Коли затримуватимуть по-європейськи? Головне під час панелі Правозахисних діалогів

31 травня та 1 червня у Києві відбулася велика правозахисна подія від Центру громадянських свобод — Правозахисні діалоги. Це серія тематичних дискусій з українськими правозахисниками, посадовцями та фахівцями у галузі євроінтеграції. Цьогоріч фокусною темою стали реформи у сфері прав людини, необхідні Україні до вступу у ЄС. Більшість з них відкладені на повоєнний період, тоді як під час війни дедалі частіше відбувається обмеження прав і свобод. Публікуємо найцікавіше з панелі «Коли затримуватимуть по-європейськи?».

Можна виділити наступні проблеми незаконних затримань відповідно до рішень Європейського суду з прав людини: тримання під вартою без судового рішення; рішення без зазначення строку тримання під вартою; відсутність будь-яких підстав наведених у судовому рішенні про тримання під вартою; затримка зі звільненням особи, після того, як зникли законні підстави тримати під вартою; затримка зі складанням протоколу про затримання; відсутність правових підстав для арешту без попереднього рішення суду. 

Що потрібно зробити, щоб це змінити? Які зміни потрібні в законодавстві? Чи це проблема судової влади та недостатнього контролю з боку суддів? Чи може система Custody Records (впровадження системи електронного обліку дій із затриманою особою у всіх відділах поліції) стати тим, що змінює ситуацію? 

На ці та інші запитання спробували відповісти спікери: суддя Верховного Суду України Аркадій Бущенко; керівник напрямку «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін; директор Української фундації правової допомоги Микола Сіома. Модератором виступив директор програми «Права людини та правосуддя» Міжнародного фонду «Відродження» Роман Романов.

Незаконні затримання в Україні залишаються масовим та системним явищем, що свідчить про відсутність належного забезпечення права на свободу та особисту недоторканність як одного з основоположних прав людини. 

«Після повномасштабного вторгнення, як багато хто із вас знає, Україна вдалася до такого заходу як дерогація — тимчасовий відступ від зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини. Чи це означає, що суспільство і правозахисна спільнота мають прийняти як даність те, що стандарти та гарантії, визначені Європейською конвенцією, тепер для нас перестали в реальності існувати? Чи це означає, що всі питання ми маємо адресувати на національному рівні? І, зрештою, якщо так, то куди, чому і як?», — відкрив панель Роман Романов.

Євген Крапивін підхопив цю розмову: «У 2025 році вже за перший квартал ЄСПЛ виніс 17 рішень проти України за статтею 5 — це третина від усіх рішень за цей період, пов’язаних з порушеннями прав людини у сфері кримінальної юстиції. Водночас відповідальність за порушення залишається майже нульовою: за 2024 рік — лише одна підозра й один обвинувальний акт за ст. 371 ККУ (Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою)».

Крім цього, за словами Євгена, є два ключових напрями роботи з проблематикою щодо незаконних затримань:

• Перший стосується безпосереднього затримання — це проблема з тіньовими, неоформленими або незареєстрованими затриманнями. Вона не лежить в площі законодавства, бо в КПК чітко визначена понятійна база та обов’язки відповідальних і уповноважених осіб щодо людини.
• Другий стосується тримання під вартою, а особливо його продовження. І тут судова практика свідчить, що клопотання прокурорів часто є формальними — тобто «треба тримати під вартою тому, що тяжкий/особливо тяжкий злочин, а санкція передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на суттєвий строк, тому існує ризик втечі людини» — і більше аргументів немає. ЄСПЛ же доволі чітко говорить із рішення в рішення, що ті підстави, які існували на момент первинного поміщення людини під варту, з часом втрачають свою актуальність. Тому треба наводити нові та аргументувати їх.

«Ми ходимо по колу. Тут немає якоїсь чарівної пігулки, як то зміни КПК: щось додамо, а щось відкинемо, і воно запрацює. Мова тут іде про складну судову практику, яка напрацьовується спільними зусиллями та прокурорів, і захисників, і суддів, які мають належним чином обґрунтовувати ці рішення, виходячи зі своєї функції судового контролю за дотриманням прав і свобод людини», — підсумовує Євген Крапівін.

Найбільший ризик — у так званих «невизнаних» або «непротокольованих» затриманнях. Як наголосив суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко, патрульні поліцейські часто не оформлюють протоколів через страх відповідальності або через хибне тлумачення статті 208 ККУ.

«Верховний суд зазначає, що уповноважена службова особа, згадана у 208 статті, не є слідчим. Натомість це патрульні поліцейські, прикордонні загони, навіть служба державної охорони — будь-хто, хто має право на затримання. Небезпека саме у невизнаному, коли патрульний поліцейський вважає, що він не може складати протокол, але все одно людину затримує. Це набагато небезпечніше, ніж складання протоколу. Будь-яка поліцейська діяльність має протоколюватися. 

У внутрішніх документах Міністерства внутрішніх справ та Національної поліції є інструкція, де сказано, що поліцейський несе відповідальність за незаконне затримання. Це ще одна причина, чому поліцейські не звітують належним чином. Вони кажуть, що людина “доставлена” та інші терміни. Тому що думають, що будуть притягнуті до відповідальності, якщо затримали підозрюваного за наявності підстав, які на той момент існували, а з’ясувалося, що той не винен. Ця ситуація тягнеться вже кілька десятків років, її теж треба змінювати», — зазначив суддя.

Своєю чергою Микола Сіома звернув увагу на низький рівень доступу до правової допомоги у випадках затримань. Попри формальні гарантії, адвокат часто не залучається на критично важливому етапі — відразу після затримання. Ситуація ускладнюється обмеженим фінансуванням системи безоплатної правової допомоги.

«Ми говоримо про європейські стандарти, але досі не маємо гарантованого доступу до адвоката з перших хвилин затримання. Без цього жодна директива не спрацює», — зазначив пан Микола.

Аркадій Бущенко звернув увагу на системну проблему формального судового контролю. З його досвіду, слідчих суддів досі сприймають не як сторожів прав людини, а як технічних виконавців, які мають «освятити» дії слідства. А якщо ми хочемо мати європейське правосуддя, треба почати з чесної відповіді: хто для нас суддя? Незалежний арбітр чи частина каральної системи? 

«Ті положення законодавства, що стосуються запобіжних заходів, які містяться в кримінально-процесуальному кодексі, враховують повністю вимоги Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав людини. І до них мало претензій, чого не скажеш про саму практику. Після того, як Європейський суд почав виносити рішення проти України, наші судді вирішили, що вони процитують на 4-5 сторінках практику ЄСПЛ й це буде амулет проти критики. Насправді ніхто не вимагає цього. Обґрунтоване рішення — чітке викладення аргументу. Обґрунтована підозра має містити аргументи».

Інший важливий аспект забезпечення прав людини в умовах тримання під вартою на думку Аркадія Бущенка — це питання застав як запобіжного заходу та їхнього розміру: «В Україні існує тільки фінансова застава. Тобто, ти не можеш внести замість неї нерухоме майно, власне підприємство, частку своїх акцій. Ми ж всі розуміємо, що ніхто у шухляді не тримає 100 мільйонів гривень — вони в щось вкладені. І відсутність можливості надати “негрошову” заставу обмежує можливості для людей звільнитися. Ця проблематика потребує не тільки законодавчих змін в КПК, а й створення певної логістики роботи з такими видами застав».

Роман Романов додав: «Чим логічнішим і доступнішим буде сам механізм застави, тим менше буде ситуацій, коли особа тримається під вартою без належної потреби, якщо її процесуальна поведінка забезпечує належну участь в судовому процесі».

Учасники панелі також одноголосно погодилися з доцільністю введення дискреційних повноважень для Верховного суду, щоб сформувати єдину практику та дотримання прав людини в ситуаціях затримань. Наразі “касаційною” інстанцією для таких справ фактично виступає ЄСПЛ, оскільки Верховний суд не може не розглядати такі справи..

Також спікери обговорили ще одну надважливу тему. Ще з 2019 року розпочалося повноцінне впровадження системи Custody Records («записи про затримання») — системи електронного обліку та фіксації всіх дій, що стосуються затриманих осіб в ізоляторах тимчасового тримання та відділках поліції. Вона покликана забезпечити дотримання прав затриманих, запобігати порушенням та зменшити ризик безпідставних звинувачень поліцейських.  

«Це має бути не просто технічний інструмент, а процесуальна гарантія. Поки що ж маємо ситуацію, коли Custody Records не фіксується з моменту фактичного затримання, а часто вже після оформлення протоколу — тобто із запізненням. Це нівелює саму ідею системи», — зазначив Євген Крапивін.

Але чому за шість років наявність технологічного інструменту не призвела до якісних змін? Микола Сіома навів перелік проблем, які фактично унеможливлюють роботу системи Custody Records:

• Технічне забезпечення — наразі в ізоляторі тимчасового тримання та територіального відділу поліції є дві різні бази даних, які технічно не контактують, що призводить до відсутності єдиної системи фіксації всіх дій;
• Укомплектованість — в Україні є 500 територіальних відділів поліції, із них системами Custody records укомплектовано 132 підрозділи. Що роблять інспектори в інших 368 відділеннях? Щодо ізоляторів тимчасового тримання трошки краща ситуація: з 91 з них 67 укомплектовані системами. Причина — це і ресурси, яких зараз не вистачає, і відсутність затверджених технічних рішень, які можна впровадити;
• Незалежність інспекторів з дотримання прав людини. Попри курси та освітні заходи для інспекторів, вони досі не є незалежними на достатньому рівні. Інспектор з дотримання прав людини повинен підпорядковуватися центральному апарату і не бути підпорядкованим територіальному відділу поліції, де він працює, інакше це суперечить головній цілі впровадження цієї ролі. Але наразі інспектори підпорядковані регіональним управлінням поліції (тобто дещо вище, ніж райвідділ) і працюють з тими, хто порушує права людини, не протоколюючи затримання. 

Тож спікери спільно дійшли висновку, що без зміни культури та практики правозастосування жодна реформа не працює. Зміни до ККУ, впровадження нових технологій і ухвалення нових інструкцій — це лише технічна частина. Справжній виклик — трансформація управлінської, професійної та етичної культури в системі правосуддя. Формальні норми не рятують без належної реалізації. Суд має стати реальним арбітром, а не частиною каральної машини. Адвокат має бути на місці затримання — не через день або тиждень, а одразу. Custody Records має працювати з моменту затримання, а не після. 

Йдеться про фундаментальний розрив між нормативним рівнем і практикою. Побудова цілісної системи судового контролю, доступу до захисту, відкритості правоохоронних органів зможуть зробити реальним забезпечення прав людини в Україні. Саме ефективна реалізація, а не лише наявність норм, буде критерієм оцінки України з боку ЄС.

Авторка конспекту: Наталія Большова, волонтерка Центру громадянських свобод.