“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”
Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.
Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.
У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:
“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!
[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.
На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.
Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.
У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.
“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.
Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.
Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.
Джерело, 22/11/2017
