Хто має право називатися правозахисником? Три стандарти і чотири ідеї академіка Сахарова

Війна загострює проблему порушення прав людини. Права військовополонених, депортованих цивільних, права цивільних, яких незаконно позбавили волі, права мешканців міст та сіл, яких обстрілюють щодня, права дітей, яких без батьків вивезли до іншої країни. Це неповний перелік нових проблем, які приносить із собою війна. Права людини захищають правозахисники.

Хто такі правозахисники? Здається, що це просте питання. Правозахисники – це люди, котрі захищають права людини. Права людини визначено у Загальній Декларації прав людини та інших міжнародних договорах. Ми знаємо ці права. Якщо хтось не знає, то легко знайти та прочитати про них.

Але коли я почав вивчати визначення правозахисника у законодавстві різних країн, виявилася проблема. У законодавстві приблизно 40 країн є згадки про правозахисників. У деяких державах ухвалено спеціальні закони про захист правозахисників: у Колумбії, Мексиці, Монголії. Такі закони справді потрібні, бо правозахисники працюють у зоні особливого ризику. Деякі професії регулюються особливими законами. Наприклад, є закони щодо діяльності адвокатів, журналістів. У таких випадках сама професія передбачає додаткові ризики. Але в жодному законі про захист правозахисників немає чітких критеріїв правозахисника. Немає таких критеріїв, які відокремлюють цю групу від усіх інших груп. Навіть із журналістами простіше. Журналіст має працювати у засобі масової інформації, у нього має бути посвідчення журналіста. Правозахисник може не працювати в жодній організації, у нього немає посвідчення, в якому написано «Правозахисник». Проте ця людина є правозахисником.

Існує об’єктивна проблема – дуже складно знайти об’єднуючі критерії для таких різних людей, як правозахисники. Це справді дуже різні люди за їхніми професіями, віком, приналежністю до організацій. Спеціальний доповідач ООН про становище правозахисників написав у 2016 році: «Деякі правозахисники повністю присвячують свій час правозахисній діяльності, тоді як інші стають ними випадково чи навмисно, борючись із несправедливістю чи відстоюючи свої права».

Немає жодного міжнародного документа, який однозначно встановив би, хто такий правозахисник. Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини спеціально вказало, що немає конкретного визначення того, хто є чи може бути правозахисником. Також немає кваліфікаційних вимог до правозахисників. Є три загальні принципи правозахисної діяльності. Ці принципи запропонувало Управління Верховного комісара ООН з прав людини:

1. Визнання універсальності прав людини. Не можна заперечувати деякі права людини та називати себе правозахисником. Не можна заявляти, що в якихось людей є права, а в інших немає цих же прав. Цей принцип легко пояснити. Права людини мають українські військовополонені, і такі ж права мають російські військовополонені.
2. Можливість для правозахисників помилятися у юридичних аспектах захисту прав. Головне – це захист прав. При цьому правозахисник може помилятися у юридичних аргументах. Цей принцип можна назвати так: «Правозахисник не є адвокатом з дипломом».
3. Мирний характер дій правозахисників. Для захисту прав не можна влаштувати терористичний акт, наприклад.

Ці принципи є дуже загальними та широкими. Але в нас залишається можливість кожному для себе визначити, хто такий правозахисник. Є спосіб зрозуміти, де проходять «червоні лінії», за які правозахисник не має права вийти. Ця можливість – конкретні приклади конкретних людей. Для мене найяскравішим із таких прикладів є радянський академік, творець водневої бомби Андрій Дмитрович Сахаров. Він не лише яскравий, він ще й багато в чому перший. Засновник разом із двома товаришами першої в Радянському Союзі правозахисної організації – Московського комітету з прав людини. Перша людина, яка оголосила про заснування в СРСР Дня політичного в’язня. Перший дисидент, для статті якого Нью-Йорк Таймс дала три розвороти. Перший громадянин Радянського Союзу, який отримав Нобелівську премію миру.

Першого українського нобелівського лауреата – Центр громадянських свобод та першого радянського лауреата Нобелівської премії миру Андрія Сахарова пов’язує ще одна символічна лінія. Центр громадянських свобод було засновано 21 травня, у день народження Андрія Дмитровича. Цей збіг, звісно, виник випадково. Але він став для нас важливим символом.

Ця лекція – про правозахисну рамку Нобелівського лауреата Сахарова. Андрій Дмитрович отримав Нобелівську премію миру у 1975 році за «безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми» та за «мужню боротьбу зі зловживанням владою та будь-якими формами придушення людської гідності».

Сам Андрій Дмитрович не використав слова «правозахисна рамка» та не формулював її «червоні лінії». Я говорю в цій лекції про свої особисті висновки. Звісно, вони суб’єктивні. Саме тому нам буде що обговорити, сподіваюсь.

Я вибрав чотири стандарти правозахисника Сахарова та чотири його головні ідеї. Стандарти, цей квадрат із чотирма сторонами, для мене є  правозахисною рамкою Сахарова. Якщо я вийду за ці межі, то вже не зможу називати себе правозахисником.

Перший «сахарівський стандарт» – стандарт сміливості. Андрій Сахаров розумів, що займатися у Радянському Союзі захистом прав небезпечно. Але він сприймав цей ризик. І він діяв. Причому в нього особисто, дивлячись з боку, все було добре. Звичайно, поки що він не став правозахисником Він – представник найвищої радянської наукової номенклатури. Дехто з вас, на щастя, не знає, що таке номенклатура. У Радянському Союзі — це еліта. Це люди, які не стояли у чергах. Вони мали свої магазини, лікарні, закриті для всіх інших. Сахаров став академіком у 32 роки. В один рік, до речі, рік смерті Сталіна він захистив докторську дисертацію і був обраний дійсним членом Академії наук СРСР. Він був лауреатом Сталінської премії, Ленінської премії та тричі героєм соціалістичної праці. Він жив довгий час у соціальній капсулі. Спілкувався лише з людьми високого соціального статусу, із колегами з фізики. Але ця капсула не витримала несправедливості радянського життя. Андрій Сахаров почав підписувати листи протесту. Перший такий лист, він називається «Лист трьохсот», він підписав у 1955 році. Це був протест радянських біологів проти сумнозвісного академіка Лисенка. Той був президентом Академії сільськогосподарських наук і розгромив радянську генетику. Сотні вчених були відправлені до сталінських таборів. Сахаров не  біологом, але він взяв участь у захисті генетиків. У 1966 році Сахаров підписав листа «Двадцяти п’яти». Це було звернення діячів науки та культури до генерального секретаря Центрального комітету КПРС Леоніда Брежнєва проти планів реабілітації Сталіна. Була небезпека, що 23-й з’їзд КПРС офіційно реабілітує Сталіна. За моєю оцінкою, «лист 25» зіграв дуже важливу роль у тому, що офіційної реабілітації не відбулося. Сахарова багато разів попереджали, що не потрібно займатися захистом прав. Ці попередження передавали через знайомих та друзів. Але академік не відступав.

1968 став переломним. Андрій Дмитрович написав статтю «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу». Центральний комітет не дозволив її опублікувати. І зрозуміло чому. За всієї наївності цієї статті вона містила дуже жорстку критику радянської влади. Головною проблемою батьківщини Сахаров назвав відсутність свободи. Але ця стаття пішла до так званого «самиздата». Ще одне незнайоме багатьом слово. У Радянському Союзі заборонені тексти люди самі передруковували чи переписували руками. Статтю передали за кордон. Спочатку її надрукували у нідерландській газеті, а 22 липня – у Нью-Йорк Таймс. Три розвороти провідної американської газети… Сахарова усунули від роботи на секретному об’єкті Арзамас-16. Нині це місто Саров, центр військової ядерної промисловості. 

Фактично у 47 років його наукова кар’єра закінчилася. Але це не зупинило його правозахисну діяльність. Він приїжджав на судові процеси над дисидентами, публікувався у «самиздате» та за кордоном, підписував листи протесту. Після протесту проти радянської агресії в Афганістані його затримали та вислали до міста Горького, нині Нижній Новгород. Чому саме туди? Іноземцям було заборонено відвідувати це місто, а телефону академік там не мав. Академіка позбавили всіх нагород. До речі, ордени він не віддав. Звичка правозахисника – завжди боротися. Йому зберегли лише звання академіка. За легендою, Петро Капіца сказав президенту Академії наук: «Гітлер у 1933 позбавив Ейнштейна звання академіка…». Аналогія була надто очевидною.

30 жовтня 1974 року у квартирі Сахарова у Москві відбулася прес-конференція. На ній було оголошено проведення в СРСР першого дня політичного в’язня. У пермських та мордівських таборах цей день відзначили акціями протесту та голодуваннями.

Проти Сахарова провели щонайменше чотири масові кампанії у радянській пресі. Найм’якшою образою були, мабуть, слова «іноземний наймит». Одна з цих кампаній була пов’язана з присудженням Нобелівської премії миру.

У Горькому Сахаров тричі оголошував голодування. Він голодував загалом понад 200 днів. Голодування вимагають сміливості. Його насильно годували, а це – катування. Але його не залякали. Він переміг. 15 грудня 1986 року у його квартирі у Горькому поставили телефон. Співробітник КДБ сказав: «Завтра Вам подзвонять». 16 грудня йому зателефонував генеральний секретар Центрального комітету Михайло Горбачов та сказав, що академік може повернутися до Москви.

Другий «сахарівський стандарт» – стандарт особистої безпосередньої участі у захисті прав. Академік наприкінці 60-х та в 70-х роках приїжджав на багато радянських політичних судових процесів. Він їздив від Калуги до Омску. В Омську він був на процесі Мустафи Джемілєва, одного з лідерів руху кримських татар. Саме на цьому процесі Сахаров ударив міліціонера, який був не ввічливим до людей. Здавалося б, навіщо їздити самому через половину величезної країни? Можна підписати листа на захист або написати статтю. Так, можна. Але цього не достатньо. Андрій Дмитрович хотів особисто бачити та підтримувати тих, кого судять. Він хотів, щоб ці люди відчували підтримку. Це дуже важливо. Я знаю це з власного досвіду. Коли ти в клітці залу суду кажеш слова, які можуть коштувати тобі багато років за ґратами, тобі треба бачити живі очі друзів. Так, головна твоя опора – це ти сам, твої переконання. Але дуже хочеться бачити очі та підтримку в них.

До речі, ці поїздки до судів принесли академіку особистий «бонус». Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою Боннер. Його перша дружина за два роки до цього померла від раку, а Олена стала дружиною і однодумцем.

Третій стандарт правозахисту від академіка Сахарова – нульова толерантність до ідей національної неповноцінності. Андрій Дмитрович сказав: «Є безвідмовний спосіб визначити, чи людина є російським інтелігентом. Справжній російський інтелігент не може бути антисемітом. Якщо є наліт цієї хвороби, то це вже не інтелігент, а щось інше, страшне і небезпечне». Це дуже надійний критерій. Права людини є універсальними. Якщо людина думає, що є неповноцінні народи, вона не розуміє принципу універсальності. Сахаров писав, що такі люди небезпечні. І це так. Якщо такі опиняються серед правозахисників, вони рано чи пізно дискредитують як себе, так і тих, хто поруч.

Четвертий стандарт Сахарова – неприйняття смертної кари. Андрій Дмитрович був категоричним противником смертної кари. У 1977 році він надіслав лист міжнародному симпозіуму з проблеми смертної кари. Цей симпозіум організувала Amnesty International. Сахарова не випускали за кордон, але цей лист зачитали на симпозіумі. Академік написав, що смертна кара неефективна. Вона не служить профілактиці нових злочинів. Смертна кара – це пережиток варварського звичаю помсти. Вона породжує нову жорстокість. Смертна кара – це незворотне рішення. Андрій Дмитрович навів багато прикладів судових помилок. У Радянському Союзі стратили багатьох невинних. Він також писав про те, що закони можуть бути несумірно суворими. У Радянському Союзі в 1962 році стратили літню людину, яка виготовила кілька фальшивих монет і закопала їх у себе у дворі, щоб потім знайти. Стандарт неприйняття смертної кари поширюється світом. У статті 2 Хартії фундаментальних прав Європейського Союзу записано, що ніхто не повинен засуджуватися до страти або бути страченим. Багато країн світу запровадили мораторій на страту. Це приклад того, як стандарти Сахарова входять у наше життя і стають нормою для багатьох людей.

Стандарти академіка Сахаров – це принципи, які він активно використовував в своєї діяльності. Крім стандартів, є чотири ідеї, які я вважаю найважливішими у спадщині Андрія Дмитровича. Він сам не завжди мав змогу реалізовувати ці ідеї на практиці. Але вони також мали велике значення у розвитку концепції прав людини. Ці ідеї викликали активні дискусії, але деякі з них стали законами у багатьох країнах.

Перша з вічних ідей Сахарова: інтелектуальна свобода складається із трьох рівнозначних компонентів. Ці компоненти:

1. Свобода шукати та розповсюджувати інформацію. Саме така формула сьогодні є у конституціях багатьох країн, як і заборона цензури.
2. Право без страху обговорювати інформацію. Із цієї ідеї виріс принцип відсутності санкцій за оцінки. Людина може давати оцінку іншій людині, органу влади чи партії, або будь-чому. Якщо ця оцінка не образлива, людину не можна карати.
3. Право бути вільним від упереджень та авторитетів. Цей третій компонент дуже важливий. Людину може пригнічувати не тільки влада чи роботодавець. Тиск соціальних норм може вбивати, іноді буквально. Декілька років тому в Інгушетії я розмовляв зі своїм товаришем, який уже три роки позбавлений волі за організацію мирних мітингів у столиці Інгушетії. Він сказав мені: «Було б добре, якби в нас в Інгушетії діяли закони шаріату». Я дуже здивувався. Шаріат, як на мене, погано співвідноситься із сучасним розумінням прав людини. Товариш пояснив мені: «Зараз у нас найпоширеніші адати – норми національного традиційного права. За адатами, кровну помсту оголошують не конкретній людині, а роду. При цьому можуть убити не самого порушника, а найвпливовішого чоловіка у його роді. Тож у нас невигідно ставати багатим, впливовим. Або ж треба виїхати кудись далеко. А шаріат вимагає, щоб мстилися саме тому, хто завдав шкоди, і щоб помста була адекватною». Такий тиск традиційного суспільства не лише стримує соціальний прогрес. Він обмежує права людини. І не лише на Кавказі чи в Центральній Азії. Те саме відбувається у багатьох українських селах. Я навів лише один приклад убивчого впливу традиційних авторитетів. Але їх багато. На мою думку, звільнення від упереджень та автори

Друга ідея Сахарова є застереженням. Він був прихильником технічного прогресу. Але він писав про те, що розвиток сучасних інформаційних технологій «кине цілі народи під гніт диктатур». Це застереження збулося, на жаль. Буквально за два роки після смерті Сахарова з’явилося поняття «постправди». Це така ситуація, в якій факти менш важливі, ніж звернення до емоцій та стереотипів. Постправда дозволяє чорне називати білим. І люди віритимуть у це. Сучасні інформаційні технології на службі пропаганди виявили свою силу під час російської агресії проти України. Значна частина росіян вірить російській пропаганді, у якій у відповідність з Оруэллом війна – це мир. Постправда тісно пов’язана з посттоталітаризмом – новою небезпечною формою диктатури. Саме до посттоталітаризму йде сучасна Росія. Це політичний режим, у якому керуюче угруповання контролює всі сфери життя. Але контролює здебільшого не насильством, а пропагандою. Традиційний тоталітаризм, наприклад, гітлеризм та сталінізм, можна описати формулою: 80 % насильства та 20 % пропаганди забезпечують тотальний контроль над суспільством. Посттоталітаризм – це навпаки, 80 % пропаганди та 20 % насильства. Я сказав про те, що посталітаризм небезпечний. Не лише масовими порушеннями прав людини. Він досить стійкий. Насильство не дає тривалого ефекту. Наполеон колись сказав, що зі багнетами можна робити все, що завгодно, але на них не можна сидіти. А пропаганда змушує людину повірити у щось хибне. І це – надовго.

Третя ідея Сахарова – необхідність громадського контролю над правами людини у місцях примусового утримання. Суспільство має контролювати слідчі ізолятори, в’язниці, виправні колонії. У цих установах людина не може захистити себе сама. У нобелівській промові, яку прочитала його дружина Олена Боннер, Андрій Дмитрович вимагав звільнити в’язнів совісті, він назвав десятки прізвищ таких людей. Там же він заявив наступне: «сотні та тисячі в’язнів совісті страждають від важкого багаторічного голоду, від майже повної відсутності в їжі білків та вітамінів, від відсутності ліків (вітаміни та ліки заборонено пересилати до місць ув’язнення), від непосильної роботи, тремтять від холоду, вогкості та виснаження в напівтемних карцерах, змушені вести невпинну боротьбу за свою людську гідність, за переконання, проти машини «перевиховання», а фактично зламу їхньої душі. Особливості системи місць ув’язнення ретельно ховаються, десятки людей страждають за її викриття – це найкращий доказ реальності звинувачень на її адресу. Наше почуття людської гідності потребує негайної зміни цієї системи для всіх ув’язнених, хоч би якими вони були винними». Я хочу наголосити: злочинців засудили до позбавлення волі, але не до тортур.

Четверта ключова ідея академіка Сахаров полягає в тому, що головною основою міжнародного співробітництва є захист прав людини. У Нобелівській промові Андрія Дмитровича він писав про три основні цілі людства: мир, прогрес, права людини. Одна з головних ідей його виступу на сьогодні стала дуже актуальною. Повторю її. Захист прав людини – єдина серйозна основа для справжньої міжнародної співпраці. Сьогодні українські правозахисники співпрацюють із російськими для захисту прав громадян України, яких депортували з окупованих територій чи позбавили волі. Ми не можемо з України потрапити до Росії. Якби могли, то була б дорога в один кінець. Тому саме російські правозахисники виборюють там права українців. Наші російські друзі ризикують як мінімум свободою. Їх багато. Іноді я бачу їх, наприклад під час правозахисних Solidarity Talks у зумі. Це міжнародні онлайн дискусії про найгостріші проблеми захисту прав. Наприклад, про воєнні злочини та злочини. І щоразу, відкриваючи Solidarity, я кажу: «Радий бачити моїх українських друзів живими, а російських – на волі».

Андрій Дмитрович Сахаров повернувся із заслання та взяв участь у перебудові. Його обрали депутатом Верховної Ради Радянського Союзу. Це був дивовижний час. Трансляцію засідань парламенту дивилася та слухала вся країна. Радіо працювало у кожному кабінеті, у кожному цеху. Сахаров був мужнім депутатом. Він багато зробив для визволення радянських політичних в’язнів. Я запам’ятав, як він продовжував виступати, навіть коли йому вимикали мікрофон. Як колись газета «Правда», більшість депутатів з’їзду Верховної Ради організувала йому кампанію цькування. Витримати це дуже важко. Але він знову не здався.

Андрій Дмитрович помер раптово у грудні 1989 року.

Академік Сахаров та правозахисники його покоління сформували основу правозахисного стандарту. Пізніше, у 90-х роках і після них, ми багато дізнались про досвід захисту прав людини у країнах розвиненої демократії. Це дуже важливий досвід. Але це було пізніше.

Михайло Савва, доктор політичних наук, професор, член експертної ради Центру громадянських свобод