потреба покластися на універсальну юрисдикцію. 

Взагалі зі слів Цветеліни ван Бентем складається враження, що пасивність української прокуратури саме в тому конкретному випадку, яким опікується The Reckoning Project, є результатом досягнутої між цією неурядовою організацією та прокуратурою неформальної домовленості, покликаної збільшити шанси на порушення аргентинським судом кримінального провадження на засадах універсальної юрисдикції. Якщо це припущення вірне, чи усвідомлюють українські прокурори, що ціною такого рішення аргентинського суду буде таврування України як держави, що «винна перед усім міжнародним співтовариством» у звʼязку з невиконанням зобов’язань щодо кримінального переслідування та покарання злочинів за міжнародним правом? Втім, з цим негативним наслідком, напевне, можна було б змиритися, якби порушене в Аргентині провадження давало б реальний шанс на засудження винних у скоєному воєнному злочині. Однак мізерну ймовірність такого розвитку подій визнає навіть The Reckoning Project.

Винні не будуть засуджені аргентинським судом очно, оскільки їх немає на території Аргентини. Вони також не будуть засуджені заочно (in absentia), оскільки це не дозволяє аргентинське законодавство. Зрештою, вони навряд чи будуть видані до Аргентини російською державою хоча б тому, що таку видачу забороняє російське законодавство. Звісно, Аргентина може намагатися оголосити підозрюваних у міжнародний розшук, і, якщо це вдасться, розраховувати на їх видачу до Аргентини третьою державою, на території якої вони можуть опинитися в майбутньому, однак те саме могла б зробити й сама Україна.

Цветеліна ван Бентем каже, що мета ініціювання кримінального провадження в Аргентині полягає в тому, щоб «використати всі законні способи, щоб притягнути російських злочинців до відповідальності». Що не кажи, це блага мета, от тільки навряд чи засобами її досягнення мають бути дискредитація зусиль України з переслідування та покарання злочинів за міжнародним правом і знецінення інституту універсальної юрисдикції.

Автор: Костянтин Задоя, кандидат юридичних наук та експерт Центру громадянських свобод.