Чи є ризик для України втратити власну свободу? Експерти під час правозахисних діалогів

25-26 травня у Києві відбулася велика правозахисна подія від Центру громадянських свобод — Правозахисні діалоги. Це серія тематичних дискусій з українськими правозахисниками, посадовцями та фахівцями у галузі євроінтеграції. Цьогоріч обговорювали актуальне питання вступу України до Європейського союзу, адже у червні уже мають розпочатися офіційні перемовини щодо цього кроку. Публікуємо найважливіше з третьої панелі події з темою: «Чи є ризик для України втратити власну свободу?».

Війна породила багато викликів та суттєве звуження прав і свобод. Багато з них є доволі об’єктивними та обґрунтованими. Але частина обмежень диктуються зовсім іншими цілями влади. Які загрози є для демократії в Україні? Що потрібно зробити, щоб після війни ми могли повернутися до повної демократії? Як це може вплинути на вступ до ЄС?

Модератором панелі виступив Володимир Яворський, програмний директор Центру громадянських свобод. Спікерами стали: Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного Фонду «Відродження»; Олексій Гарань, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, професор політології НаУКМА; Вероніка Вельч, директорка Міжнародної Амністії в Україні.

Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного Фонду «Відродження», зазначив, що той продовжує місію — становлення України як демократичної держави. Тож першим пріоритетом в межах стратегії на 2024 рік визначили підтримку демократичних інститутів та процесів. 

«Наша ситуація не має шаблонного вирішення, адже у світі не існує стандартів демократії під час війни. Щоразу демократичні суспільства, потрапляючи в екстремальну ситуацію, виробляють свій власний набір “червоних ліній”, які б дозволили їм зберігати бачення демократичного врядування. Все одно багато процесів видозмінюються, адже треба мобілізувати суспільство на протистояння зовнішньому ворогу.

В лютому 2022 року ухвалили рішення, які значною мірою стосувались звуження традиційних демократичних інституцій та прав людини. Ці обмеження, в більшості, тривають до сьогодні. Складність ситуації полягає в тому, що коли вони запроваджувались — ніхто не думав про часовий горизонт.

Ми затиснуті лещата. З одного боку розуміємо, що деякі інструменти мобілізаційного характеру є неминучі в умовах війни та захисту, але з іншого боку — тривале застосування великого набору таких обмежувачів призводить до ерозії демократії незалежно від того, чи це виправдано. На третьому році великої війни ми змушені думати, як зменшити неминучий ефект ерозії.

Звісно, якісь рішення, які були прийняті у перші тижні війни, ми піддаємо сумніву. Якісь вже були переглянуті та ослаблені (відмова від тотального закриття інформації, доступ до деяких реєстрів прочинили). Водночас щось залишається незмінним. Під це підпадає доречність телемарафону, привернення уваги до відкриття парламентської роботи. Вже добились доступу журналістів до влади, чому передувала довга робота та опір.

Паралельно ми бачимо ініціювання, розгляд та інколи ухвалення рішень, які дедалі рухають нас у закручування гайок. Наприклад, закон про закриття судових рішень. На третьому році збільшувати обсяг заборон — річ ризикована та яка не буде користуватись консенсусною думкою суспільства, громадського та правозахисного активу. Тому зараз час провести інвентаризацію процесів, які започатковані на початку війни, та вирішити, чи вони є досі актуальними, чи вони вимагають послаблення або скасування. Чим консолідованішим буде голос громадянського суспільства на ці теми — тим більше шансів, що справа буде рухатись в правильне річище.

Відсутність прозорості — дуже комфортна атмосфера для системи. Як скористатись моментом європейської інтеграції? Її треба використовувати як якір, який допоможе не перейти червоні лінії», — зазначив Олександр.

Демократія — це суспільство, яке сприяє певній формі правління, схиляючись на певні цінності. Насамперед у РФ та Білорусі — велика цінність полягає в безпеці та є сильнішою за свободи. І у нас питання безпеки зросло через війну. Головний ризик полягає в тому, що практика обмеження свобод укоріниться і стане сприйматись за нормальну. Приклад: здебільшого стримана реакція суспільства на бусики, які хапають людей на вулиці, що насамперед є жорсткою антидемократичною практикою.

«Останнє опитування показало, що 19% українців готові йти захищати державу, якщо це буде потрібно. 35% українців готові допомагати армії. Тобто відсоток не такий і малий. Проблема полягає у комунікації з боку влади. Замість спроб залучити людей, які готові бути мобілізовані, вони насильно хапають тих, хто не хоче.

Комунікаційна стратегія влади не дуже виправдана, часто запізнюється та базується на примусових методах. Що краще для України — демократія, чи за певних умов авторитарні методи? 64% — за демократію, 14% — за авторитарні методи, як показало опитування. Хоча треба зазначити, що велика частина опитувальних була за “сильну руку”, що насамперед не обов’язково означає антидемократичне ставлення.

Інша проблема — популізм. Ним можна добре маніпулювати, у нас ця практика нікуди не поділася. Питання про підсумки Зеленського та вибори в Україні недоречні та показують рівень нерозуміння серед представників іноземних країн. В Україні можливі демократичні вироби тільки за умов надання зброї, адже тільки так ми зможемо відвоювати окуповані території, завершимо війну та забезпечимо дійсно демократичний процес.

Зовнішня та внутрішня безпека пов’язані. Без змоги захистити країну ми не можемо захистити розвиток демократії. Та навпаки — ми не можемо загітувати людей йти до армії, якщо у них буде домінувати думка, що “ми будемо вмирати, а в країні буде квітнути корупція”.

У нас критика та дискусія є всюди. Піддаються критиці військові рішення, цитуються заяви військових, та транслюються у перевірених виданнях з невірно переданим посилом. Люди не приймають раціональних аргументів, а вірять тому, що написано в соцмедіа. 70% люди ознайомлюються з новинами про війну через телеграм. Уявіть, що там може транслюватись? Новини які можна знайти в непідконтрольних медіа сильно розхитують нашу внутрішню ситуацію та грають на руку РФ. Російська пропаганда також підігріває ситуацію зсередини, використовуючи реальні факти, скандали та корупцію, але маючи навколо інформаційний вкид. Один з варіантів до можливого розв’язання цієї проблеми — проєкт Княжицького — реєстрація телеграм каналів», — пояснює Олексій Гарань.

Директорка Міжнародної Амністії в Україні Вероніка Вельч розпочала доповідь з персональної історії — як коли у лютому 2022 році РФ розпочала війну, вона була змушена стати біженкою разом зі своєю дитиною. В Америці познайомилась з мамою та хлопчиком, які тікали з Еритреї. Та жінка була змушена покинути своїх двох доньок на кордоні, через страх, що їх заберуть у сексуальне рабство. А молодшого сина фізично перев’язати скотчем, щоб за хабар вивезти з країни.

Еритрея у війні довго, але й проходила довгий шлях самовизначення, який підкріплювався війною. Це був шлях певної мілітаризації, який довів державу до складного стану. Пані Вероніка порівняла ситуації в країнах та зазначила, що сама втікала від зовнішньої агресії, а жінка з Еритреї від того, яким стало суспільство за довгий період війни.

«В Україні  головну роль відіграє саме існування громадянського суспільства, яке дає нам змогу розмовляти про обмеження свобод та їхню доцільність. Ми будуємо структуру збереження демократії в умовах війни. Головне слово “ні”. І так ми у 2004 сказали “ні” нелегітимним виборам, у 2014 — сказали “ні” законам 16-го січня. Також треба відмітити, що простір навколо звужується в плані демократії. Наприклад, у Грузії є заборона права на протест, закон про іноагентів. В країнах як Еритрея, Білорусь, Росія відсутнє саме поняття “свобода слова”, тому підіймати такі дискусії дуже важливо.

Ми як суспільство зараз складаємо екзамен на притомність, і нам треба бути максимально включеними, як би сильно нас не розхитували російське ІПСО, внутрішні популістичні процеси тощо. Ми скоріш за все ніколи не зможемо зрівнятися з гігантською пропагандистською машиною Росії, тому нам треба використовувати усі можливі методи для більш ефективної комунікації. Наприклад, присутність Амністії в Україні — це 6 мільйонів людей і 155 країн».

Авторка: Анастасія Павленко, волонтерка Центру громадянських свобод.