Чи готова українська система захисту прав людини до вступу ЄС? Експерти під час правозахисних діалогів

25-26 травня у Києві відбулася велика правозахисна подія від Центру громадянських свобод — Правозахисні діалоги. Це серія тематичних дискусій з українськими правозахисниками, посадовцями та фахівцями у галузі євроінтеграції. Цьогоріч обговорювали актуальне питання вступу України до Європейського союзу, адже у червні уже мають розпочатися офіційні перемовини щодо цього кроку.  Публікуємо найважливіше з другої панелі події з темою: «Чи готова українська система захисту прав людини до вступу ЄС?».

В Європі діє розвинута система захисту прав людини, базована на певних конституційних принципах і традиції. Хартія фундаментальних прав та Конституція ЄС суттєво посилили інструменти захисту демократії в ЄС. Наскільки механізми захисту прав людини в Україні є достатніми та відповідними європейським стандартам? Чи потрібно нам міняти Конституцію? Чи відповідає цим стандартам діяльність Конституційного суду України, омбудсмана та інших інституцій з прав людини? Чи потрібні нові інституції?

Модератором панелі виступив співзасновник «Громадського Радіо» Андрій Куликов. Спікерами стали: голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко; доктор юридичних наук, професор, директор НДІ порівняльного публічного права та міжнародного права Ужгородського національного університету Михайло Савчин; виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, ініціатива «Трибунал для Путіна» (T4P) Олександр Павліченко.

«Права людини зафіксовані в міжнародних документах, ми вже маємо обов’язок їх дотримуватися і виконавчі органи, які повинні їх забезпечувати. А от чого у нас точно немає? В нас уряд так і не створив інституційну систему формування політики розвитку країни, тому числі прав людини. По-перше, міністерства, як правило, в усіх європейських країнах не займаються ніякими адміністративними справами взагалі. Вони не призначають директорів музеїв, чи, наприклад, головних лікарів у лікарнях — їх багато дрібних, але за цими уповноваженнями у нас забуваються основне, за що в усіх урядах європейських країн відповідають саме міністерства. Це формування політики розвитку країни. 

У нас за реформою Кабінету Міністрів з 2016 року створювалися в міністерствах директорати, які мали бути тими структурними підрозділами, які повинні були відповідати за формування політики. Це мали бути аналітичні центри всередині міністерств, між якими розподілялася б вся політика, за яку відповідає уряд загалом. І кожен такий директорат має, відповідно, свою область, за яку відповідає, щоб там завжди був порядок. Щоб всі зміни були на покращення, а на погіршення одразу було реагування. 

В нас цього немає, тому ми пробуксовуємо зараз. Наприклад, формування переговорних груп для інтеграції в Європейський Союз. Неясно, з кого формувати, бо в багатьох міністерствах немає спеціалістів, які б розуміли, що і як нам треба робити. В нашій урядовій системі все побудовано на дорученнях зверху. От якщо прем’єр-міністр щось придумає і дасть пряме доручення, Такому-то міністру забезпечити такий-то проєкт постанови, це має шанс бути виконаним. Якщо прем’єр-міністр дасть доручення, то його виконають, а якщо ні (а він в принципі не може знати все і на все мати готову відповідь), то можуть проходити місяці та роки. 

Ця система, коли ми інституційно не забезпечуємо розвиток і не реагуємо на виклики — є величезною перешкодою як в євроінтеграції, так і в захисті прав людини, і в будь-якій іншій сфері», — пояснює Ігор Коліушко.

«Стратегія перемогти — загальна, ми всі до неї прагнемо. Але за допомогою яких інструментів? Оце вже є стратегія. Ми маємо війну, відповідно, поновлюємо військово-промисловий комплекс (ВПК). Для того, щоб поновити ВПК, потрібен інвестиційний клімат. А в нас є така штука, як інвестиційні няні.  А ще був закон про олігархів, який вже неактуальний. Напевно, інститут Омбудсмена може бути розширений хоча б коштом бізнес-омбудсмана. Якщо ми говоримо про децентралізацію влади, це можуть бути і муніципальні омбудсмени.  При цьому лібералізувавши праве регулювання. Щоб цей інвестиційний клімат був нормальний, має забезпечуватися розвиток ВПК і створюватися спільні підприємства. Тоді цілі перемоги будуть досягнуті. 

Парламент має ожити, бо він репрезентує більшість з нас у політичному відношенні. І він має взаємодіяти з президентом. З урахуванням специфіки нашої форми правління, треба зазначити, що коли виникають питання “більшість парламентська або більшість опозиції”, то ключову роль відіграє доречна позиція Конституційного суду. Дуже багато буде залежати від того, як далі наше право розвиває Конституційний суд. Я вам нагадаю, що під час війни правки до Конституції не допускаються. Треба шукати внутрішні можливості, інституційну спроможність, у тому, що є на сьогодні. А після війни будемо вирішувати щось по-новому», — додає Михайло Савчин.

«Готовність української системи захисту прав людини так само відображена і на рівні правовому, нормативно-правовому. Це Конституція передовсім. І питання, чи ми готові з таким конституційним багажем входити до системи регулювання ЄС та чи потрібно вносити зміни. Зокрема, зміни повинні стосуватися питань виборчого права. В будь-якому випадку під час входження в систему міжнародних інституцій, чи то Рада Європи, чи Європейський Союз, чи інші, завжди стоїть питання співвідношень меж делегування повноважень держави та погодження на делегування і прийняття умов з боку цієї інституції. Як, наприклад, обов’язок виконувати рішення Європейського суду з прав людини як поступка — національні судові рішення можуть переглядатися і визнаватися такими, що потребують перегляду. Тож система  визначення на конституційному рівні закріплених прав зараз вимагає перегляду і започаткування цього процесу. 

Пригадаємо Державну службу захисту персональних даних, яка була створена на виконання закону про захист персональних даних і почала функціонувати з 2011 року. Потім була скасована, а ці повноваження передані до незалежного інституту Офісу Уповноваженого. Але чому скасована? Це відбувалося якраз в процесі переговорів з делегацією Європейського Союзу, яка наполягала на тому, що цей орган не відповідає стандартам, тому що він перебував під управлінням Міністерства юстиції, а відтак він не був незалежним.

Зараз моніторинг і відповідальність за дотримання закону про захист персональних даних здійснюється Уповноваженим, ця структура знов опинилася в структурі департаменту залежного органу. Тобто тут ми маємо певну проблему. Так само питання щодо створення незалежного інституту — інструменту контролю за дотриманням захисту персональних даних. Це проблема не тільки для України, а й для низьких держав. Але в нас  є ще й відсутність абсолютно ефективної системи контролю і виправлення порушень в системі захисту персональних даних. 

Україна має дуже ефективний інструмент, який був випрацьований у 2015 році. Це національна стратегія з прав людини, яка має вже свою другу каденцію. Але тут питання і пропозиція до неурядового сектору. На початку вироблення цього інструменту була дуже активна участь, в тому числі із моніторингом і контролем за виконанням всіх положень. Наразі цей процес вже переданий фактично на рівень виконання державних органів, зокрема, Міністерство юстиції веде цей процес. Але він може бути знову реанімований. Я думаю, що це один з інструментів, який може бути так само ефективним для того, щоб ця наша українська система захисту прав людини була максимально ефективна», — наголошує пан Олександр Павліченко.