Найважливіше з правозахисного клубу на тему «Незаконно засуджені Росією: як повернути їх додому?»
25 вересня відбулася зустріч правозахисного клубу на тему: «Незаконно засуджені Росією: як повернути їх додому?». Під час події обговорили стратегії звільнення незаконно засуджених українців внаслідок російсько-української війни.
На початку серпня 2024 року відбувся обмін ув’язненими між, з одного боку Республікою Білорусь і РФ та з іншого — кількома західними країнами. Цей великий обмін підвищив актуальність теми обмінів у світі.
Протягом тривалого часу в обмінах між Україною та Росією не фігурували ті, кого судили й ув’язнили під час повномасштабного вторгнення, проте 24 серпня 2024 року ця тенденція змінилася і 9 українців, яких засудили у РФ, повернулися додому. При цьому Україна і до цього видавала у РФ засуджених в Україні росіян.
13 вересня Росія та Україна провели черговий обмін полоненими. У результаті додому повернулися 49 українців та українок, в тому числі жінки, проти яких розглядав справу Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону, звинувачуючи їх у терористичній діяльності. Водночас українська влада запустила проєкт «Хочу к своим», який викликав критику низки правозахисних організацій. То ж чи можливо реалізовувати цю політику, дотримуючись стандартів прав людини?
На зустрічі правозахисного клубу обговорили: які умови обміну мають забезпечити дотримання прав людини, чи достатня законодавча база для цього в Україні, чи можлива публічність підготовки обмінів, а також стратегії звільнення незаконно засуджених українців у Росії.
Експерт Центру громадянських свобод і доктор політичних наук Михайло Савва розповів, які в нас гіпотетично є стратегії для звільнення людей, яких вже засудила РФ, і які можливі обмеження в цих стратегіях.
«Я зараз працюю над аналітичним матеріалом про методи фальсифікації кримінальних справ у РФ щодо українців. З базою, яка містить 490 людей. Це цивільні й військові полонені, у яких вже є вироки або які під слідством. Насправді це не кінцева цифра, тому що буквально щодня з’являється інформація про громадян України, які, наприклад, багато років жили у РФ, а зараз їх виловлюють і звинувачують в тому, що вони шпигуни, терористи, екстремісти тощо. Ніби небагато, але насправді безліч, адже кожна людина має значення, а ця кількість зростає.
Проблема в тому, що для цих людей закінчення війни не означає волі. Тому що відповідно Женевській конвенції, люди, які були заслужені, залишаються відбувати покарання, поки воно не закінчиться. І мир для них нічого не означає. Як звільняти? На мою думку, є кілька головних напрямків, які використовуються різною мірою, але не достатньо.
Перший напрямок — санкційний тиск на російську владу. До сьогодні нема спеціального пакета санкцій за цивільних. Він потрібен. Я маю на увазі, в першу чергу, некомбатантів, яких позбавили неволі без судових рішень. Таких людей не менше 7 тисяч. Об’єктом санкцій за цивільних мають бути керівники установ федеральних служб виконання покарань, тому вони отримують цих людей незаконно. І керівники регіональних управлінь ФСБ, тому що вони ухвалюють незаконне рішення про позбавлення волі. Другий пакет санкцій, за фальсифікацію кримінальних справ, має теж дуже широке коло об’єктів. Це слідчі, прокурори, які контролюють законність, і російські судді. Центр громадянських свобод зараз працює над впровадженням цих санкцій, в першу чергу з нашими американськими колегами.
Другий напрям — взаємозвільнення. Цей процес йде активно, але поки дуже небагато цивільних з вироками звільнення. Чому? На мою думку, ще й тому, що потім ми недостатньо використовуємо такий ресурс, як вплив інших країн на російську владу. Під час обміну наприкінці червня, коли було звільнено 10 українців — 5 з Росії, 5 з Білорусі, — Ватикан відпрацював просто чудово. У Ватикану немає дивізії, але є величезний вплив.
Як звільняти, не порушуючи права людини? Є велика проблема з українським законодавством. Вона вплинула на практику. Чому українські влада та ЗМІ постійно кажуть про обміни? Є така стаття 84-1 Кримінального кодексу України — Звільнення від відбування покарання у зв’язку з прийняттям уповноваженим органам рішення про передачу засудженого для обміну як військовополоненого. Це жах. Тут лунає слово «обмін». Але люди не речі, їх не можна обмінювати. Тільки звільняти.
Точилося декілька дискусій на тему, чи можна зробити процес підготовки до обмінів публічним, відкритим, для того, щоб громада знала про це. Цього не можна робити. Не тільки тому, що це псує саме домовленості про обміни, а ще й тому, що ось така відкрита інформація порушує права людини».
Директор Української гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко зазначив:
«Я б звернувся передусім до наявної минулої практики, яка була запроваджена ще від 2014 року в ході різних домовленостей і перемовин. Було здійснено декілька великих взаємних звільнень. І тоді так само йшлося про статус осіб. Це було проблемою юридичною, тому що Україна намагалася повністю виконати всі юридичні правила.
В чому загальна проблема наразі щодо взаємних обмінів. Перше, це різний статус осіб, які перебувають на території України і Російської Федерації, а також на окупованих українських територіях. Що це значить? Україна визнає статус військовополонених і відповідний підхід і поводження до осіб, які з цим статусом перебувають. І так само решти осіб, які можуть бути засуджені, наприклад, за 110, 111, 438 статтями. Росіяни не мають взагалі визначення того, хто є військовополоненими. Для них всі особи, яких вони захоплюють, — цивільні, військові, представники правоохоронних органів, Служби безпеки України, тероборони тощо, — це ті, які протидіють «СВО». Тобто, фактично, кримінальні обвинувачення, за якими розпочинаються кримінальні процеси з цими наслідками: а) перебування в процесі засудження; б) отримання неадекватних вироків, на кшталт 17 або 21 рік, довічне позбавлення волі.
І є проблема невизнання статусу військовополонених, а також прирівнювання до цього статусу цивільних, які перебувають в значній кількості на території РФ. Вони так само можуть бути в підвішеному стані, по частині з них відбуваються кримінальні процеси, велика частина взагалі не знає свою подальшу долю.
І питання реєстрації та відкритих реєстрів, доступних для тих, хто є учасниками переговорних процесів і третіх сторін — інших держав, які можуть бути учасниками цього процесу і стимулювати Росію до повернення українських громадян.
Українське законодавство дає нам велику кількість тих, кого можна називати умовно ворогами України, які можуть так само бути пізніше взаємно звільнені і передані на іншу територію. І про ось цю категорію населення якраз згадує РФ під час різних переговорів щодо того, які можуть бути перспективи щодо взаємного звільнення цивільних осіб, які перебувають на її території. І тут Україна має випрацювати більш адекватний і судово визначений підхід щодо визначення і засудження тієї категорії, яка називається колаборантами, або ж тими, хто реально має нести покарання.
Також має бути включення міжнародних гравців, тому що недостатньо стимулу з боку нашої держави для того, щоб цей процес був піднесений на належний рівень і став постійним».
Голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров пояснив щодо статусу навкруги категорії наших ув’язнених на території Росії.
«Я думаю, що це одна з найбільших проблем сьогодні. Насамперед тому, що Росія не хоче визнавати війну війною, а це для неї спеціальна військова операція. Раз так, то військовополонені не є військовополоненими. Росія фактично не визнає міжнародне гуманітарне право і вдається до практики все більшого засудження військовополонених за загальний кримінальний злочин. Жодним чином це не можна визнати нормальною практикою.
Єдине, коли в Росії згадують, що військовополонені все ж таки мають бути так названі, це під час таких обмінів, яких вже було 56. Коли вони обмінюють військовополонених на військовополонених. Слід зауважити, що Росія весь час намагається віддати Україні замість військовополонених цивільних, яких вона викрадає на окупованих територіях. Потім перевозить багато з них в Росію у місця несвободи. Цих людей, на наш погляд, значно більше, ніж 7 тисяч.
Слід зауважити, що майже всі цивільні серед тих, які перебувають в місцях несвободи, перебувають там абсолютно без жодних підстав. Крім комбатантів — вони учасники бойових дій, мають отримувати такий статус і мають обмінюватися так само як військовополонені. Але, на жаль, цього не відбувається.
Цивільних, яких росіяни намагалися обмінювати на російських військовополонених, Україна не приймала й абсолютно правильно це робила. Це зрозуміле бажання РФ, щоб українські військовополонені залишались за ґратами, не поверталися в Україну і не могли повернутися після того воювати. Тобто це робиться навмисно.
Але слід чітко розуміти, що ці цивільні шансів бути звільненими з-за ґрат не мають. А сидять там без причин. які можна було розцінювати як незаконні.
Санкції вводити, залучати до допомоги інші країни — все це можна робити, але я маю побоювання, що до відчутних результатів це не призведе. Як на мене, якщо говорити саме про цивільних, то головне — це ті факти, які ми маємо щодо утримання їх за ґратами без будь-якої причини, мають бути відомі всюди. Бо за моїм досвідом виявилося, що навіть депутати Парламентської асамблеї Ради Європи не знають, що наших цивільних викрадають і тримають за ґратами у кількості десятків тисяч. Я вважаю, є необхідним розповсюджувати інформацію про це, щоб весь світ знав, що Росія так вчиняє.
Дії РФ абсолютно неприйнятні, оскільки фактично це переслідування за політичними мотивами людей, які ніби є нелояльними до Російської Федерації й тому мають бути за грантами. Всі ці люди фактично є політичними в’язнями, це варто підкреслити».
Координатор проєкту «Пошук. Полон» Володимир Жбанков абсолютно погоджується з тим, що важливий просвітницький напрямок і необхідна потужна інформаційна робота для диверсифікації акторів, які беруть участь в долі цивільних заручників та військовополонених:
«Я тільки 10 тижнів, як повернувся з Європи — там є decision-makers, які просто не вірять, що таке може відбуватися. Це ж незаконно, як таке може бути? І часто з першого разу людям неможливо пояснити, чому так відбувається. Інформування — це перше, зо потрібно, щоб і санкції розвивалися, і щоб посилився міжнародний тиск.
Звільнення — це, звісно, основна мета. Але військовополонених та цивільних настільки багато, що сподіватися на те, що в цьому році ми повернемо якимось чином хоча б 20…. На це у мене надій немає. А люди за ґратами знаходяться в жахливих умовах. Тому, на мій погляд, також важливий напрямок — працювати над тим, щоб розповсюджувати інформацію про умови утримання полонених та цивільних заручників. І тиснути на міжнародну спільноту, щоб хоч якимось чином привозили гуманітарку. Щоб людям було, що їсти та що одягнути».
Голова правління Кримськотатарського Ресурсного Центру Ескендер Барієв ділиться, що з їхнього досвіду — нині родичі військовополонених або цивільних в неволі намагаються приховувати інформацію про близьких і іноді просто не інформують правозахисників:
«В першу чергу це пов’язано зі спеціальними інсинуаціями та напрацювання ФСБ. Вони спочатку проводили обшук, а потім попереджали — якщо ви не повідомите нікого, ця людина буде звільнена. Інша причина, на наш погляд, — це те, що люди, які постійно надавали нам інформацію, починають усвідомлювати, що від їхніх близьких від цього не звільнили. І якщо ми проаналізуємо, за якими передумовами все ж таки звільнення відбувалися, то є критерії.
По-перше, коли є рішення міжнародних установ, наприклад, від Міжнародного військового трибуналу. Як би росіяни не говорили, що не будуть їх виконувати, все одно вони звільнили моряків і разом з тим 11 політв’язнів. Друге — коли є токсичні люди, від яких росіяни хочуть позбутися. Третє — ціна звільнення. Або зняття частини санкцій, або подача якогось природного ресурсу, або натомість звільнення важливої людини для Російської Федерації. І дійсно так спрацьовує».
Письменник і викладач Наріман Джелялов, який не так давно був звільнений з російської неволі, розповів про те, як умови, обіцянки та перспективи виглядали зсередини. А також додав:
«Як би ми не хотіли дотримуватися прав і законів, Росії начхати на це все. Ми маємо і повинні все ж таки бути максимально на них не схожими. В першу чергу в тому, щоб діяти в правовому полі. Але я думаю, що наші люди, які знаходяться в полоні, хотіли б опинитися на волі як завгодно. І це треба розуміти. Ми, як громадянське суспільство, як держава, не можемо собі це дозволити, тому що, можливо, через те і війна між нами, між двома державами. Але треба розуміти, що наші люди погодяться на будь-які терміни, на будь-які умови, аби бути на свободі.
Я б радив рідним, щоб вони повідомляли своїм близьким, які там за ґратами, бажано відмовлятися від російського громадянства доти, поки це можливо фізично чи морально. Чому? Тому що перша небезпека, що Російська Федерація буде казати “це наші громадяни, ми робимо те, що робимо”. А по-друге, є небезпека в тому, що їх можуть напряму вже залучати до участі в «СВО». Моя позиція така, що краще залишатися навіть в ШІЗО (Штрафний ізолятор), ніж потрапити під вогонь наших захисників. Це дуже великий виклик сьогодні для тих, хто залишається в неволі.
Дуже важливо працювати з рідним. Це найголовніший і прямий контакт між державою і цими громадянами в неволі. На жаль, не всі рідні готові працювати та не всі працюють в тому обсязі, в якому потрібно, аби врятувати. Тому що сльозами і закликами до прокуратури, до президента мало що зробиш. Треба робити конкретні кроки, працювати, адвокатувати тощо. Треба залучати цих людей. І, на жаль, не всі готові».