Українській Гельсінській групі 47 років: розповідаємо про створення та діяльність правозахисної організації
Українську Гельсінську Групу створили 9 листопада 1976 року, за часів УРСР. Це перша в СРСР легальна організація, яка боролася з порушенням прав людини. Поштовхом для її створення стали саме Гельсінські Угоди, підписані у 1975 році урядами 35 країн з обох боків Північно-атлантичного океану. Вони передбачали:
· В міжнародно-правовій сфері: закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, виклад принципів взаємовідносин між державами-учасниками, в тому числі принципу непорушності кордонів; територіальна цілісність держав; невтручання у внутрішні справи іноземних держав;
· У військово-політичній сфері: узгодження заходів зміцнення довіри у військовій області (попередні повідомлення про військові навчання і великі пересування військ, присутність спостерігачів на військових навчаннях); мирне врегулювання суперечок;
· В економічній сфері: узгодження основних сфер співробітництва в галузі економіки, науки і техніки та захисту навколишнього середовища;
· В гуманітарній сфері: узгодження зобов’язань з питань прав людини і основних свобод, в тому числі свободи пересування, контактів, інформації, культури та освіти, право на працю, право на освіту і медичне обслуговування.
Хоч ці Угоди не звертали уваги світової громадськості на українське питання, вони послужили натхненням для створення унікальної групи людей, які дорого заплатили за те, щоб витягнути Україну із попелу русифікації та повного забуття. Членами УГГ були люди, які справді боролись – освітяни, поети, політв’язні, які відсиділи довгі роки в радянських концтаборах.
Засновниками є: голова орагнізації Микола Руденко – письменник, поет, філософ, політичний та громадський діяч; Петро Григоренко – правозахисник, дисидент та генерал-майор; Левко Лук’яненко – політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент; Оксана Мешко – активна поборниця громадянських прав, фактична голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років; Олександр (Олесь) Бердник – в’язень беріївських концтаборів, письменник-фантаст, футуролог, громадський діяч, богослов та політик; Ніна Строката – мікробіолог та імунолог; Олексій Тихий – правозахисник, педагог, мовознавець; Іван Кандиба – правозахисник, юрист, один з авторів Програми Робітничо-Селянської Спілки; Микола Матусевич – історик, правозахисник; Мирослав Маринович – дисидент, філософ і засновник та голова амністійного руху в Україні.
В Декларації УГГ зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською Нарадою». Підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ.
Відразу ж після створення Групи проти неї вчинили жорстоку акцію: в ніч на 10 листопада 1976 року розгромили квартиру керівника Групи Миколи Руденка. Невідомі особи закидали вікна цеглою. Кілька хвилин будинок здригався від ударів – сусіди гадали, що стався землетрус. Після погрому серед битого скла на квартирі Руденка зібрали 8 гострих уламків цегли різного розміру. Одним із цих уламків була поранена член Групи Оксана Мешко. Викликана міліція відмовилася скласти акт. Якщо зауважити, що Микола Руденко жив серед лісу, куди номенклатурні особи приїздять полювати кабанів та лосів, стає зрозуміло, що погром його квартири був доволі прозорим натяком.
У грудні 1976-го почались перші обшуки серед членів-засновників Групи. Миколі Руденко підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю німецьку ґвинтівку. Руденка і Тихого 1 червня 1977-го засудили на 12 та 15 років таборів і заслання. Обшуки у справі Руденка і Тихого торкнулись усіх членів Групи. Як свідків допитали десятки осіб по Україні та з Москви.
1978-го Мариновича запроторили на 12 років ув’язнення, Лук’яненка – на 15 років. На місце заарештованих приходили нові люди. Керівництво Групою по черзі перебирали на себе Олесь Бердник, Оксана Мешко, Василь Стус.
До кінця 1980-го УГГ оприлюднила 30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів. В них підіймалися проблеми політичної, економічної та духовної окремішності українців, захисту прав людини. Група у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.
Всупереч величезним перешкодам Групі вдалося відкрити Україну світові. Її меморандуми, звернення, листи до урядів країн, що підписали Гельсінський Заключний Акт, допомогли ствердити наскільки Радянський Союз дотримується добровільно взятих на себе зобов’язань.
Дисиденти пройшли через неабияку кількість випробувань (під словом дисидент мається на увазі людину, котра змагає до поліпшення становища в будь-якій ділянці і відверто висловлює свої думки і переконання. Це не тільки політв’язні). Вони переконалися в тому, що найкращим засобом боротьби проти тоталітарного режиму є відкрита правозахисна діяльність, яка повинна базуватись на радянському ж законодавстві та міжнародних угодах з прав людини, учасниками яких став Радянський Союз. Члени УГГ писали: «Ми вважаємо, що право має передбачити примат особи і другорядність держави, бо практично особа – єдина реальність і цінність буття і єдина цінність права. Держава, як ми вже казали, повинна стати лише гарантом свободи і суверенності особи та народів, які входять до СРСР. Необхідно також ліквідувати пункт про централізацію, про обов’язковість рішень надрядних організацій для підпорядкованих. І кожна особа, і кожна організація повинні бути суверенними і приймати те чи інше рішення лише тоді, коли воно прийняте для особи чи організації. Партія повинна мати лише моральну владу, яка ґрунтується на переконливості і науковості, але не на імперативі насилля й примусу».
Як справжні правозахисники дисиденти зазначали також, що «особливу увагу при доповненні сучасного законодавства слід звернути на Права Людини. Ми вже казали, що не держава дарує те чи інше право громадянинові, а лише захищає природне право людини: право на працю, право на пізнання, право на житло, право на всебічну творчість і саморозкриття». – 9 листопада 1977 рік.
Священник Василь Романюк виклав можливі та дієві форми опору, як українці зможуть зберегти свою ідентичність та мову в умовах постійного придушення з боку Радянського Союзу. Вони включали
· уживання рідної мови;
· не віддавати дітей до дитячих садків і шкіл із російською мовою навчання, а добиватися шкіл і дошкільних установ з рідною мовою навчання, або вчити дітей самим;
· відмовлятися віл навчання в школах і інших навчальних закладах із російською мовою навчання;
· спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім’ї, але й на праці, у громадській діяльності, на вулиці;
· не відвідувати театру, кіно, концертів російською мовою, оскільки вони негативно впливають на культуру усної мови, особливо дітей і молоді;
· стримуватися від горілки, лайки, паління тютюну;
· відмовлятися від праці в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини;
· відмовлятися працювати понад установлену законом норму часу – 41 годину на тиждень, і у вихідні дні, у тому числі і в сільському господарстві;
· відстоювати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України;
· виявляти і оголошувати які б це не були порушення закону, від кого не виходили б.
Під цим документом поставили свої підписи власне Василь Романюк, автор та священник, та Олекса Тихий, член Української Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод.
Рекомендації Василя Романюка є актуальними і сьогодні. Українців намагаються зламати, але ми незламні. Створення Української Гельсінської Групи є одним із найбільших досягнень в українській історії захисту прав людини. Наша держава – правова держава, де життя і гідність людей є найбільшою цінністю.
Авторка: стажерка Центру Громадянських Свобод Анна Процай
