«ООН не готова до рішучих кроків». Як український миротворець побачив міжнародну безпеку зсередини – і чому це важливо для України сьогодні
29 травня світ відзначає Міжнародний день миротворців ООН. Для України, яка вже понад дванадцять років живе в умовах російської агресії, дискусії про миротворчі місії щоразу повертаються в публічний простір.
Олег Мартиненко – член експертної ради Центру громадянських свобод, доктор юридичних наук, професор, кримінолог і ветеран війни Росії проти України – бачив, як працюють міжнародні механізми безпеки, не лише ззовні. З 1999 по 2001 рік він був у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН. Наприкінці 1990-х поїхав до Боснії і Герцеговини, а згодом – до Косова.
У цьому матеріалі – про досвід миротворця, можливості й обмеження миротворчих місій ООН і те, чому в Україні так і не з’явилися «блакитні шоломи».
«Тоді поїздка за кордон виглядала майже фантастичною нагодою»
У миротворчу місію Олег Мартиненко потрапив у 1999 році. Перед цим був майже рік самопідготовки: англійська мова (вільна англійська є обов’язковою для поліцейської частини миротворців, на відміну від військових), навчальні збори, внутрішні та міжнародні іспити ООН, водіння авто.
«Поїздка за кордон тоді виглядала майже фантастичною нагодою побачити іншу країну, дарма, що там нещодавно закінчилася війна», – згадує він.
Але не менш фантастичними для українських реалій кінця 1990-х виглядали й виплати: «Моя тоді ще міліцейська зарплата як майора, кандидата наук та доцента складала 35 доларів на місяць. А в місії платили 75 доларів на день. Тож мотивація для поїздки була високою з будь-якого погляду».
Восени 1999 року Олег опинився в Сараєві – місті, яке ще носило на собі сліди війни: «Вражало все. Абсолютно європейська атмосфера, доброзичливість людей, товари в магазинах (а у нас тоді були голодні 90-ті роки), автівки – а поруч простріляні стіни багатоповерхівок, сліди пожеж, мінометні лунки, блокпости й колючий дріт».
Сьогодні, каже чоловік, для українців така картинка вже не виглядає чимось незвичним. Але тоді це здавалося майже сюрреалістичним поєднанням мирного життя і недавньої війни.
Як працюють миротворчі місії ООН
У публічному просторі миротворчі місії часто сприймають як щось абстрактне.
Їх вводять після завершення активних бойових дій рішенням ООН, яке пропонує усім країнам-членам направити своїх фахівців до місії. Організація компенсує країнам витрати на техніку, обладнання та логістику.
«Будь-яка місія має три компоненти: військовий, поліцейський і цивільний», – пояснює Мартиненко.
Військові забезпечують охорону шляхів та важливих об’єктів, розмінування, вилучення незаконної зброї. Поліцейські працюють із місцевими правоохоронцями – моніторять законність їхніх дій, допомагають реформувати систему, беруть участь у розслідуваннях злочинів воєнного часу. Цивільний компонент займається виборами, реформами та політичними процесами.
Поліцейські миротворчих місій жили не на базах, як-то військові, а серед місцевих мешканців – орендували будинки чи квартири у них.
«Політика ООН стосовно поліцейського контингенту проста – поліцейський отримує гроші за місяць і сам винаймає житло та харчується. Оскільки гроші економили усі, то стандартним варіантом було знімати поверх на 2-3 кімнати у місцевому будинку і жити як у серіалі “Друзі”, тобто зустрічатися на кухні або на балконі», – згадує Олег Мартиненко.
Для людей із пострадянського простору побут у Боснії часто ставав окремим культурним шоком.
«Ми тоді вперше побачили паперові рушники в рулонах і думали: навіщо комусь такий величезний туалетний папір? Не бачили круглих ножів для піци, сушарок для одягу. Навіть чисті туалети у придорожніх кафе дивували», – каже Олег Мартиненко.
Водночас українські миротворці швидше адаптовувалися та опановували місцеву мову. Саме через це американські колеги часто брали українців на переговори з місцевою владою – контролювати точність перекладу.
«Сербську, боснійську чи хорватську ми починали частково розуміти буквально з перших днів. А за рік я вже міг обходитися без перекладача».
Були й інші труднощі – не професійні, а людські. «У 1999 році для багатьох сербів не було різниці між українцями та росіянами. Вони вважали всіх слов’ян з колишнього СРСР “братушками” й очікували поблажливішого ставлення».
Для миротворця це означало постійну необхідність тримати дистанцію й залишатися неупередженим.
Попри складність роботи, у місіях було місце й для кумедних і дуже людяних моментів. Навесні 2001 року Олег Мартиненко їхав через ліс із колегою з Гани. Біля дороги лежали великі снігові кучугури.
«Я сказав, що біля сауни в такий сніг добре пірнати. На обличчі колеги було все: недовіра, співчуття і впевненість, що я вигадую». Тоді український миротворець просто вийшов із машини, роздягнувся по пояс і розтерся снігом.
«Колега підбіг і почав мене перевіряти, чи немає опіків. Він був переконаний, що від снігу мають бути опіки. Він попросив мене сфотографуватися, бо йому на слово (як він сказав) ніхто зі земляків не повірив би».
Історія швидко розлетілася між ганійськими миротворцями: «За тиждень приїхали ще кілька екіпажів: просили показати “цей трюк” ще раз. Домовилися так: я розтираюся снігом, а вони тиждень пригощають мене кавою. Чудовий був тиждень».
«Кожна країна дбає насамперед про свої інтереси»
Сьогодні, після українського досвіду війни, міжнародні механізми безпеки у нашій країні частіше піддаються критиці, ніж понад тридцять років тому, коли українські миротворці поїхали у свою першу місію.
Олег Мартиненко вважає, що недоліки механізмів ООН – це повільність і неготовність робити рішучі кроки. За його словами, міжнародні місії часто працюють за універсальними моделями, які не завжди враховують місцевий контекст:
«Нам було важко навчати місцеву поліцію забезпечувати виборчу кампанію за методичками, написаними на основі досвіду Латинської Америки».
А деякі механізми примирення, які ООН пропонувала після війни, виявлялися просто передчасними і населення сприймало їх вороже.
Попри це, каже він, у місій є й сильні сторони – особливо контроль за місцевою владою після війни: «Присутність міжнародних фахівців стримує корупцію і створює кращі умови для розвитку малого бізнесу. Освітні програми в межах місій ООН також непогано себе зарекомендували».
Одне з найсильніших вражень про міжнародну безпеку Олег Мартиненко виніс із Косова. Одного разу він випадково почув нараду представників міжнародних контингентів на військовій базі. Йшлося про можливі масові заворушення, підпали автомобілів і провокацій.
«Коли дійшла черга вирішувати, кого відправляти на посилене патрулювання, всі почали пояснювати, чому саме їхні підрозділи не можуть. У когось навчання, у когось аудит, у когось передислокація. Прозвучала пропозиція направити українців або поляків.
– «Вони ж не військові».
– «Так, але спецзагін. Пропоную голосувати. Хто “за”? Одноголосно. Дякую, джентльмени».
Після цього, каже Мартиненко, ілюзій щодо міжнародної політики в нього майже не залишилося: «У міжнародних місіях, як і в політиці загалом, кожна країна дбає передусім про власні інтереси».
Чому в Україні немає миротворчої місії ООН
Після 2014 року тема миротворчої місії для України виникала неодноразово. Але місія так і не з’явилася – ні тоді, ні після повномасштабного вторгнення.
Причина, пояснює Мартиненко, доволі проста.
«Миротворчі місії вводяться після завершення активних бойових дій. Жодна країна не хоче, щоб її миротворці гинули. Крім того, місія відкривається за погодженням двох сторін, що воюють. Цих умов у нас не було».
Попри це, він вважає, що після завершення війни така місія Україні може бути потрібна.
«Велика кількість міжнародних фахівців могла б допомогти уникнути стрибка корупції, який завжди виникає у повоєнних країнах».
Але навіть тоді рішення залежатиме не лише від України: «Така місія можлива, якщо на це погодиться РФ. Якщо місію запровадити в односторонньому порядку, Росія знову говоритиме про “наближення НАТО”».
Після 2014 року Олег Мартиненко почав переосмислювати реальність з урахуванням досвіду місій. Він працював із темами перехідного правосуддя, аналізував сценарії можливих миротворчих місій для України й бачив слабкі місця багатьох міжнародних пропозицій.
А після 2022 року, каже він, досвід місій допоміг йому краще зрозуміти саму логіку міжнародних механізмів: «Я вже без зайвих нервів планую роботу з урахуванням повільності механізмів ООН».
Окрім спогадів історія Олега Мартиненка також про те, що міжнародні механізми рідко працюють швидко й майже ніколи ідеально. Але навіть у своїй недосконалості вони залишаються одним із небагатьох інструментів, через які світ намагається працювати з наслідками війни.
Авторка тексту: Іванна Бугай, SMM-менеджерка Центру громадянських свобод
