«Безвісти зниклі: проблема пошуку та ідентифікації». Найважливіше з дискусії

26 червня Центр громадянських свобод організував закрите обговорення в межах дискусійного клубу на тему: «Безвісти зниклі: проблема пошуку та ідентифікації». В умовах повномасштабного вторгнення, механізм пошуку на непідконтрольних територіях значно ускладнюється, а російська сторона-агресор не виконує зобов’язання, передбачені для воюючої сторони міжнародним гуманітарним правом, що затягує пошук безвісти зниклих осіб. Задля пошуку спільних рішень до заходу долучились представники державного сектору, громадських та міжнародних організацій та громадянського суспільства. Ділимось найважливішими моментами дискусії.

«Проблема пошуку зниклих безвісти є складною і системною, включаючи такі аспекти, як слабка координація між державними органами України, неготовність до масової генетичної експертизи та завантаженість слідчих. Одним із найважливіших аспектів є неповноцінність організації національного російського інформаційного бюро, через що ми не маємо даних щодо близько третини осіб до їх повернення з полону або місць позбавлення волі. 

Якщо в Україні національне інформаційне бюро було створено розпорядженням Кабміну, отримуючи інформацію від різних державних органів, то в Росії це, фактично, гаряча лінія Міністерства оборони. Якщо людину взяла у полон або відправила до слідчого ізолятора інша державна установа, наприклад, Росгвардія або ФСБ, то про це не повідомляють Російському національному інформаційному бюро. Таким чином, ми втрачаємо дані про деяких людей, яких захопила РФ. Для розв’язання цієї проблеми необхідним є тиск напряму на органи влади РФ. 

По-друге, проблемою також слугує те, що згідно зі своїми процедурами, Міжнародний комітет Червоного Хреста отримує інформацію виключно від Національного інформаційного бюро або шляхом відвідування місць примусового тримання у РФ. МКЧХ не розглядає як достатні для підтвердження захоплення Росією такі джерела, як, наприклад, офіційні сайти російських судів. Але таке підтвердження має велике значення, тому що воно сигналізує російській стороні, що про цю людину знають. Таку людину складніше катувати чи вбити. Саме тому, критично важливим є внесення доповнень до процедур Міжнародного комітету Червоного Хреста, що є також вкрай складним процесом», — розповідає Михайло Савва, член експертної ради Центру громадянських свобод.

«Питання безвісти зниклих було завжди непростим, в особливості під час повномасштабного вторгнення. По-перше, змішались компетенції національної поліції як того, хто має реєстр, так і як того, хто розслідує. Також дійсно великою є проблема з реєстрами: навіть маючи доступ до великої кількості бази даних, часто інформація в них є несвоєчасною та неструктурованою. До того ж відбувається велика міграція кримінальних проваджень, яка значно розтягує час розслідування правопорушень. 

Коли людина звертається з власною ситуацією до першого органу, який розташований, як правило, у західному регіоні України, правопорушення реєструється, проте розслідувати справу може лише той орган, в регіоні якого воно сталось. Наприклад, у східному регіоні України. Варто також зазначити, що на кожного слідчого припадає 5000-6000 кримінальних проваджень, що є вкрай важким навантаженням, що робить процес розслідування довшим.

Хотіла б також звернутись до слів попереднього спікера щодо Міжнародного комітету Червоного Хреста і наголосити на тому, що дійсно їхня роль є надзвичайно важливою, адже коли родина полоненого отримує офіційне підтвердження щодо цієї організації, то з’являється надія щодо хоча б мінімальної захищеності ув’язненого», – наголосила Діденко Ірина.

«Основною функцією нашого управління та в цілому Міністерства внутрішніх справ є забезпечення норм гуманітарного права в частині виконання норм закону України про зниклих безвісти за особливих обставин (під час воєнних дій та окупації території України). В межах взаємодії із дотичними органами до процесу розшуку та обліку безвісти зниклих осіб, які є уповноваженими для збору цієї інформації (СБУ, Офіс Уповноваженого з прав людини, Національна поліція Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими), нам вдається фіксувати багато інформації з приводу таких осіб та розміщувати її в єдиному реєстрі», – підкреслює Дмитро Богатюк, начальник відділу Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

На запитання: «Якщо до вас звертаються рідні військовополонених та цивільних увʼязнених, з якими заходами вони стикаються?», Дмитро Богатюк надав відповідь:

«Існує декілька видів звернень. Якщо людині відомо, що рідний в полоні, то це належить до категорії запиту, яка відповідає за окреслення локації полоненого та пошук шляхів щодо його повернення. Важливо зазначити, людина вважається зниклою безвісти, навіть якщо є інформація, що вона перебуває в полоні. Згідно з нашим законодавством, допоки Національна поліція України не “зніме” особу із розшуку, вона буде вважатись зниклою безвісти. Це пов’язано із відсутністю точної інформації щодо, наприклад, дати відеозйомки та поточного стану здоров’я полоненого.

Іншою категорією звернення є таке, коли родині відомо, що особа у розшуку загинула. Тоді запит націлений на пошук координат останків. Подану функцію виконує спеціальний підрозділ Збройних сил України, який займається доставкою тіл загиблих.

Найбільш розповсюджена категорія запитів — про отримання хоч якоїсь інформації щодо безвісти зниклих. Як було сказано раніше, подану інформацію ми беремо з основного реєстру, який сформовано шляхом внутрішньої комунікації між дотичними органами».

«На початок 2022 року механізму роботи в межах повномасштабного вторгнення не було, ніхто не був до цього готовим: ні міжнародні організації, ні Україна, ніхто. Тому, доводилось самостійно розробляти певні алгоритми з пошуку зниклих. Одна справа, коли це відбулося на території України – дії, у такому випадку, є відомими. Є доступ до території, свідчення очевидців та інші аспекти, які є допоміжними у пошуку. Інша справа, коли особа зникла за межами розмежування. Навіть якщо у нас є певні відомості щодо перебування людини в полоні, у нас немає фізичної можливості, аби прийти і переконатись щодо того, чи жива вона та чи дійсно там, де було зазначено. 

Що робить держава, аби такий доступ отримати: в межах діяльності Координаційного штабу, ми маємо інформаційну систему із відомостями щодо військовополоненого або безвісти зниклого. Відбувається фіксація дзвінків, фото- та відеоматеріалів, інформування родин щодо зміни статусу безвісти зниклого або полоненого. Також важливу роль відіграє “Дорожня карта”, адже це допомагає людині орієнтуватись у роботі кожного відомства та знати, куди звертатись», — зазначає Вікторія Цимбалюк, представниця Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. 

«Ефективний розшук доступний лише тоді, коли є доступ де території, де зникла особа. Проте можна отримати певну інформацію щодо місцеперебування людини та її стану. Одним з ефективних та надійних джерел інформації є звільнені полонені. Перебуваючи в місцях утримання, вони можуть пригадувати повні ім’я та по батькові інших полонених, що дає зрозуміти, де саме знаходиться інша зникла особа. Суттєвою проблемою є те, що РФ не йде на прямий контакт щодо звільнення цивільних увʼязнених, – наголошує Гапієнко Максим, представник Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених.

Під час дискусії постало наступне питання: «Чому ДНК-експертиза потребує вкрай тривалого часу? Деякі родини чекають від трьох місяців і більше, чи є можливість пришвидшення цього процесу?». Відповідь надав Руслан Аббасов, заступник директора Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС:

«Причиною тривалості ДНК-експертизи є доставлення тіла та, безпосередньо, стан тіла. Встановити ДНК-профіль понівеченого тіла є набагато складнішим процесом. Надалі, ДНК-профіль може бути встановлено, проте збіг знайти може бути складно через відсутність ДНК-профілів родичів у базі даних — тут постає проблема інформування суспільства щодо важливості даного етапу. 

Хотілось би зазначити, що на початок повномасштабного вторгнення при Міністерстві внутрішніх справ працювало близько 170 експертів-генетиків, проте на сьогодні їх налічується близько 300. Нині лабораторій, які працюють із зразками біологічного матеріалу тіл та родичів загиблих, є 13. Проте, варто розуміти, що ДНК-ідентифікації потребують тисячі тіл, саме тому процес може бути затяжним через надмірне навантаження».

«Якою є вірогідність поховати не свого рідного?», – поставила запитання представниця ГО «Військові медики України».

«Я стверджуватиму, що це неможливо, тому що при дотриманні алгоритму від реєстрації кримінального провадження до вилучення зразків судово-медичних експертиз (паралельні декілька процесів експертиз), із дотриманням стандартів дослідження 20-24 локусів, помилка є неможливою.

ДНК-профіль протягом життя не змінити, не повторити. Якщо ідентифікація зроблена по одному родичу і лише одним методом, що виходить за рамки стандартів – така ситуація є можливою. Проте, за світовим стандартом мають бути виконані всі етапи експертного дослідження та наданий біологічний матеріал двох або трьох родичів. Таким чином, при дотриманні всіх норм, вірогідність поховати не свого рідного є неможливою», – додав Руслан Аббасов.

Авторка: Христина Жевлакова, стажерка Центру громадянських свобод.