Квіти, кров чи рівність? Столітня історія Міжнародного жіночого дня

Нерозвинуті демократії, правова нерівність та насилля – жіночі рухи за зміни

США стали батьківщиною боротьби за права жінок та рівність статей. Почалося все з того, що жінкам заборонили виступати на конвенції проти рабства, і це стало поштовхом до дій. Американська громадська діячка та аболіціоністка Елізабет Кеді Стенсон у 1848 році розробила документ під назвою «Декларація переконань» і представила його на першій конференції з прав жінок в Сенека-Фоллс, Нью-Йорк. У Декларації йдеться першочергово про право голосу, а також про право власності, роботи, розлучення. Американки першими зробили кроки до правової незалежності, але боротьба за рівність тільки розпочинається, оскільки жодне з декларованих прав не було захищене владою.

Через 60 років від моменту укладання документа, у 1908 році, близько 15 тисяч жінок пройшли маршем Нью-Йорком, вимагаючи справедливої оплати праці, скорочення робочого дня і, звичайно ж, права голосу. Через рік Соціалістична партія Америки проголосила перший Національний жіночий день.

У Європі ж питання гендерної рівності піднялося дещо пізніше, ніж по той бік океану. У 1910 році в Копенгагені відбулася друга Міжнародна конференція працюючих жінок. Клара Цеткін, представниця Соціал-демократичної партії Німеччини, надихнулась американською історією боротьби за права, і  висунула ідею визнання Міжнародного жіночого дня. Вона запропонувала, аби щороку в кожній країні святкувалася така подія на знак публічного визнання внеску статі у розвиток нації.

Початок ХХ століття став фундаментальним для нового світу, який тоді творився: саме в цей період почали переосмислювати роль жінки у суспільстві як самостійної та емансипованої фігури, а не тіні й опори чоловіка.

Міжнародна жіноча політика, політичні права та світові війни – рух без упину

На початку ХХ століття у європейських країнах та деяких штатах Америки запровадили цензове виборче право – тобто лише жінки окремих соціальних верств могли скористатися такою можливістю. Проте масово про невіднятне право жінки брати участь у виборах, незалежно від її походження та освіти, заговорили після Першої світової війни. У міжвоєнний період людство особливо замислилося про рівність та виступило проти гендерної дискримінації, адже під час Великої війни жінки працювали на одному рівні з чоловіками на заводах, служили у війську чи рятували життя у шпиталях. Завдяки цьому досягли можливості рівноправно працювати у науці, політиці чи сфері культури обом статям.

Наприклад, Марія Склодовська-Кюрі – перша жінка, котра стала Нобелівською лауреаткою одразу у двох галузях, співвідкривачка радію та полонію (останній назвала на честь рідної Польщі). Окрім важливого відкриття в галузі фізики й хімії, Марія проклала шлях для інших жінок в науці, ставши першою жінкою-професоркою Паризького університету та згодом допомагаючи науковцям, в тому числі з університету Львова.

Перша жінка кутюрʼє – Коко Шанель, – започаткувала цілу епоху у світі моди та історії. До сьогодні маленька чорна сукня і парфуми «Chanel №5» вважаються вічною класикою.

На політичній арені також зменшуються дискримінаційні настрої, проте значно пізніше, вже після Другої світової війни. Однією із найвідоміших політикинь ХХ століття стала Індіра Ґанді, яка обіймала посаду премʼєр–міністерки, а також міністерки закордонних справ Індії. За час своєї карʼєри жінка дотримувалась поміркованої політики через ідею неприєднання країни у військових блоках, а також підтримуючи мир та продовжуючи міжнародну співпрацю з усіма сторонами.

А от першою жінкою-президенткою стала колишня перша леді Ісабель Перон у 1974 році. Її чоловік, Хуан Перон, помер і завдяки великій підтримці від партій та народу жінка очолила державу.

Війни завжди змінюють світ, і глобальні конфлікти ХХ століття не стали винятком. Вперше в історії жінки показали, що ладні працювати на рівні з чоловіками, і можуть скласти їм гідну конкуренцію.

Дві перемоги: над тоталітаризмом і над нерівністю

1945 закарбується в історії як переможний рік. Виграли війну над гітлерівською коаліцією та з новими силами продовжили війну з нерівністю. У цьому ж році підписують Статут Організації Обʼєднаних Націй, де у преамбулі чітко пишуть про нові порядки та погляди.  «…утвердити віру в основні права людини,  гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків та жінок і в рівність прав більших та малих націй…». Пізніше, у 1948,  ухвалили Загальну декларацію прав людини, де вже детально розписали основні умови врегулювання проблем з дискримінацією у суспільстві. Декларацію підтримали 50 країн, а «утримались» 8 держав, в тому числі й Українська РСР.
Попри перші міжнародні документи, які формально повинні були змінити світ на краще, всі положення залишились лише статтями, закріпленими на папері, а жінки продовжували потерпати від гендерної нерівності. Саме безрезультатність тодішніх нововведень призвела до другої хвилі феміністичних рухів. Це відбувалося з 1960-х до 1970–х років – жінки прагнули звернути увагу світу на проблеми домашнього насилля та зґвалтування у шлюбі. Такі протести активно почали підтримувати ліві партії та профорганізації, і згодом ООН почула голоси жінок.

У 1975 році відбулася Всесвітня конференція Міжнародного року жінок у Мехіко, Мексика. Того ж року ООН ухвалило рішення затвердити Міжнародний жіночий день. Це стало початком нової глобальної ери викорінення нерівності та, як результат, 133 держави-члени ООН ухвалили Всесвітній план щодо реалізації цілей Міжнародного року жінок. У документі йшлося про: охорону здоровʼя, положення в сімʼї, фінансову допомогу, нову політику щодо ролі жінки в суспільстві, про палестинських та ізраїльських жінок, допомогу вʼєтнамському народу, становище жінок в Чилі тощо. Декларація містила багато положень і вказівок щодо конкретних дій з 1975 по 1985 роки. Її можна вважати першим конкретним документом, який вніс позитивні зміни у суспільно-політичне життя людства.

8 березня сьогодні. Чого нас вчить історія жіночої боротьби?

В історичній ретроспективі протягом століть йшла боротьба за права жінок у світі, за можливість працювати, бути фінансово незалежними та самостійно захищати власну гідність. Сьогодні 8 березня у європейському просторі – це свято про права та рівність жінок, про акції проти насилля, про довгий і тернистий шлях до поваги. У більшості країн воно не є офіційним, проте деякі люди все ж відзначають його, як от в Польщі, Франції, Німеччині, Греції та Італії. Китай та деякі країни Африки і Східної Європи залишили це свято як офіційне.

Держава, у якій вперше почалися феміністичні рухи – США, – також відмовились від 8 березня, проте впровадили нову, не менш хорошу традицію. Протягом березня всі установи досліджують феміністичні теми та акцентують увагу на досягненнях жінок, згадуючи як все відбувалося століття тому, і що ще можна зробити, аби жодна зі статей не відчувала дискримінації. 8 березня повинен трактувати для себе кожен особисто: чи це історія про квіти та подяку, чи про право бути почутими.

Авторка тексту: Катерина Штепа, студентка історичного факультету КНУ імена Тараса Шевченка, волонтерка Центру громадянських свобод.