Дискурсивний протокол правозахисного клубу «Між етикою та ексклюзивом: як висвітлювати обміни полоненими та повернення цивільних?» 

Зріз висловлених думок не є дослідженням, до нього не слід ставитись як до узагальненого виразу ідей. Всі позиції, думки анонімізовані відповідно до правила Chatham House, яке забороняє пов’язувати цитату та автора.

Чому важливо висвітлювати цю тему?

• Нам всім гостро необхідно, щоб питання полону та умов, у яких утримують наших людей в ув’язненні, звучало. Та ми не знаємо, чим обернеться кожне написане слово: чи стане легше, чи стане важче — як людині в неволі, так і процес повернення цієї людини. Саме тому треба бути обережним.
• Потрібно зважати на балас: між важливістю суспільно висвітлити цю тему і можливістю нанести додаткову травму людині, яка й так пережила травматичний досвід. 
• Висвітлення історій звільнених — потрібне. Світ бачить, що таке полон у РФ. Але детальне висвітлення тортур — заборонено. Адже це може зашкодити, зокрема, тим, хто досі в полоні і їх ситуація може погіршитися.

• Тема цивільних ув’язнених нині перебуває фактично в тіні. Коли ми говоримо про цю тему, то це здебільшого йдеться про людей, які зникли на тимчасово окупованій території. Саме тому, говорячи про те, треба фільтрувати інформацію на першому етапі зникнення: не писати про участь у проукраїнських мітингах чи не публікувати фото в вишиванці. Але це лише на першому етапі. Вже пізніше можна і треба розгортати широкі адвокаційні кампанії.
• Чому треба висвітлювати новини щодо повернення наших хлопців і дівчат? Міжнародна допомога. Щоб міжнародна спільнота бачила, в якому стані ми повертаємо російських полонених, і в якому вони віддають нам наших людей. Світ повинен розуміти та усвідомити, що відбувається з нашими людьми в неволі. І якщо інші країни не будуть на це реагувати, то те ж саме завтра буде коїтися на різних територіях. 

Як висвітлювати історії звільнених без шкоди для них?

• В період реабілітації бажано не спілкуватися зі звільненими, реабілітація відбувається від двох тиждень і більше. Після неї історії звільнених і їхніх сімей мали б бути розказані, бо вони показують нашу боротьбу.

• Важливо людям, які перебували в полоні, дати можливість вибору, адже у полоні його в них не було.  І дати вибір: місяця, часу та іншого. Потім інтерв’ю варто узгодити в остаточному вигляді.
• Журналіст має пам’ятати про свій емоційний стан. А редактор — звертати увагу на стан журналіста перед тим, як відправляти його на інтерв’ю зі звільненою з неволі людиною. Інтерв’юер не має бути ні надміру емпатичним, ні надміру «холодним»
• У матеріалах про тортури та полон, варто пам’ятати, що це можуть читати й дивитися ті, хто сам пережив полон, або чиї рідні в полоні. Також варто в таких матеріалах давати інформацію про те, куди варто звертатися за допомогою, це — усвідомлене інформування.
• Коли висвітлюють дзвінки рідним, то не питають дозволу ні щойно звільнених, ні їхніх 
• рідних. І це може бути травматичним.
• Будь-який матеріал про військовополонених чи цивільних ув’язнених, завдає болю частині аудиторії. Задання медійників — мінімізувати цей біль.

Як говорити, щоб почув світ?

• Міжнародні журналісти ставлять між собою постійно завдання як тримати Україну у фокусі увагу світових ЗМІ, Це величезний челенж — щодня думати про те, як по-новому показувати історії, які ми вже розповіли. 
• Емоційні людяні історії — далі працюють. Якщо ти просто показуєш розбиту будівлю чи ракетну атаку, то, як це не сумно, вже не працює. Але якщо ти розповідаєш про сім’ю, що жила у цій будівлі, то це цікаво іноземній аудиторії. 
• Важливо документувати емоції під час повернення полонених до додому. Якісні фото- і відеорепортажі мають велике значення.

Чому важлива злагодженість та інфогігієна? 

• Багато блогерів анонсують обмін в дусі «сьогодні будуть хороші новини».  Очікування родин захмарно зростають, інформація шириться і вже десятки тисяч людей живуть в очікуванні чогось хорошого. Обміну не відбувається і ці люди розчаровуються. Це погано, адже ми повинні показати тільки перемогу. Ми повинні сказати, що звільнимо 100 людей, і ощасливити рідних цих 100 людей.  
• Не лише журналісти висвітлюють повернення полонених, це відображається в соціальних мережах і державних органів, і публічних осіб, і структур тощо. Є випадки, коли журналісти чекають, поки вийдуть певні речі на державних ресурсах, і потім коригують свої матеріали. Тому про це варто говорити не лише з журналістами, а також з людьми, які висвітлюють цю проблематику з боку держави. Наскільки вони компетентні та етичні. 
• Хотілося б, щоб ми відійшли від цифр і кількості, адже за ними людські долі та життя. Часто від різних посадових осіб лунають абсолютно різні цифри щодо кількості полонених, цивільних та безвісти зниклих. Це свідчить, що у нас немає спільної бази. 

Як комунікувати з рідними військовополонених та цивільних ув’язнених?

• Родини як військовополонених, так і цивільних незаконно ув’язнених, об’єдналися у громадські організації. Їх понад 60. У них є своя певна стратегія, вони знають, про що говорили, мають консультації й з Координаційним штабом, і з Об’єднаним центром Служби безпеки України. Тому було б непогано, щоб журналісти зверталися саме до цих ГО. 
• Найбільша кількість людей, які страждають від полону, це — родичі військовополонених або цивільних в неволі. Родичі є в контексті від моменту, як людина опинилася під загрозою полону чи не законного ув’язнення, до моменту, коли вона повністю реабілітується. А це може бути й через декілька десятків років. 
• Для будь-якого українського журналіста — це честь працювати під час обмінів. Обережно працювати треба не лише з тими, хто повернувся з російської неволі, а й з їхніми рідними. Для них очікування обміну — це важливий хвилюючий момент і це треба враховувати, даючи їм будь-які питання. Ставитися з емпатією — це базова заповідь в журналістській етиці.

Як не нашкодити правосуддю, приватності та тим, хто досі в неволі?

• Міжнародний кримінальний суд (МКС) шукає яскраві справи й свідчення, видимі злочини — або воєнні, або проти людяності. Наприклад, хтось з військовополонених, який був учасником розстрілів, вижив і може давати свідчення. Не може бути й мови, щоб цей потерпілий став об’єктом інтересу журналістів і розкривалася інформація.
• Ми входимо в систему європейських стандартів захисту персональних даних. І в цьому контексті треба говорити не про «не нашкодь», а про те, яка взагалі існує відповідальність за неправомірну обробку персональних даних. 
• Окрема вразлива категорія — діти. Жодних інтерв’ю або фотографій з ними не можна допускати. Тут чітке питання захисту приватності. І має бути чітка процедура отримання дозволу, або простіше — не публікувати таку інформацію і не допускати ідентифікації.  
• Треба думати не тільки про те, як подавати інформацію, що отримали журналісти. А який вплив вона спричинить на тих, хто перебуває в ще більш вразливому становищі. Тих, хто ще не вийшов з місць несвободи, а таких людей, на жаль, тисячі. Натомість треба думати, як пришвидшити їхнє повернення.

Правозахисний клуб «Між етикою та ексклюзивом: як висвітлювати обміни полоненими та повернення цивільних?» відбувся 27 листопада 2024 року у Києві. Організатор  — Центр громадянських свобод. Інформаційний партнер — Інститут масової інформації (ІМІ).