Культурна спадщина, права людини й воєнні злочини. Центр громадянських свобод і партнери взяли участь у Карпатському Морі
З 28 квітня по 3 травня у Трускавці та Східниці вже вдруге відбувся Фестиваль Демократичного Тижня Карпатського Моря. Захід є аналогом відомих демократичних фестивалів Європи, де щороку збираються провідні політики, громадські діячі та представники бізнесу для обговорення актуальних питань. Для України це також можливість налагодити робочі контакти з північними країнами Європи. Різні локації та павільйони відвідали близько 8000 учасників і учасниць. А Центр громадянських свобод організовував правозахисні панелі на події, щоб поговорити про актуальні для України виклики.
Демократичний Тиждень Карпатського Моря (Carpathian Sea Democracy Week) — це прототип щорічних демократичних фестивалів, що проводиться в країнах Північної Європи та Балтії. Серед них Almedalen Week in Gotland, (Sweden), Arendalsuka (Norway), Festival of Opinion Culture – Arvamus Festival (Estonia) та інші. Тож Україна як європейська демократична держава щорічно організовує свій фестиваль такого типу, зокрема, щоб побудувати безпечний і ціннісно наповнений простір для суспільного діалогу.
Серед актуальних для організації тем: захист прав і свобод людини, безпека, вразливість населення в умовах війни, корупція, а також обмеження участі місцевого самоврядування у діалозі з громадянським суспільством. Щоб не тільки обговорити чинні суспільні виклики, а й разом знайти рішення та способи залучити більше підтримки для України.
Цього року в межах фестивалю відбулося безліч подій для молоді, бізнесу, митців, наукових установ тощо. Проте важливою частиною події стали правозахисні панелі, які організовував Центр громадянських свобод 30 квітня.
«Частина геноцидальності цієї війни — це спроба переписати наші історію та культуру»
Перша панель називалася «Культурна спадщина в громаді під час війни — валіза без ручки» і на ні йшлося про те, що з 2014 року Росія систематично стирає та привласнює українську культуру. Щобільше, країна-агресор вбиває митців і лідерів думок, грабує музейні колекції, нищить книжки й артефакти. Під час дискусії спікери та спікерки обговорили важливість збереження культурної спадщини в умовах війни та механізми для цього.
Серед учасників і учасниць: Ольга Сагайдак, співзасновниця та Голова Правління ГО «Коаліція дієвців культури»; Василь Рожко, голова ГО «Тустань», засновник Лабораторії моніторингу української спадщини HeMo; Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод. Модераторкою стала Ірина Подоляк, співзасновниця та членкиня Правління ГО «Коаліція дієвців культури», директорка з розвитку NGL.media.
Модераторка одразу попросила відповісти на запитання: «В цій війні гинуть люди. То чому зараз важливим є говорити про збереження культурної спадщини, якщо ми перебуваємо у таких умовах?». На що, зокрема, влучно відповіла пані Романцова, яка зазначила:
«Для нас виграти у війні — це не тільки зберегти кількісно життя людей, які ідентифікують себе українцями, але і спільну ідентифікацію як політичної нації. Але цю ідентифікацію треба з чогось складати. І частина геноцидальності цієї війни — це спроба переписати наші історію та культуру, вселити в нас меншовартість. Вона формується з того, що ми не знаємо про унікальні візерунки або про перші дерев’яні скульптури, не усвідомлюємо вагу історичної культурної спадщини й глибину того, що залишили для нас нащадки. Росія намагається їх вкрасти, знищити або записати на свій рахунок.
Тож для нас це частина виправлення історичних помилок нашого народу, що колись не зберіг нашу спадщину. Ми повинні не дати Росії переписати всі ті здобутки, що маємо нині».
Пані Ольга Сагайдак наголосила на тому, що порятунок культурної спадщини — це відповідальність кожного українця, адже це частина нашої історії.
«Коли ми говоримо про спадщину, то переважно маємо на увазі цінності та ідентичність, такі філософські речі, але це ще й цифри. Спадщина цінна, вона коштує дуже дорого, як і її збереження та евакуація. І часто проблема для громад полягає саме в тому, що це комплексне питання. Логістично, фінансово, організаційно це настільки складно і дорого, що люди загалом приймають факт, що це вони рятувати не будуть, бо мусять попіклуватися про міста і людей. Але ось деякі цифри щодо нерухомої спадщини, які були оприлюднені Міністерством культури й стратегічних комунікацій України.
З 2014 року ми мали понад 12 мільйонів одиниць Державного музейного фонду. Зараз це 10 мільйонів, тобто майже 2 мільйони вже втратили. Натомість на прифронтових територіях, якщо ми беремо область вздовж лінії від Чернігівщини до Одеси, де відбуваються масові повітряні атаки й де є ризик окупації, розташовано понад 3 мільйони одиниць Державного музейного фонду, які не є евакуйованими. Натомість вивезли тільки трошки більше півмільйона. Досвід Херсону, Маріуполя, Бердянська говорить про те, що втрати відбуваються дуже швидко і динамічно, на відміну від окупації.
Росіяни під час окупації підготовлені — те, що може свідчити бодай трішки про те, що в нас є спільна історія і що “ми один народ”, вони включають до свого музейного фонду. Натомість те, що свідчить про українську ідентичність і окрему нашу історію, вони знищують».
Василь Рожко на прикладі села та однойменної фортеці Тустань в Івано-Франківській області, розповів, чому нам пліч-о-пліч важливо не тільки зберегти спадщину, а й розповідати про неї світові:
«Спадщина дає нам не міфи, не легенди, не казки, а фізичні речі, які підтверджують нас як українців, науково. Фортеця Тустань була відтворена зі слідів на скелях, з археологічних знаків. Ще мій батько Михайло Рошко 33 роки досліджував її, проводив розкопки, малював ще в 70-х роках. У нас це камінь, немає замків і палаців, але Тустань увійшла до списку найкращих туристичних сіл світу за версією ООН. І щодня 87 місцевих жителів йдуть на роботу в заповідник. Зараз це, власне, туристична резиденція, де є і пам’ятка, і природний простір, і історичне середовище, і музеї, і фестиваль, і добра інфраструктура, і ярмарок навколо. Ми також робимо багато культурних подій і допомагаємо селу зростати економічно.
Про спадщину потрібно розповідати, бо якщо це залишити, то буде просто ліс, не дуже зрозуміло, де була фортеця й чим вона визначна. А от аудіогіди, QR-коди по маршруту, пошук 3D-знахідок дорогою дає людям відчуття, що це щось більше. Громада, співпраця і партнерство — це обов’язкова річ для успіху, тому що це занадто великий проєкт, щоб хтось один міг досягнути самостійного успіху.
Але спадщину потрібно також захищати. Творчість цікава, але якщо дозволити забудувати територію, це почнуть робити інші, і потім цей ланцюг не зупиниш. Ми, власне, пишаємося не тільки тим, що ми зробили, а тим, що чого ми не допустили. Я про незаконне будівництво і захоплення землі. Проти цього завжди варто боротися, але ми зараз знаходимося в пам’яткоохоронних межах, затверджених Міністерством. Звичайно, наша держава потребує механізмів і злагодженої роботи відповідальних служб, щоб пильнувати за цим питанням».
«Ігнорувати громадянське суспільство — це велика помилка»
Друга панель стосувалася особливо актуальної після 2022 року теми: «Права людини в умовах війни: як зараз розбудовувати громадські організації?». Поспілкувалися щодо того, які можливості сьогодні в Україні мають громадські об’єднання — організації, ініціативи чи волонтерські групи. Де шукати знання та ресурси для розвитку? Хто може стати надійним партнером? Які нюанси треба врахувати, щоб розпочати цей непростий шлях?
Спікерки цього блоку: Євгенія Кубах, виконавча директорка Київського хабу прав людини та Міна Вікшаланд Скоуен, старша радниця Норвезького Гельсінського Комітету. Модераторкою виступала Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод.
Другу панель пані Романцова розпочала з розповіді про унікальне об’єднання — організацію The Nansen Programme for Ukraine. Київський хаб прав людини, Центр громадянських свобод та Норвезький Гельсінський комітет співпрацюють разом в межах цього проєкту. Це програма підтримки цивільних і військових із загальним бюджетом у 205 мільярдів норвезьких крон на період 2023–2030 років.
«Організація повинна мати ресурс, простір, цілий механізм роботи під час війни. Ще й сталася криза з американським фінансуванням. А коли ти залежиш від партнерів, які вирішили повністю змінити свої цінності, ти можеш спиратися лише на своїх друзів.
Скандинавське правозахисне товариство. правозахисні організації, громадянське суспільство — це люди, які були для нас прикладом багато років, і вони залишаються одними з наших найкращих партнерів наразі. Тож сьогодні ми пояснимо, чому це так важливо для нас, і чому саме громадянське суспільство Норвегії вирішило співпрацювати з українськими організаціями», — розпочала Олександра.
«Залучення громадянського суспільства, а в контексті України — дуже сильного, відповідального та різноманітного — означає, що ми побачимо відображення українського народу в політиці та у суспільній роботі. Чому це так важливо для нас? Я думаю, це пов’язано зі скандинавською моделлю або норвезьким способом мислення. У нас громадянське суспільство та держава мають дуже усталені стосунки. Ми не однакові, але поважаємо кордони та функції одне одного. Я почала працювати з громадянським суспільством в Україні ще у 2009 році. І я знаю тих, хто стоїть за цими організаціями. Це віддані люди з дуже сильними цінностями та чітким баченням суспільства, в якому вони живуть.
Думаю, що це справді одна з великих помилок, яку можна зробити у фінансовій підтримці України — ігнорувати громадянське суспільство. Ми бачили, як це відбувається не тільки у вашій країні, а й в інших контекстах. Міжнародна спільнота використовує звичні для себе ресурси, залучає власні команди, надає таку допомогу, яка, на їхню думку, дасть найкращі результати. Але для нас, які так довго тут перебувають, зрозуміло, що українське громадянське суспільство знає, що потрібно робити.
В процесі створення The Nansen Programme for Ukraine ми провели багато адвокаційної роботи разом з українськими організаціями, щоб справді переконатися, що ініціатива має елемент громадянського суспільства. І я дуже рада, що це дійсно так. І я також з нетерпінням чекаю на ті роки, протягом яких ми працюватимемо разом з українським громадянським суспільством», — додає Міна Вікшаланд Скоуен.
Євгенія Кубах розповіла окремо про Київський хаб з прав людини та які можливості він пропонує громадським організаціям:
«Ми створили Хаб для ефективної міжсекторальної співпраці та посилення впливу державного сектору на суспільний та політичний порядок денний. А також щоб допомогти розвиватися організаціям, особливо новоствореним, які хотіли б бути ефективнішими у своїй роботі з захисту прав людини. Часто вони не бачать свою роль так широко і не володіють знаннями, які пов’язані з поняттям прав людини та можливостями, які вони можуть отримати.
Тому Хаб почав діяльність, а одним з перших проєктів став The Nansen Programme for Ukraine. В його межах ми пропонуємо кілька можливостей регіональним організаціям, які займаються правами людини або прагнуть розширити свій правозахисний контекст роботи. Це три шляхи. Перший — навчальний. Це програми з організаційного розвитку, які включатимуть не лише стандартні теми, але й практичні речі. Розбір питання адвокації в галузі прав людини: на національному та міжнародному рівнях. Курси кілька разів на рік на різні теми. Другий аспект — це нетворкінгові заходи. Події, що підтримують міжсекторальну комунікацію між різними організаціями різного спрямування, але в межах одного регіону. Наприклад, круглі столи, конференції, дискусії тощо. Третій компонент — це субгранти. Вони будуть використані як можливість для покращення ситуації в організаційному розвитку. Ми оголосимо ці субгранти трохи пізніше».
«В кожній громаді є свідки або жертви воєнних злочинів і їх необхідно документувати»
Третя панель — і знову тема, яка, на жаль, не перестає бути актуальною для українського суспільства: «Як громади можуть допомагати фіксувати воєнні злочини?».
Обговорили, для чого документувати воєнні злочини. Учасники обговорили практичні механізми збору свідчень, співпраці з правозахисними організаціями та передачі інформації до відповідних органів для подальшого розслідування.
Спікерами та спікерками стали: Арве Хансен, старший радник Центру документації та звітності та керівник проєкту Nansen, Норвезький гельсінський комітет; Діана Дерев’янко, засновниця громадської організації «Stop Russian Aggression», Молдова; Юлія Полєхіна, юристка Правозахисної групи «СІЧ». А модераторкою була виконавча директорка Центру громадянських свобод. Олександра Романцова.
«Ця панель була про те, яким чином місцевим громадам включатися в документування. Чому? Тому що насправді потрібний обсяг документування — величезний. Це майже кожна громада, адже десь був “приліт”, десь постраждали люди, кудись поверталися місцеві, які перебували у родичів під час окупації тощо. Тобто в кожній громаді є або свідки, або жертви воєнних злочинів, злочинів проти людяності, епізодів геноциду, або їхні родичі. І таким чином ми з вами маємо гостру потребу в покритті величезного простору і кількості людей, з якими, звичайно, жодна система правоохоронна не впорається. Тим більше українська, яка зараз перевантажена — підготовлені люди або на фронті, або в прифронтових регіонах, де воєнні злочини значно інтенсивніші.
Документування можливе за допомогою громадських організацій чи правозахисників. Але, крім того, можна включатися в навчання й вчитися цього самостійно. У панелі взяв участь Арве Хансен, який представляє Норвезьку Гельсінську спілку. Ця організація вирішила запустити аналітичну академію для тих людей, які хотіли б навчитися документувати воєнні злочини, не дивлячись, де вони є. Крім того, ми говорили про те, яким чином можна взаємодіяти з громадськими організаціями, як-то Правозахисна група “Січ”, Центр громадянських свобод, Кримська правозахисна група, які насправді над документуванням працюють з 2014 року», — розповіла Олександра Романцова.
Міжнародний захід Фестиваль Демократичного Тижня Карпатського Моря організований ГО «Демократичний Тиждень Карпатського Моря» за підтримки скандинавських країн.
