Вас «прослуховують»: як подолати систематичні порушення під час негласних слідчих дій? Головне з панелі Правозахисних діалогів

31 травня та 1 червня у Києві відбулася велика правозахисна подія від Центру громадянських свобод — Правозахисні діалоги. Це серія тематичних дискусій з українськими правозахисниками, посадовцями та фахівцями у галузі євроінтеграції. Цьогоріч фокусною темою стали реформи у сфері прав людини, необхідні Україні до вступу у ЄС. Більшість з них відкладені на повоєнних період, тоді як під час війни дедалі частіше відбувається обмеження прав і свобод. 

Наразі кількість прослуховувань в Україні більша, ніж в усіх країнах ЄС разом узятих. Тепер це обґрунтовується ще й потребами національної безпеки. Чи можливо змінити цю практику? Які правові та інституційні гарантії слід запровадити, аби контроль за втручанням у приватне життя був реальним, а не формальним? І чи здатна насправді судова система ефективно стримувати надмірні повноваження правоохоронців?

На ці та інші запитання спробували дати відповіді спікери: адвокат та партнер АО «Назар Кульчицький та Партнери» Маркіян Бем; старша юристка Цифролаби Тетяна Авдєєва; заступниця начальника відділу Київської міської прокуратури Яна Тализіна. Модератором дискусії виступив програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський.

Яна Тализіна зазначила, майже у кожного правоохоронного органа є свої сторінки в Фейсбуці, Телеграмі, Інстаграмі та інших соцмережах, де кожен висвітлює події та новини. Цим користується як сторона захисту, так і сторона обвинувачення, адже намагається висвітлити свою правду. На думку спікерки, правоохоронні органи стримані та конкретні у своїх заявах, що перевертає менше уваги.

«Статус прокурора, слідчого, детектива, оперативника не робить особу одразу дияволом в мундирі. Так само статус журналіста або адвоката не робить особу одразу янголом. Бо всі ми люди. І як правоохоронці, так адвокати та журналісти можуть вчиняти адміністративні та кримінальні правопорушення. І відносно всіх можна проводити досудове розслідування, у тому числі з’ясувати негласні слідчо-розшукові дії. Я вже другий рік на подібних заходах цитую книгу Марини Стародубської “Як зрозуміти українців”. Авторка згадує про те, що Верховенство права починається і закінчується там, де кожен дотримується закону.

Але чи дійсно повноваження правоохоронців надмірні? Якщо звернутися до законодавства, то дійсно багато негласних слідчих розшукових дій передбачено нашим законам, але більшість із них санкціонуються судом. Лише проведення “спостереження за річчю або місцем” може самостійно ухвалити слідчий. Його рішення завжди потребують погодження керівника або процесуального керівника, коли це виконання спеціального завдання із розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Прокурор так само може ухвалити рішення самостійно щодо дій для слідчого, і окремо щодо контролю за вчиненням злочину.

Всі решта негласних слідчих розшукових дій завжди потребують дозволу слідчого судді. Зокрема, відеоконтроль за особою або місцем, накладення арешту на кореспонденцію, її огляд та вилучення, зняття інформації з електронних комунікаційних мереж — так звана “прослушка”. Також зняття інформації з електронних інформаційних систем (пошт, месенджери тощо), обстеження недоступних місць, встановлення місцеперебування вас за вашим телефоном, спостереження за особою, моніторинг банківських рахунків, негласне отримання зразків для порівняльного дослідження. Негласні слідчі розшукові дії та оперативно-розшукові заходи, які проводяться не в межах кримінального провадження, так само потребують дозволу слідчого судді. Тому я б посперечалася з тим, що повноваження правоохоронців є надмірними. 

Але проблеми дійсно існують. Для більшості клопотань, які подаються до слідчих місцевих суддів, передбачено долучення додатків для обґрунтування, зокрема, про обрання запобіжних заходів, арешт майна, обшук. Коли ми говоримо про високий ступінь втручання в приватне життя людини, в конституційні права і свободи, законодавець не передбачив обов’язок слідчого чи прокурора долучати матеріали, якими він чи вона обґрунтовує своє клопотання. Лише витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань.

Інше питання про гарантії. Лише керівники прокуратури високого рівня можуть самостійно звернутися до слідчого судді апеляційного суду з клопотанням, також вони зобов’язані безпосередньо брати участь у його розгляді. Таким чином законодавець нібито зробив запобіжник ще для трьох категорій осіб: адвокатів, суддів і народних депутатів. Якщо ми подивимося на статтю 162 КПК, яка регулює тимчасовий доступ до речей і документів, які місять охоронювану законом таємницю, то тут перелік ширший. І я вже чула від нотаріусів і від журналістів, що їм дійсно потрібні додаткові гарантії. Можливо, це сфера для дискусій». 

Модератор, Володимир Яворський, додав, що негласні слідчі дії мають проводитися лише у виключених випадках, коли цю інформацію не можна отримати іншим шляхом. Та запросив до слова адвоката Маркіяна Бема, який займався справою «Денисюк та інші проти України» в ЄСПЛ, в якій констатовано порушення прав людини через використання негласних слідчих дій щодо адвокатів і не тільки. 

«Щодо справи “Денисюк проти України” в центрі рішення Європейського суду з прав людини було три питання. Я б хотів відокремити ті, на які суд справедливо звернув увагу, і ті, які він пропустив. Адже останні є проблемами. 

Перше питання — це повідомлення заявних осіб про те, що щодо особливо підозрюваних проводилися негласні слідчі дії (далі — НСРД). Відповідно до кримінально-процесуального законодавства України, якщо відносно особи проводилися НСРД, а їхні результати використовуються як докази, після завершення досудового розслідування цю особу інформують про проведення НСРД і надають ухвали. Але лише ті, результати яких використовуються в НСРД.Якщо ж результати, докази, матеріали не використовуються, то такі ухвали заявникам не відкривають, вони залишаються таємними. 

Це серйозна проблема з погляду Європейського суду з прав людини, оскільки втручання в право на повагу до приватного життя — це дуже серйозно. Щоб особа могла захистити свої права, як мінімум вона повинна знати, що проводились негласні слідчі дії, які саме, і отримати матеріали, на підставі яких здійснилося втручання. 

Друга проблема — це коли ви отримуєте ухвалу, читаєте і розумієте, що порушено ваші права, адже було незаконне чи необґрунтоване втручання. Що ви тоді повинні зробити? Ви повинні мати право оскаржити це втручання. І оце другий аспект, на який звернув увагу Європейський суд з прав людини. Він зазначив, що на сьогодні в Україні немає ефективних механізмів захисту щодо проведення негласних слідчих розшукових дій. 

І остання проблема — це втручання в права адвокатів. Якщо видається санкція по клієнту на проведення негласних слідчих розшукових дій, наприклад, прослуховування телефону, то записуватимуться абсолютно всі його розмови. Навіть, якщо він спілкується з адвокатом. І законодавчих гарантій та механізмів, як ідентифікувати розмову з адвокатом та аналізувати отримані матеріали без цих даних, немає. Як це імплементувати на практиці? Складно сказати. Такі питання підіймалися, але відповідь якоїсь ЄСПЛ не дав. 

Крім того, є нюанс — поверхневий аналіз ухвал. Зазвичай слідчі судді прямо переписують з клопотання обґрунтовані підозри й далі зазначають “з огляду на вказані матеріали”, “проаналізувавши матеріали кримінального провадження, ми бачимо, що вчинено злочин”, “є підозра на вчинення злочину середньої тяжкості”, “особа може бути причетна до вчинення злочину” тощо. Це все пусті фрази, жодних аргументів на їхню користь немає. Проте бувають і виключення. 

Також ЄСПЛ дотично торкався питання контролю за процедурою здійснення НСРД. В нас такий здійснює прокуратура, процесуальні керівники. Однак, як на практиці здійснюється цей контроль та які його результати, незрозуміло. Ми аналізували, статистику прокуратури — там нічого немає про результати контролю. Тут проведемо паралель до законодавства про захист персональних даних. Воно вимагає, щоб був незалежний комісар, який повинен здійснювати загальний контроль за тим, як збирається та обробляється інформація про приватне життя особи. Незалежна особа на рівні судового органу, яка також спостерігала б за тим, як проводиться НСРД». 

Тетяна Авдєєва розповіла про досвід роботи в Лабораторії цифрової безпеки та зазначила, що коли команда працює з журналістами, то найчастіше стикається з проблемою відсутності повідомлення. Так, коли прослуховують представників ЗМІ й не знаходять нічого незаконного, робітники Цифлаби не мають інформації, що слухали, за який період, з ким могли взагалі відбуватися комунікація. Як наслідок — неможливість оскарження. 

«Цікавий аспект був в справі Седлецької. В Європейському суді з прав людини є така практика — правило 39. Це можливість отримати від суду ухвалу, яка забороняє національним органам влади здійснювати будь-якого роду дії, які, по-перше, можуть перешкоджати ЄСПЛ розглядати справу. По-друге, які можуть продовжувати порушувати права людини, доки відбувається розгляд справи в Європейському суді з прав людини. 

В нас був тимчасовий доступ до пристроїв Седлецької, а перше, що зробив ЄСПЛ, виніс ухвалу за правилом 39 — до кінця розгляду справи зупинити будь-яке прослуховування. Але що важливо? Для того, щоб навіть ініціювати будь-якого роду такі механізми, нам потрібно розуміти, що прослуховування досі відбувається, в якому обсязі й що ми конкретно оскаржуємо. Тому повністю погоджуюся з переліком проблем, які стосуються оскарження. Також, якщо ми оскаржуємо щось, в якому форматі ми це робимо? Наприклад, чи можемо ми отримати компенсацію, якщо доведемо, що порушення було здійснене? Наразі українське законодавство цього не передбачає.

Як з технічного погляду здійснюється зняття інформації, коли ми отримуємо ухвалу? Це питання обґрунтування — яку саме інформацію шукають. Але коли доступ до інформації отримується, проконтролювати, який саме її обсяг знімається, на практиці майже нереально. Якщо в оператора інформаційно-комунікаційних систем є дані за останні 10 років, теоретично можна отримати доступ до них повністю. Інше — це те, що в нас відсутній технічний фільтр. Коли ухвала уповноважує особу отримувати доступ до інформації, наприклад, за певний період часу, це може бути комунікація з будь-ким.  По факту, можна навіть проглянути інформацію, яка потім буде використовуватися для того, щоб відкривати інші провадження. Як на мене, це дуже велика проблема. 

Коли ми говоримо про адвокатів, на рівні законодавства вже є хоча б якісь запобіжники. Складнішою є ситуація з журналістами й правозахисниками. Наприклад, навіть мої колеги з департаменту цифрової безпеки, які дуже часто працюють з журналістами, активістами, правозахисниками, теоретично можуть шляхом листування з ними мати доступ до конфіденційної інформації. Вони перебувають в дуже вразливому становищі. Але якихось додаткових законодавчих гарантій, які їх захищають, немає. 

Мені здається, навіть гіршою ця проблема може стати після повноцінної євроінтеграції. Зараз ми говоримо про інформаційно-комунікаційні системи з погляду листування і телефонних розмов, а коли буде повноцінна євроінтеграція, Україна стане частиною європейського цифрового ринку, ми будемо говорити ще і про платформи. Ми будемо говорити про соціальні мережі, про месенджери, про по суті весь цифровий простір. І там буде набагато більша проблема».  

Авторка конспекту: Тетяна Капустинська, редакторка Центру громадянських свобод.