Чи треба Україні змінювати міграційну політику для вступу в ЄС? Експерти під час правозахисних діалогів

25-26 травня у Києві відбулася велика правозахисна подія від Центру громадянських свобод — Правозахисні діалоги. Це серія тематичних дискусій з українськими правозахисниками, посадовцями та фахівцями у галузі євроінтеграції. Цьогоріч обговорювали актуальне питання вступу України до Європейського союзу, адже у червні уже мають розпочатися офіційні перемовини щодо цього кроку. Публікуємо найважливіше з восьмої панелі події з темою: «Чи треба Україні змінювати міграційну політику для вступу в ЄС?».

Модератором події виступив ведучий та підприємець Тарас Буздиган. Спікерами стали: експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва, керівниця напряму допомоги біженцям та шукачам захисту благодійного фонду «Право на захист» Світлана Бутенко та журналіст Сєргєй Карась.

Українська міграційна політика є доволі жорсткою та консервативною, вона містить багато обмежень та чітких правил для іноземців. Чи готова Україна змінити свої правила для громадян країн ЄС? Які зміни міграційної політики вимагає війна? І як ці виклики пов’язати із впровадженням стандартів ЄС? 

Україні потрібно змінити міграційну політику, зазначив Михайло Савва, експерт Центру громадянських свобод: «Це потрібно, щоб відповідати стандартам та нормам Європейського Союзу. Але додатково є інше запитання — чи приймуть Україну, якщо міграційна політика не змінюється? Відповідь неоднозначна, адже це справа політичних домовленостей. Треба пам’ятати, що вони не можуть здійснюватися коштом прав людини.

Державна стратегія міграційної політики до 2025 року передбачає ціль — забезпечити відповідність українського законодавства та адміністративної практики у сфері міграції стандартам Європейського Союзу.  Як визначається ця стратегія? Потрібно проаналізувати міграційне законодавство України, яке містить дуже обмежений перелік дій, які Державні міграційній службі потрібно виконати. 

Ані представники ЄС, ані представники української влади не враховують статтю 6 угоди про Асоціацію, яка каже наступне: сторони співпрацюють з метою забезпечення того, щоб внутрішня політика ґрунтувалась на спільних для них принципах, таких як стабільність, дієвість демократичних інституцій, верховенство права та повага до прав людини та основоположних свобод. Україна взяла на себе обов’язок відповідати принципам ЄС, що дуже не просто, адже для цього їх треба розуміти».

Міграційна політика України не відповідає конкретним правовим нормам ЄС. На цьому наголосив Михайло, наводячи у приклад три історії, хоча насправді їх набагато більше.

Перша. Стаття 16 Європейської конвенції про громадянство. «Держава-учасниця не може зумовлювати набуття або збереження її громадянства відмовою від іншого громадянства або його втратою, якщо така відмова чи втрата є неможливою або не може розумно вимагатися». Україна ратифікувала цю конвенцію ще у 2006 році. Зараз в нашій державі живе понад 170 тисяч представників РФ, які вже отримали тимчасове посвідчення громадянина України, і тим самим автоматично погодилась на відмову від попереднього громадянства. Але ця відмова для тих, хто з Росії та Білорусі, є майже неможливою, адже посольства та консульські установи не працюють.

Людина не може зробити відмову у консульстві іншої країни, адже якщо вона проживає в Україні — її документи просто не беруть до розгляду. Тобто, якщо коротко — українська практика не відповідає нормам 16 статті Європейської конвенції щодо громадянства. Щобільше, наше законодавство передбачає декоративний характер відмови від попереднього громадянства. В законі написано, що якщо неможливо відмовитись — людина підписує декларацію та віддає у міграційну службу, але ця практика також не працює.

Друга. 5 стаття тієї ж самої Європейської конвенції щодо громадянства встановила, що держави-учасниці, які розглядають питання щодо громадянства, не повинні допускати практику дискримінації за ознакою: статі, релігії, раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження. «Національне» — мається на увазі звʼязок з державою, тобто, у випадку з громадянами Росії, це якраз і є ознака національного походження. Тепер про проєкт закону України №9585  «Про внесення змін до деяких законів України щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які беруть участь у захисті територіальної цілісності та недоторканості України». Цей законопроєкт передбачає, що якщо громадянин РФ встиг подати документи на українське громадянство — його заява не розглядається на період дії воєнного стану і потім ще 12 місяців. Це чітка, відверта та жорстка дискримінація за ознакою національного походження. 

Третя. Історія про порушення регламенту Кабінету міністрів України. Майже жодна людина не може подати документи на українське громадянство, адже в жовтні 2023 схвалили такі правки, що додані до закону про набуття громадянства: кандидат має скласти іспити з історії та конституції України. З минулого року проєкт був поданий на затвердження до кабінету Міністрів, досі немає рішення.  В цьому випадку — держава не виконує свої ж норми та тим самим руйнує принципи Європейського Союзу.

«Міграційна політика направлена на захист країни від іноземців. Попри те, що в стратегії зазначена “інтеграція іноземців та осіб без громадянства та сприяння легальній міграції в Україну”. Все це, поки сама держава не змінила ставлення до іноземців “як до загрози” на ставлення “як до потенціалу, який потребує розкриття”.

Вже довгий час громадські організації ігноруються з боку органів влади. Напередодні всесвітнього дня біженця в червні 2023 року, 9 ГО звернулись до держави з закликом про необхідність діалогу, зокрема з питань захисту прав біженців. На жаль, пройшов рік — все ще відсутні відкриті майданчики та платформи, де суспільство могло б відкрито обговорювати ті проблеми, які вони бачать та досліджують, з органами влади, насамперед з ДМС та МВС.

Минулого року провели мале аналітичне дослідження щодо іноземців у перспективі повоєнного відновлення. Головним висновком стали такі пріоритетні напрями роботи: актуалізація документів у сфері міграції, збір актуальної статистики, створення політики та стратегії інтеграції іноземців, як на національному, так і на локальному рівнях. 

Україною не ратифіковані конвенції міжнародної організації праці. Відсутні установи, які встановлюють мінімальні стандарти захисту трудових прав іноземців. Це значить, що якщо ми хочемо волонтерську і неволонтерську підтримку громадян ЄС, ми зобовʼязані забезпечити їм ті мінімальні стандарти, які вже існують. В Конституції написано, що іноземці мають такі самі права, як і громадяни України, за виключенням тих аспектів, які окремо встановлені в законодавстві. Вищезгадані конвенції можуть суттєво розширити гарантії для іноземців,  які б могли їх захистити від порушень їхніх прав: як з боку роботодавця, так і з боку органів влади. 

Для формування якісних міграційних стратегії та планів необхідні актуальні й точні дані. Україна має привезти стандарти ведення статистики до стандартів ЄС. Адміністративна статистика здебільшого одномірна, стосується подій, а не людей, де дані збираються, але не обробляються.  

Варто зосередитися на чотирьох аспектах: розробка курсу детального плану інтеграції мігрантів, враховуючи вже чинний європейський досвід; створення стандартизованого курсу з вивчення української мови; сертифікація знань мови для іноземців; безоплатний інтеграційний курс, який включатиме контекст адміністративної, соціальної систем, культури, історії. 

Коли говоримо про іноземців, то в переважній більшості маємо на увазі «шукачів» захисту.  До 2021 року, переважно, це були громадяни Афганістану, Сомалі, Еритреї, Африканських країн, то зараз, після повномасштабного вторгнення, більшість — це громадяни РФ і Білорусі, А саме політичні активісти і люди, які допомагали боронити українські свободу та безпеку», — пояснила менеджерка благодійного фонду «Право на захист» Світлана Будетко.

Сєргєй Карась — журналіст і закордонний українець з Росії, — зазначає: «До 2010 року, тобто до початку поточної російсько-української війни, на території РФ проживало майже 2 мільйони громадян Росії, які самі себе ідентифікували етнічними українцями. Це була найбільша українська діаспора у світі. В Білорусі цей показник складав 159 тисяч українців».

Персонально Сєргєй підтвердив своє етнічне походження та отримав відповідні документи. Україна визнала національність спікера як «українську», але не визнає його за громадянством. Перебуває журналіст у Чернігові з 2016 року, а документи на отримання громадянства подав у 2020 році. Нині спікер не є громадянином України та навіть не має тимчасового посвідчення громадянина України.

«Усі мігранти стикаються з великою кількістю проблем, яка збільшилась з початком повномасштабного вторгнення. Причиною того став юридичний розрив дипломатичних стосунків України з Росією та фактичний розрив стосунків з Білорусією. Власне через це людина не має можливості переоформити документи в Україні та має повернутись у Росію або Білорусь. Зробити ці документи в Європі малоймовірно, особа буде змушена повернутись до Росії, де, в кращому випадку, буде ув’язнена», — додає Сєргєй.

Авторка: волонтерка Центру громадянських свобод Анастасія Павленко.