“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982