Ціна слова: злочини проти журналістів у світі
Майже дві тисячі осіб — таку кількість журналістів, починаючи з 1993 року, вбили за публікацію новин та інформування громадськості, як повідомляє офіційний сайт Організації Обʼєднаних Націй. Згідно із даними ЮНЕСКО, більша частина справ щодо подібних випадків залишаються без судового розгляду, а безкарність перетворюється на мовчазний дозвіл повторення злочинів і відчутно посилює сміливість нападників.
У 2013 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 2 листопада Міжнародним днем припинення безкарності за злочини проти журналістів, щоб привернути увагу до цього питання. Дату обрали в пам’ять про вбивство двох французьких журналістів у Малі 2 листопада 2013 року.
Медійники у вирі загроз
Туфік Софтич — один з жертв боротьби за правду. Цього чорногорського журналіста у 2007 році серйозно поранили біля будинку своєї сімʼї через статтю про наркотрафік на півночі Чорногорії. Шість років по тому на нього напали вдруге: перед його будинком вибухнув пристрій. На щастя, тоді журналісту вдалося уникнути поранень. Влада не провела ефективного розслідування жодного з інцидентів.
Мабуть, найвідоміша історія нападів на українських медійників закінчилася значно гірше. Журналіста Георгія Гонгадзе вбили у 2000 році. Його обезголовлене тіло знайшли через кілька місяців після зникнення, а подальші розслідування встановили причетність високопосадовців. Судові слухання тривали роками, але багато деталей залишалися нерозкритими. Лише у 2013 році генерала Олексія Пукача, одного з виконавців злочину, засудили до довічного ув’язнення, однак замовників вбивства не встановили.
І нині чимало журналістів зіштовхуються з атаками на свободу слова. Інколи — буквально. У Буркіна-Фасо посилюються репресії проти репортерів, у Мексиці відбуваються збройні напади на видання, а у Бангладеші тимчасовий уряд здійснює затяжні утиски щодо журналістики. І цей перелік, на жаль, не є вичерпним.
Українська журналістика під прицілом окупанта
Професія журналіста у воєнний час стає синонімом відваги, але і небезпеки. З 2014 року, коли Росія розпочала війну проти України, українські журналісти опинилися під особливим ризиком, висвітлюючи події, які загрожують не тільки їхній свободі, а й життю.
З початку повномасштабного вторгнення Росія вчинила 664 злочини проти медійників, із яких 27 — лише за останні два місяці. Окупанти РФ вбили кореспондента The New York Times Брента Рено в Ірпені, розстріляли фотожурналіста Максима Левіна, а українська журналістка Олександра Кувшинова та оператор телеканалу Fox News П’єр Закжевскі загинули у Горенці під час артилерійських обстрілів.
Олега Батурина, українського журналіста в тоді ще окупованій Херсонській області, викрали російські державні агенти після прибуття до Каховки 12 березня 2022 року. Його катували, принижували та допитували у понад тиждень, погрожували стратою і каліцтвом. 1 березня 2022 року, близько тижня до викрадення, Батурин повідомив на своїй сторінці у Facebook, що російські сили отримали незаконний доступ до сайту «Нового дня» — газети, у якій журналіст працював головним редактором. У липні 2022 року до Європейського суду з прав людини подали позов проти Росії щодо порушення основоположних прав Батурина, заборони катувань, права на свободу та безпеку, а також права на свободу вираження поглядів.
Вікторія Рощина загинула в російському ув’язненні, та стала ще одним нагадуванням про сувору реальність для тих, хто протистоїть дезінформації та пропаганді. Вперше Вікторію захопили росіяни у березні 2022 року. Вона прямувала із Запоріжжя до Маріуполя, але опинилася в окупованому Бердянську, де її утримували десять днів, а згодом відпустили. Втім, у серпні 2023 року Вікторія знову зникла безвісти. Це сталося під час її поїздки на окуповані території, звідки вона планувала робити репортаж. Після 3 серпня зв’язку з нею більше не було. Лише у травні цього року у Кремлі визнали, що тримають її в неволі, а 10 жовтня 2024 року стало відомо про її смерть.
У пошуках рішень і захисту
Захист журналістів є важливим елементом Порядку денного ООН у сфері сталого розвитку до 2030 року: планується створення міжнародних коаліцій та механізмів безпеки у щонайменше 50 країнах, щоб запобігти подальшим випадкам насильства проти представників ЗМІ та забезпечити їхній добробут. Їхньою безпекою опікується також і Рада Європи, заявляючи, що сторони Європейської конвенції з прав людини зобов’язані проводити ефективні розслідування нападів на них. За інформацією органу, кілька випадків із недотримання цього зобовʼязання стосуються Російської Федерації та Білорусі.
Журналісти, прагнучи донести правду до аудиторії, часто стикаються із серйозними ризиками — викраденнями, погрозами, тортурами, незаконним затриманням, а іноді у боротьбі за правду платять власним життям. Та варто пам’ятати, що у їх голосах — сила, що здатна прорвати морок тиші, який, можливо, поступиться місцем світлу правосуддя та свободи.
Авторка матеріалу: Олеся Лелека, волонтерка Центру громадянських свобод.
