Крик до справедливості: пам’ятаючи геноцид у Руанді та його наслідки

26 січня 2018 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила проєкт резолюції, який проголошує 7 квітня Міжнародним днем пам’яті про геноцид в Руанді в 1994 році. За офіційними даними уряду Руанди, кількість загиблих склала 937 тисяч людей, за іншими даними, прийнятими ООН — 800 тисяч.

То ж що стало причиною такого злочину проти людяності і який урок має винести суспільство — ми розбиралися у матеріалі. 

Від розколу до спустошення: Шлях Руанди до геноциду 

Руандійське суспільство традиційно поділяється на три етнічні групи: хуту, тутсі та тва. До геноциду Хуту становили найбільшу групу, яка складала близько 85% населення, і займалися переважно сільським господарством. На відміну від них, тутсі, які становили близько 15% населення, історично мали вищий соціальний, політичний та економічний статус. Тва, найменша група, становила менш як 1% населення.

Ці групи мали спільну мову, традиції, релігію і навіть зовнішність. Нерідко між етнічними групами укладалися шлюби, що розмивало межі між ними. Попри ці подібності, напруженість між групами існувала. Її підживлювала бельгійська колоніальна політика, яка нав’язувала руандійському населенню посвідчення особи, класифікуючи людей за фізичними ознаками та генеалогією, тим самим увічнюючи поділ у суспільстві. За часів бельгійського правління еліта тутсі мала перевагу над більшістю хуту, що ще більше розпалювало почуття обурення серед населення. 

У ході ескалації напруги деякі представники хуту почали вимагати рівності, знайшовши підтримку з боку бельгійської адміністрації та деяких римо-католицьких священнослужителів. Кульмінацією стала революція хуту в 1961 році, яка скинула монархію тутсі й створила тимчасовий уряд, що складався з представників хуту. Ці зміни не обійшлися без кровопролиття: близько 20 000 тутсі вбили, а ще більше — вимушено покинули країну. У наступні роки відбувалися періодичні спалахи етнічного насильства, що призвели до значних жертв серед тутсі в 1963, 1967 і 1973 роках. 

Каталізатором геноциду 1994 року стало вбивство президента хуту Жювеналя Хаб’ярімана, літак якого збили над столицею країни Кігалі 6 квітня. До слова, питання про те, хто за це відповідальний, залишатися дискусійним. Протягом години після авіакатастрофи почався хаос. Президентська гвардія разом з членами збройних сил Руанди (FAR) та ополченцями хуту, відомими як Інтерахамве (“Ті, що нападають разом”) та Імпузамугамбі (“Ті, що мають однакову мету”), встановили блокпости та загородження, розпочавши кампанію вбивств, спрямовану проти тутсі та стриманих хуту. Першими жертвами геноциду стали десятеро бельгійських миротворців, які перебували в країні. Це призвело до виведення бельгійських військ. Вакуум політичної влади, який утворився, заповнили екстремістські лідери з вищого військового командування. Протягом наступних трьох місяців у Руанді панували анархія і насильство. 

Спонсоровані урядом радіостанції, зокрема «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів» заохочували громадян вбивати своїх сусідів. Вбивць винагороджували їжею, напоями, наркотиками та грошима. 

На тлі геноциду розбушувалася громадянська війна. Руандійський патріотичний фронт (РПФ), що складався переважно з біженців тутсі, які втекли від попередніх хвиль насильства, продовжував збройну боротьбу проти екстремістських сил хуту. До початку липня вони встановили контроль над більшою частиною території країни, включаючи столицю. Після перемоги РПФ створив коаліційний уряд, в якому Пастер Бізімунгу, хуту, став президентом, а Пол Кагаме, тутсі, — віцепрезидентом і міністром оборони. 

«Я перестала відчувати біль». Свідчення жертви геноциду в Руанді

Ось фрагмент розповіді Аделіни, яка пережила геноцид в Руанді. Дівчина розповідає, що єдина пережила геноцид зі своєї родини: її батьків, трьох сестер та двох братів убили. Коли стався геноцид, Аделіні було лише 19 років. Далі — її пряма мова. 

Ми вийшли з окопів. Вбивці насміхалися з нас, кажучи: «Ага, це дівчата. Ходімо їх “визволяти”. Треба їм щось подарувати”». Вони повели нас на сусідній пагорб. Ми пройшли блокпост, де побачили, що людей вбивають. Прямо перед нами людей змушували сідати навпочіпки на підлогу, а потім їм рубали голову мачете. Велика вантажівка стояла напоготові, туди складали тіла і вивозили.  Коли вони втомилися вбивати, чоловіки підійшли до нас і наказали роздягнутися. Кожен з них по черзі зґвалтував нас. Один чоловік благав інших залишити мою 14-річну сестру в спокої, кажучи, що вона ще дитина. Інші чоловіки сміялися і говорили, що нас усіх все одно вб’ють. Що нам доведеться вибирати між зґвалтуванням і жорстокою смертю. Вони зґвалтували мою 14-річну сестру. Я перестала відчувати свій біль. Я хотіла захистити її, але не змогла. 

Пізніше Аделіну звільнила Патріотична армія Руанди (РПФ). Дівчина виявилася ВІЛ-позитивною.  Під час геноциду у Руанді зґвалтування використовували як зброю, причому злочинці навмисно інфікували жертв ВІЛ/СНІДом.

Конфронтація з історією: чому важливо пам’ятати? 

Геноцид у Руанді слугує суворим нагадуванням про наслідки нестримної ненависті, етнічного протистояння, політичних маніпуляцій і пропаганди, а також про неспроможність міжнародної спільноти втрутитися. Попри численні попередження та благання про допомогу, міжнародна спільнота не відреагувала, щоб запобігти цій трагедії. Миротворча місія ООН була погано екіпірована і не мала достатньої кількості персоналу. Поки розгортався геноцид, американські чиновники сперечалися про термінологію, обговорюючи, чи була це етнічна зачистка або навмисне знищення груп, таким чином відволікаючи увагу від термінових дій, які могли б врятувати незліченну кількість людських життів. 

Війни за своєю природою є потворними й руйнівними, незалежно від того, чи це громадянські війни, чи міждержавні конфлікти. Незалежно від їхньої природи, вони завжди несуть страждання і нищення. Тут, в Україні, люди стикаються з переслідуванням за своє національне походження, чоловіки й жінки зазнають сексуального насильства і катувань на окупованих територіях, а дітей примусово депортують. Тож не забуваймо про звірства в Руанді. Ми та міжнародна спільнота не повинні більше закривати очі на такі жахіття. Наш моральний обов’язок — протистояти несправедливості та працювати над створенням світу, в якому такі злочини ніколи не повторюватимуться. 

Авторка: Поліна Морозюк, бакалавр політичних наук Амстердамського університету, стажерка Центру громадянських свобод.