Найважливіше з правозахисного клубу на тему «Взаємодія задля суспільних перетворень: що можуть разом дієвці культури та правозахисники?»
23 жовтня Центр громадянських свобод та Коаліція дієвців культури провели правозахисний клуб на тему «Взаємодія задля суспільних перетворень: що можуть разом дієвці культури та правозахисники?». На події зокрема обговорили, як культура і права людини можуть посилювати одне одного, як об’єднати зусилля представників обох сфер для досягнення сталих змін в суспільстві та які спільні виклики перед ними стоять.
Модераторкою традиційно була виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова. А співмодераторкою цього правозахисного клубу стала членкиня правління Центру громадянських свобод та голова правління Коаліції дієвців культури Ольга Сагайдак, яка наголосила: «Захист прав людини — це захист ідентичності, а ідентичність формується смислами, які народжує культура. Коаліція дієвців культури — це про людей, які дуже самостійні, дієві та можуть відстоювати цінності, незалежно від того, які тренди нині пропонує держава».
Міжнародні культурні менеджери, члени Ради директорів Культурного Хабу та члени Коаліції дієвців культури Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків-Славіцькі поділилися спостереженнями під час роботи над «Лексиконом (само)відновлення людини та суспільства у війні».
Юлія розповіла: «В дослідженні комунікації навколо теми “відновлення” ми відслідковували, як експертні групи напрацьовують знання, користуючись професійною лексикою. Медіа ж – намагаючись швидко переказати новину, спростити повідомлення, емоційно забарвити його, додати «клікбейтності» – здатні викривляти сенси. Це призводить до того, що слова втрачають точність свого значення, «замилюються», стають нав’язливими, токсичними. Наприклад, розмови про «відбудову», як і вся лексика, з темою пов’язана, стали відверто дратувати, коли прийшло усвідомлення, що війна є довготривалою і «завтра» ми все не відбудуємо. Журналісти й самі підтверджують, що слова, вживані неохайно (я говорю про неякісну журналістику), втрачають сенс, а отже потребують оновлення, уточнення. Комунікація перетворюється на деструктивну замість того, щоб об’єднувати спільноту.
Тож ми почали шукати рішення, як допомогти комунікації між експертними колами та медійниками, яке наголошувало б на точному, уважному слововжитку».
Дем’ян зазначив, що неусвідомлена комунікація іноді більш вбивча, ніж ті дії, що скоює ворог. «(Тому) Ми постійно шукаємо інструменти, які допомагали б нам всім оновлювати лексикон у війні, і насамперед журналістам та публіцистам уважніше обирати слово. Йдеться про відповідальність. Чим точніше слово передає сенс, тим прозорішою є комунікація. Отже, ми із групою знаних письменників, філософів, мовознавців, літературознавців, психоаналітиків, істориків мови, лексикографів працюємо над прототипом «Лексикону… у війні». До нього входять сотні слів, що їх частотність бажано збільшити у мовленні для того, щоб комунікація між українцями оживляла, об’єднувала, прояснювала, наснажувала…
Ближче до змісту сьогоднішньої зустрічі, наприклад, рядок “право — права людини — правники — правнича діяльність — правнича допомога — правнича просвіта — правова освіта”. Погодьтеся, кожне слово тут треба розтлумачити наново, бо не всі з нас вживають їх у належних контекстах, але все частіше у часи війни..?
Або, скажімо, такий приклад — маємо в Україні Міністерство юстиції. Але ж в українській мові також живе слово справедливість, що воно є прямим відповідником слову юстиція. Якщо ми з вами хоча б поговорили про Міністерство справедливості, либонь, отримали б рух до певної реформи..?»
Лариса Покальчук, режисерка і продюсерка, керівниця Платформи української документалістики та членкиня Коаліції дієвців культури, розповіла про кейс Держкіно і те, як підтримка правозахисників допомогла кіноспільноті. Першочергово варто зазначити, що Держкіно — це державна агенція, яка сьогодні є фактично міністерством, тому що входить напряму до Кабінету міністрів.
«Коли минулого року формувався бюджет країни на 2024 рік, було зрозуміло, що на кіно виділять маленьку суму. Але в результаті нам виділили величезне фінансування, ми були вражені. Виявилося, що ці мільйони дали, щоб Держкіно документувало воєнні злочини. Це повне нерозуміння природи кіно, термінів, принципів роботи тощо. Створюючи документальне кіно, автор показує свою позицію, а документування воєнних злочинів — це протокольний процес, де є дуже чітка схема і не може бути особистого погляду. І стало зрозуміло, що тодішня очільниця Держкіно, Марина Кудерчук, не розуміє цієї різниці.
Ми зробили все, що можна було, щоб цього не сталося, але результату не було. Тож у мене виникла ідея звернутися до правозахисників з проханням-пропозицією роз’яснити публічно, що ж таке процес документування воєнних злочинів. Ми поговорили з пані Олександрою Матвійчук і знайшли вихід. Тоді на нашу конференцію прийшов пан Олександр Павліченко (виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини). Він розказав детально і покроково, як це відбувається. В результаті буквально через кілька днів пані Кудерчук було знято з посади. Звісно, можливо це був збіг. Але, на мій погляд, все ж фінальна межа, за якою вже не було місця виправдовуванням. Це є результатом спільнодії та внеску всієї правозахисної спільноти у нашу маленьку перемогу».
Далі слово взяла Ірина Павлюковська, керівниця відділу збору та аналізу даних проєкту «Архів війни». Це об’єднана база відео та аудіоматеріалів про війну в Україні.
«Повномасштабне російське вторгнення — одна з найбільш задокументованих воєн у світі. Все те, що документується і знімається, потрібно правильно зберігати, щоб матеріали були доступними навіть через 50 років.
Ми вирішили створити платформу, яка б об’єднала правозахисників, документаторів, різні організації, які займаються документуванням воєнних злочинів, фіксують і записують свідчення про проживання цієї війни. Тому створили архів війни. Це партнерська некомерційна платформа, де зберігаються задокументовані матеріали: фото, відео, аудіо, текстові. Наша мета – створити єдиний реєстр даних, пов’язаних з повномасштабним російським вторгненням в Україну. Для цього ми використовуємо найсучасніші безпекові рішення, зокрема гібридний підхід у збереженні даних, який поєднує онлайн-хмарне сховище з офлайн-резервними копіями.
Зараз ми збираємо матеріали не тільки від українців і українок, а й партнерські. Будь-яка організація, яка займається документуванням воєнних злочинів та свідчень війни, може стати нашим партнером і передати свої дані для безпечного зберігання. Цей реєстр постійно поповнюється, даних стає більше. Також “Архів війни” працює з відкритими джерелами».
Катерина Сита, співзасновниця та ідеологиня CUTOUT COLLAGE ART PROJECT та #моєміністерствокультури. Саме до пані Катерини Центр громадянських свобод звернувся з ідеєю зробити виставку та художній вираз болю наших полонених. Зараз ці колажі їздять по світу, щоб через мову мистецтва ми могли говорити про важливе та достукуватися до відчуттів, щоб далі мотивувати людей підтримувати Україну.
«Людина бачить купу тексту і не завжди сприймає його, а через колажі ми емоційно чіпляємо. Так у нас відбувається спілкування, взаємодія з глядачем, де б він не був. В розвинутих країнах люди не дуже реагують на акції протесту. Це для них зовсім інша площина. Коли ж вони заходять в галерею і мають можливість отримати інформацію і візуально, і контекстно, то у них виникає багато думок. А ми, організатори виставки, завжди присутні на місці для розмови.
Для мене важливо, щоб люди будь-де більше дізнавалися про нашу чинну війну. А основна наша задача – проінформувати про те, що полонені військові та незаконно ув’язнені цивільні не мають можливості листуватися з рідними. Ми закликали звернути увагу на це через колажі — а цей вид мистецтва нині дуже доречний на міжнародному артринку.
Мистецтво – один з найефективніших інструментів, щоб вести комунікацію навіть з найзакритішим глядачем або спостерігачем нашої проблеми. Відвідувачі, які приходили на виставку, бачили не країну, президента або політиків, а першочергово людину, який болить».
Під час обговорення з зали пролунало запитання-спостереження:
«У нас є запит, щоб створювати обговорення проблеми цивільних незаконного ув’язнених і безвісти зниклих українців на міжнародних майданчиках. Не знаючи про існування цієї проблеми, ці навіть партнерські уряди партнерських країн не будуть нам допомагати, звільняти цих людей, тиснути на Росію тощо. Мені здається, що підвищувати обізнаність щодо цього якраз можна через рівні емоцій і мистецтва. Адже треба шукати нові формати. Коли ми збираємо цю глибу страждання та привозимо її європейцям або американцям, у яких все добре й у них взагалі зовсім інші проблеми, то просто на них це скидаємо. Так у світі формується певна втома від нашого порядку денного».
На яке спочатку відповіла пані Катерина Сита: «Кожна країна по-різному сприймає нас, тому треба розглядати кожен конкретний випадок окремо. Наприклад, французам необхідні емоційні гойдалки, а в Німеччині нормальне підійде і протест. Якщо ми привозимо, наприклад. документальних фільмів з правозахисної в іншу країну, то це варто робити лагідно., паралельно підкреслюючи наші ідентичність, історію. Якщо іноземний глядач не усвідомлює цей контекст, тоне бачить різницю між нашою та російською культурами. Для них це дуже складно. Тому митцям при створенні культурних подій за кордоном варто торкатися тем українських ідентичності та історії».
А також свою позицію висловила директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова: «Емоції громадян інших країн атакуються абсолютно різними чинниками. Тому я би від початку ставила запитання, що ми хочемо до них донести, і потім вже обирала інструмент. Треба визначити, де у нас є спільне коло дії, де нас можуть почути.
Культура і мистецтво – це не художники заради художників. Це професійний рівень. Рівень професійного мистецтва — перфоменсів, виставок, відео тощо, — що ми називаємо сучасним мистецтвом, в європейських країнах значно вищий, ніж в Україні. Там публіка обізнана і балувана різними хорошими проєктами. Тому мені здається, що для того, щоб ми могли досягати наших цілей в культурній сфері, не варто інструменталізувати ні мистецтво, ні митців.
Якщо ви вважаєте, що для донесення вашого меседжа ідеально підійде художник, треба віддати право митцю висловлювати і презентувати той продукт, який може бути професійним і досягнути цілі, яку ви ставите. Важливо розуміти, де є точки перетину між тим, що ми хочемо сказати, і досвідом тих людей і країн, в яких ми хочемо це сказати. Це важко, але така взаємодія, на мій погляд, є значно успішнішою, ніж биття виключно на емоційність».
