«Це системна практика Росії». Центр громадянських свобод презентував дослідження про насильницькі зникнення та універсальну юрисдикцію

28 серпня, напередодні Міжнародного дня жертв насильницьких зникнень, Центр громадянських свобод презентував дослідження «Насильницькі зникнення та принцип універсальної юрисдикції: можливості кримінального переслідування громадян РФ». Воно присвячене правовим механізмам притягнення до відповідальності осіб, причетних до насильницьких зникнень українців унаслідок російської агресії.

За період 2014-2019 років правозахисники зареєстрували 4656 випадків насильницьких зникнень на Донбасі, а після повномасштабної російської агресії – ще 5140 випадків. Насильницькі зникнення в умовах війни Росії проти України стали системною практикою, спрямованою не лише проти окремих людей та їхніх родин, а й на залякування цивільного населення та придушення спротиву.

Дослідження Центру громадянських свобод аналізує, як Україна може використовувати принцип універсальної юрисдикції та міжнародне співробітництво для кримінального переслідування причетних до таких злочинів, зокрема коли підозрювані перебувають за межами України.

Автор дослідження, член експертної ради Центру громадянських свобод, доктор юридичних наук, кримінолог Олег Мартиненко проаналізував законодавство 26 держав, на території яких, з огляду на географічну близькість до Росії, популярність серед російських туристів або значну кількість громадян РФ, потенційно можуть опинитися особи, причетні до насильницьких зникнень українців.

Для кожної держави досліджували чотири ключові питання: чи криміналізоване насильницьке зникнення, чи може застосовуватися універсальна юрисдикція, хто може визнаватися потерпілим та чи необхідна фізична присутність підозрюваного для початку кримінального переслідування.

«Коли ми розповідаємо про незаконне переслідування цивільного населення на окупованих територіях, незаконне засудження як військовополонених, так і цивільних, про катування, про депортацію – у нас не має складатися враження, що це окремі злочини. Це – системна, цілісна політика Росії стосовно України в умовах війни. Це явище, яке було достеменно аргументовано у дослідженні, презентованому Центру громадянських свобод дещо раніше про систему переслідувань, яку Росія застосовує проти українських цивільних осіб на ТОТ.

Не можна казати про насильницькі зникнення, не сказавши, що до того людину незаконно заарештували, її, безперечно, катували, і це закінчиться або депортацією, насильницьким зникненням, або депортацією, незаконним засудженням, або разом – депортацією, насильницьким зникненням, а потім незаконним засудженням. Тобто це –  монолітна, цілісна політика Росії», – наголошує Олег Мартиненко.

«В нашому об’єднанні згуртувалися родини військовополонених, яких утримують в неволі країни-агресора, але Росія не надала підтвердження полону наших рідних через лінію Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Кожна родина в нашому об’єднанні має свідчення про перебування в полоні свого рідного. Це не офіційні, а так звані “свідчення з інших джерел”. Найбільше інформації родини отримують від звільнених з полону хлопців, які надають інформацію про тих, з ким перебували, кого бачили або чули в полоні», – доповнює представниця об’єднання родин військовополонених «Полон. Інші джерела» Тетяна Нечай.

Дослідження показало, що у 22 із 26 проаналізованих держав законодавство передбачає можливість застосування універсальної юрисдикції щодо насильницьких зникнень. Водночас її наявність не гарантує переслідування конкретного підозрюваного: на практиці. Це залежить від особливостей національного законодавства та, зокрема, вимоги щодо фізичної присутності підозрюваного в країні.

Найбільш сприятливими для потенційного переслідування громадян РФ, причетних до насильницьких зникнень українців, дослідження визначає Естонію, Литву, Чехію, Німеччину, Францію, Швейцарію та Фінляндію.

«Насильницьке зникнення – це ситуація, коли людина зникає і немає зв’язку з нею у родичів, немає можливості звернутися по правову допомогу. Механізм зникнення може бути різним: це може бути цілком законна, на перший погляд, процедура затримання чи арешту, а потім виникає ситуація, коли зв’язок з людиною втрачається, її поміщають, наприклад, у якусь таємну в’язницю», – додає член експертної ради Центру громадянських свобод, кандидат юридичних наук, професор кафедри кримінально-правової політики та кримінального права КНУ імені Тараса Шевченка Костянтин Задоя.

Від правового механізму – до реального затримання

Оскільки в більшості досліджених держав для початку переслідування необхідна фізична присутність підозрюваного, Україні важливо не лише документувати злочини та встановлювати причетних, а й відстежувати їхні переміщення, оперативно передавати інформацію іншим державам та готувати матеріали для затримання або екстрадиції.

Для цього можуть використовуватися механізми Інтерполу, Європолу, Євроюсту, FRONTEX, Шенгенської інформаційної системи (SIS), а також міжнародний обмін доказами та спільні слідчі групи.

«Феномен насильницького зникнення і його кваліфікація полягає в тому, що ми говоримо про нього лише тоді, коли людина зникає через дії держави. Якщо людину викрадає держава, представники держави, її агенти або особи, афілійовані з державою, і тримають цю людину інкомунікадо, без зв’язку із зовнішнім світом, — оце така модель і є насильницьким зникненням», – каже представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненим Олег Гущин. 

Серед ключових рекомендацій дослідження – посилення міжнародного обміну інформацією про підозрюваних та моніторингу їхніх переміщень, удосконалення механізмів універсальної юрисдикції та координації з міжнародними правоохоронними структурами.

Також Україні рекомендують створити спільну робочу групу за участі правоохоронних органів для розробки комплексного плану переслідування причетних до насильницьких зникнень та підготувати пакети матеріалів щодо підозрюваних для передачі міжнародним партнерам.

«Вже є факти успішного застосування універсальної юрисдикції щодо воєнних злочинів, вчинених проти українців. Історичним прецедентом стала видача російського військовослужбовця Литовській Республіці, яка є членом спільної слідчої групи у справі України. Литовські колеги повідомили йому про підозру у вчиненні воєнних злочинів, серед яких є й діяння, що мають ознаки насильницьких зникнень: на території Запорізької області цивільні та українські військовополонені зникали, утримувалися у фільтраційних місцях, де певний час про їхню долю ніхто не знав, зазнавали знущань, а згодом опинялися в інших місцях утримання. Підозрюваного було встановлено, взято в полон і на підставі відповідного запиту передано Литовській Республіці, де він зараз перебуває під вартою», – ділиться досвідом заступник начальника відділу Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального прокурора Олександр Кукса.

«Універсальна юрисдикція не є панацеєю. Вона не є якимось ідеальним рішенням саме нашого виклику, тому що ніхто не прийде до нас і не відновить справедливість своїми руками, а ми так збоку постоїмо і подивимося: от універсальна юрисдикція нам допомогла. Переважна більшість злочинів стане об’єктом розгляду українських правоохоронних органів і української судової системи лише завдяки нашим зусиллям. І тільки від нас залежить, наскільки ця система буде ефективною.», – резюмує Іван Дулкай, старший слідчий в особливо важливих справах 1-го відділу управління організації розслідування злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту головного слідчого управління Національної поліції України.

Повний текст дослідження доступний за посиланням.