Найважливіше з правозахисного клубу на тему «Повернення поза обміном: як захистити права самостійно звільнених з російської неволі?»

30 жовтня Центр громадянських свобод разом з «Об’єднанням родичів політв’язнів Кремля» провели правозахисний клуб на тему «Повернення поза обміном: як захистити права самостійно звільнених з російської неволі?». Експерти, правозахисники та представники влади під час заходу зокрема обговорили механізм доведення факту перебування в незаконному ув’язненні та ефективність впровадження та реалізації Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

Головна проблема, на якій зосередили увагу, — це дискримінації людей, які самостійно звільнилися з російської неволі. Вони не можуть надати документи, які за законом підтверджують їхнє незаконне увʼязнення. А Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії часто відмовляє без пояснень та надання допомоги, процес визнання факту увʼязнення людей незрозумілий і непрозорий. Так українці не отримують офіційного статусу увʼязнених через російську агресію, а відповідно — втрачають право на допомогу і захист з боку держави.

Ігор Котелянець, голова ГО «Об’єднання родичів  політв’язнів Кремля», зазначив, що всі ми звикли радіти так званим «обмінам» і дивитися відео по телебаченню. Так, за даними Коордштабу, близько 350 цивільних були повернуті таким чином. Проте значно більше людей звільняються з незаконного ув’язнення самостійно і мають певні проблеми з тим, щоби реалізувати свої права. 

«В нашій країні працює Закон України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Він говорить, кого ми як держава вважаємо незаконно позбавленими особистої свободи, які пільги та сервіси, яка допомога цим людям гарантується. Разом з тим, цей закон не працює на сьогодні повною мірою, як і пільги. Люди, які звільнилися з незаконного ув’язнення самі, мають доводити факт, що вони дійсно були в неволі, і тільки після доведення цього факту отримують доступ до державної допомоги. 

Комісія при Міністерстві реінтеграції розглядає заяву особи та відомості, які та надає на підтвердження того, що вона дійсно перебувала в незаконному ув’язненні. Цивільні, які звільнилися самі, як правило не мають ніяких документів на підтвердження. Після повернення на волю вони стикаються з тим, що не можуть отримати державну допомогу. Часто вони втратили на тимчасово окупованих територіях все своє майно і розраховують на адекватну підтримку з боку держави. Проте нерідко отримують відмови через брак відомостей. Що це мають бути за документи — ні юристи, ні члени комісії не знають. Закон це не пояснює, підзаконні акти також. 

Заяви подають не лише цивільні, але й військові. Їм відмовляють дуже рідко, тобто більшість відмов стосується саме цивільних. Відповідно, проблема в тому, що такі бранці, які звільнилися самі не, можуть довести факт незаконного ув’язнення, не знають, як це зробити, втрачають будь-яку державну підтримку та, відповідно, довіру до держави».

Член експертної ради Центру громадянських свобод Михайло Савва виділив дві проблеми в роботі Комісії: «Перша полягає в тому, що українська держава підтримує героїв — людей, які чинили опір, які щось робили проти окупантів. Але не всі є героями. Мого сусіда в Бучі затримали, і він ще в неволі, тому що він ремонтував автівки й у нього руки не відмивалися від мастил. І таких історій дуже багато. 

Водночас другий підпункт закону каже, що він поширюється на людей, яких затримали з явною або прихованою метою натиснути на Україну, на її державні органи. Проте довести це як юридичний факт практично неможливо. І виникає наступне запитання: якщо людина не може довести, що вона була заручником, якщо людина не була героєм, то що їй робити, коли вона приходить в цю комісію?  

Друга проблема, і це моя особиста суб’єктивна думка, це комісійний характер цієї роботи. Комісія — це 19 людей, які спілкуються та ухвалюють рішення. За нього в результаті ніхто з них не відповідає, тому що це результат обговорення колегіального органу. Ба більше, ця Комісія навіть не пояснює мотиви відмови. Ця робота не може бути колегіальною. Має бути відповідальна посадова особа і державний орган».

Участь у події взята також колишній незаконно ув’язнений цивільний Олександр Панченко, який розповів свою особисту історію затримання у Приморську та самостійного звільнення. Він розповів, що було після цього: «Пишу заяву, йду в СБУ,  беру ЄРДР, читаю закон. Потрібні інші документи про підтвердження. Які? Там, де мене тримали, не дають довідок. В результаті отримую відмову — недостатня кількість голосів. Чотири з половиною місяці моя заява розглядалась.

А ви уявіть ситуацію, коли дівчину забирають з дому, утримують який час в камері, а потом вивозить на КПП, клацають затвором і стріляють в спину. І вона біжить до нашого блокпоста. Але з чим вона прийшла? Ні з чим. І саме тут ця державна допомога людині й знадобиться. Для мене ж, коли пройшло вже два роки, вона не має ніякого значення.

Чому коли прийняли закон про мобілізацію, буквально за тиждень-два з’явився застосунок Резерв+? Коли ми заходимо в Дію, то штраф сплатити можна блискавично, там камера на дорозі вже сфотографувала момент перевищення швидкості, є кнопочка сплатити і вже підв’язана твоя банківська картка. Можливість є? Є. Чому, коли державі потрібно, вона створює можливість, а коли держава повинна виконати свій обов’язок, вона будує перепони?».

Правозахисник та ексначальник відділу з питань осіб, позбавлених особистої свободи, МінТОТ Ігор Гриб зазначив: «Чим більше людей, тим більше думок. З мого досвіду, дуже часто в Комісії сидять люди, які не в контексті. Їхня задача — відсіяти тих, хто не підходить. На їхню суб’єктивну думку.

Оскільки це бюджетні кошти, вони мають йти на цільове використання. Коли до мене приїжджали члени Рахункової палати, то вчитувалися в кожну літеру, а я звітував. Потім вони написали, що гроші видавалися на суб’єктивну думку певних людей. А як інакше, коли часто немає документів, які підтверджували б знаходження особи за ґратами? Їх і не може бути. Ми не будемо писати РФ: “Агресори, дайте нам довідку, що такий-то був у вас за ґратами”. Треба активніше діяти громадськості, бо від державних органів влади ми багато не дочекаємося».

Наталя Мельник, координаторка проєктів та програм громадської організації «Блакитний птах» розповіла, що представник їхньої організації є членом цієї Комісії. Пані Наталя зауважує: «Звичайно можна і скасувати Комісію, але будь-хто, хто буде ухвалювати рішення, орієнтуватиметься закон. А він зараз складений так, що поширюється, на жаль, не на всіх цивільних, які були незаконно затримані. Тому перше, що потрібно зробити, — адвокатувати зміни до закону».

Заступник начальника відділу Офісу Генерального прокурора Андрій Гулкевич розглядає два варіанти: або змінювати цей закон, або повністю створювати новий: «Докази таких справ з 2014 року сильно не помінялися. Це загалом допити. Тобто ті особи, які повернулися і, на щастя, вижили розказують свою жахливу історію. Також це роблять ті, які можливо з ними утримувались і теж звільнені, щоб підтвердити, що відбувалося. Будуть висновки експерта щодо стану здоров’я, але, наприклад, відео або інших доказів, які в традиційному кримінальному провадженні об’єктивно доводять факт злочину, в нас скоріш за все не буде. Тому виникає цікаве запитання. Чому Комісія може не визнати наявні докази з певних причин? 

Для слідчих і прокурорів це теж проблема, тому що для людини, поверненої з полону, найпершим запитанням буде “Де жити, що їсти, як купити одяг?”. З боку Офісу генерального прокурора та від інших правоохоронних органів має бути прозорий, чіткий процес і, можливо, навіть новий закон. Хтось повинен почати цю адвокацію. Всі решта, я думаю, підхоплять і зроблять свій хороший внесок».

Мар’яна Гребенюк, радниця департаменту міжнародного права Міністерства закордонних справ, сказала, що в МЗС готові підтримати вдосконалення закону: «На даному етапі основна проблема — це збір доказів, і мені здається, представники Харківської правозахисної групи окреслили дуже добре коло цих документів, свідчень, даних, які можуть підтвердити статус цивільних осіб, які були неправомірно затримані й постраждали».

Слово взяла також Олена Ягупова, яка була незаконно ув’язненою цивільною: «Як та, хто вийшов не за обміном, скажу — отримавши травматичні досвід, людина на якесь спілкування з різними фондами не готова. Дуже багато історій, коли людина виходить, а її рідні або на окупованій території, або за кордоном. І вона залишається одна. Ви можете сказати, що зараз є інтернет та телебачення, але я можу вас запевнити: всього рік тому влітку я сиділа у чужій квартирі без телевізора, без інтернету, без телефона, взагалі без нічого. 

Коли я вийшла, то не знала, що є центр допомоги врятованим “Блакитний птах”, наприклад. І з цим треба інформаційно працювати. Кожна особа, якщо вона вийшла з неволі, куди йде в першу чергу? Це поліція і лікарня. Я вважаю, що саме там повинні казати і про існування, організацій і фондів, які допоможуть. І про те, що треба написати заяву та отримати статус».

Катерина Левченко, юристка ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля», наголосила: «У нас передбачено Конституцією, що здоров’я і життя людини є найвищою цінністю для держави. То чому у нас якась винагорода за героїзм, а не просто соціальна справедливість для постраждалих? Так, людина має аргументовано, послідовно, логічно висловити й викласти свої відомості. Але і Комісія має у разі, якщо їй цих відомостей або документів недостатньо, нормально мотивовано повідомити людину про причину відмови, щоб щось можна було виправити. 

Наразі це постійне вгадування бажань Комісії. На жаль, судовий розгляд і судове оскарження тут не помічне, бо суд визнає дискрецію Комісії й просто повертає заяви на повторний розгляд. А це затягує час. Люди після неволі потребують термінової медичної допомоги, термінової реабілітації. У них немає часу чекати роками, поки Комісія буде розглядати, поки суд буде оскаржувати, поки знов буде Комісія. Абсолютно нормальна бажана реакція: виїхати й забути.

Моя думка посилюється від одного аналітичного звіту до іншого: на моє глибоке переконання, що ця послуга є адміністративною послугою і має надаватися в межах Закону про адміністративну процедуру. Ця процедура має бути врегульованою, зрозумілою для заявника, має бути чіткі встановлені строки, а не знову ж таки бажання і можливості Комісії. Тобто людина має бути захищена в взаємовідносинах з державою процедурою».

Станіслав Куліш, директор департаменту системи сектору безпеки й оборони секретаріату Верховної ради з прав людини, є членом Комісії, про яку так багато говорили на цій події. Пан Станіслав погоджується щодо необхідності змін у законодавстві: «Тому що ситуації 2014 року і 2022-го зовсім різні, і ті категорії осіб, які підпадають під дію закону, змінилися. І я абсолютно згоден, що для тієї категорії цивільних осіб, які звільнені іншим чином, мають бути встановлені чіткі критерії, хоча б мінімальний перелік документів, які мають бути розглянуті Комісією. Це має бути кримінальне провадження з зафіксованими свідченнями свідків, медичною справою і, можливо, ще докази, якісь речі, які мають бути враховані при винесенні рішення. Останнім часом багато є звернень від людей, які не мають кримінальних проваджень. Просто десь зазначено, що людина відсиділа, її випустили, і “дайте мені 100 тисяч”».