Владу України закликають змінити законодавство щодо визнання воєнних злочинів

Київ – Активісти ініціативи «Правозахисний порядок денний» закликають уряд внести на розгляд Верховної Ради розроблений спільно з Міністерством юстиції законопроект, який вносить зміни до українського законодавства щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності. За словами голови правління Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, законопроект «уже кілька місяців, як застряг на розгляді в Кабінеті міністрів». Радіо Свобода направило запит до Мін’юсту щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, а про сам документ розпитало в одного із авторів – доцента кафедри кримінального права Київського університету імені Тараса Шевченка Костянтина Задою.

– Мета цього законопроекту полягає в тому, щоб привести кримінальне законодавство України у відповідність до міжнародного права в частині відповідальності за так звані «основні злочини»: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, агресія. Це злочини, які належать до юрисдикції Міжнародного кримінального суду, але у всіх держав світу є зобов’язання на національному рівні. Такі зобов’язання є й перед Україною.

Сьогодні, в принципі, не визнається як злочини окремого виду, за нашим законодавством, злочини проти людяності. Чисто гіпотетично можна ці діяння переслідувати як загально кримінальні злочини, але далеко не завжди, і такі переслідування, в принципі, не відбивють сутності того, що це, у першу чергу, є порушенням міжнародного права, і вже потім – національного права.

Є також серйозні прогалини у криміналізації воєнних злочинів: далеко не за всі порушення міжнародного гуманітарного права настає відповідальність, згідно з нашим законодавством.

І третя серйозна проблема – зобов’язання запобігати безкарності оцим чотирьом основним злочинам, і там цілий спектр заходів держави мають вжити, зокрема, це відмова від строків давності та імунітетів до тих, хто вчиняв ці злочини. І ці зобов’язання досить фрагментарно в нашому Кримінальному кодексі реалізовані.

– Чим відповідальність за вбивство, наприклад, яке визнане воєнним злочином чи злочином проти людяності, відрізняється від санкції за «звичайний» злочин?

– Злочини проти людяності – це цілий набір діянь, найбільш тяжкими з яких є вбивства, які вчиняються у контексті систематичного або широкомасштабного нападу на цивільне населення. Тобто мова йде про те, щоб розглядати ці діяння у ширшому соціальному контексті, і це змінює розуміння природи цих діянь. Наприклад, якщо переслідувати за убивства на Майдані 18-20 лютого 2014 року як «звичайні», так би мовити, вбивства, то не буде різниці між убивством під час затримання і скоординованої держслужбовцями атаки на осіб із числа цивільного населення.

Інший аспект – те, що злочини проти людяності не мають строків давності, а наше законодавство, в принципі, допускає застосування строків давності щодо окремих випадків вчинення убивств.

– А наскільки ці зміни до законодавства можуть допомогти в умовах конфлікту, коли українські правоохоронці та суди не мають доступу на окремі території?

– Зрозуміло, що законодавство не дасть нам можливості затримувати тих, хто перебуває на окупованих територіях, тому що одна справа – існування норми права, а інша – її реалізація. Зрозуміло, що самим фактом ухвалення закону Україна не зможе захоплювати тих, хто вчиняв воєнні злочини на непідконтрольних територіях і одразу віддавати їх під суд.

Але законопроект створює таку правову ситуацію, що над тими, хто вчиняє воєнні злочини на непідконтрольній території, буде нависати сокира невідворотної відповідальності. Будуть закриті всі прогалини: нехай не сьогодні, не через рік і навіть через десять років, але вони понесуть відповідальність.

Сьогодні є багато випадків, коли особи, що вчиняли воєнні злочини чи злочини проти людяності, зазнали відповідальності через досить тривалий термін. Наприклад, у країнах Балтії були судові процеси щодо колишніх співробітників радянських спецслужб, які вчиняли злочини проти людяності та воєнні злочини в період завершення Другої світової війни і після неї. Тобто цих людей переслідували вже тоді, коли ці країни Балтії стали незалежними, і були результативні процеси. Їх було небагато, але такі процеси мали місце.

– Розкажіть, будь ласка, як створювався законопроект, і що з ним зараз?

– Первинна ініціатива була в «Правозахисного порядку денного». Сформувалась ситуативна група правозахисників та університетських викладачів, і на певному етапі ми скоординували роботу з Міністерством юстиції. Зараз міністерство є, так би мовити, модератором проекту в тому сенсі, що вони просувають його по лінії уряду, щоб цей законопроект був внесений як урядовий до Верховної Ради. В силу певних обставин зараз триває його погодження з іншими органами влади і ще очікується висновок консультативної місії Європейського союзу в Україні.

– Чому так довго це все відбувається – як написала Олександра Матвійчук, процес триває вже кілька років?

– По-перше, це досить великий за обсягом текст – близько сорока сторінок. Тривала робота над текстом і погодження проекту, бо, щоб ви розуміли, є різні точки зору в академічного середовища, умовно кажучи, та юристів, які працюють в органах державної влади.

Є певні об’єктивні причини, але є також і суб’єктивні чинники, скажімо, певні люди, які не те щоб зовсім не сприймають необхідність ухвалення такого законопроекту, можливо, мають певні страхи, що це нашкодить державі. Я можу тільки припускати, чому так відбувається.

– Як Ви оцінюєте перспективи законопроекту в парламенті?

– Мені важко прогнозувати, але я не думаю, що це буде легкий процес. Мені б хотілося, щоб це було швидко, як це інколи буває у Верховній Раді, але я підозрюю, що все буде не так. Але хотілось би вірити, що законопроект буде ухвалений, бо на мій погляд, це не є політичним питанням і це потрібно було зробити вже давно.

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/28998654.html