Евакуація з прифронтових територій: проблеми та пошук рішень. Головне з правозахисного клубу

Відбувся завершальний у 2025 році Правозахисний клуб Центру громадянських свобод, організований в партнерстві з ГС «Українська мережа за права дитини» та благодійним фондом «Схід SOS» за підтримки Європейського Союзу. Зустріч була присвячена обговоренню нових правил евакуації, ризиків, прогалин у системі та пошуку реалістичних рішень для прифронтових громад.

До обговорення долучилися: Роман Бугайов —  евакуаційник та фахівець з безпекиБФ «Схід SOS», Володимир Яворський — програмний директор Центру громадянських свобод, Євген Каплін — керівник гуманітарної місії «Проліска», Дар’я Касьянова — програмна директорка МБФ БО «СОС Дитячі Містечка», голова правління ГС «Українська мережа за права дитини», а також юристи/ки, соціальні працівники/ці та представники/ці прифронтових громад та представники/ці громадського сектору, які залучені до процесу евакуації. Модерувала захід Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод.

Темою зустрічі стали реальні наслідки впровадження постанов 1307 і 1420: як забезпечити безпеку дітей та маломобільних груп, хто відповідальний за кожен етап евакуації, чому частина механізмів досі не працює та які рішення потрібні вже зараз.

Як забезпечити реальне виконання постанов №1307 та №1420?

На папері обидві постанови виглядають логічно, але на практиці не створюють працюючої системи. Роман Бугайов  зауважив, що держава формально визначила перелік відповідальних органів, однак не розробила реального, покрокового механізму й особливо це відображається на маломобільних групах населення. «Попри наявність визначених відповідальних органів, на практиці левова частка юридичного та психологічного супроводу лягає на благодійний сектор. Особливо це критично для маломобільних людей, які фактично залишаються “невидимими” для держави», — наголошує Роман Бугайов.

Євген Каплін наголосив, що виконання постанов неможливе без забезпечення безпеки самих евакуаційних команд. Він навів приклади атак на гуманітарні машини, підкреслюючи, що без броньованого транспорту та засобів захисту документи й процедури втрачають сенс, бо працівники вимушені постійно ризикувати своїм життям.

Ярослав Таранець, адвокаційник БО «Схід SOS» додав, що постанова 1307 лише частково формалізує роботу транзитних центрів і мультидисциплінарних команд. Але поки держава не створить реальну інфраструктуру прийому — тимчасові прихистки, доступне житло, механізми інтеграції — виконання постанови «застрягатиме» на першому етапі.

Як налагодити ефективну комунікацію з родинами, що залишаються в небезпечних районах?

«Дуже часто родини не хочуть виїжджати не тому, що не розуміють небезпеку, атому, що не знають, куди їх повезуть і що буде далі. Поки держава не показує людям зрозумілий «маршрут безпеки», евакуація стикається з опором», — Роман Бугайов.

Дар’я Касьянова додала також, що з дітьми ситуація ще складніша: підлітки часто хочуть виїхати, але батьки або опікуни відмовляються. Тут важливою є не лише інформаційна робота, а й пояснення батькам, що відбуватиметься з дитиною після евакуації: яка підтримка, хто зустріне, в яких умовах вона житиме.

Яким має бути насправді індивідуальний супровід?

Тема індивідуального супроводу викликала значний інтерес, адже саме тут сьогодні існує найбільша «прірва» між нормами й реальністю. Постанова 1307 формально передбачає мультидисциплінарні команди, але на практиці їх майже немає.

Роман Бугайов підкреслив, що сьогодні благодійні організації фактично виконують роль «команд супроводу», від моменту евакуації до відновлення документів, пошуку житла і лікування. Люди, які не можуть ходити, говорити або самостійно ухвалювати рішення, потребують значно більше, ніж просто перевезення в безпечне місце — їм потрібні постійні доглядальники, медична допомога, соціальні працівники, психологи.

Євген Каплін наголосив, що без індивідуального супроводу маломобільних людей не існує безпечного переміщення. Багато з них просто не здатні фізично піднятися, перенести себе чи сісти в машину без допомоги підготовлених фахівців та спеціалізованих евакуаційних ресурсів.

Дар’я Касьянова звернула увагу, що супровід потрібен не лише під час евакуації, а й після неї. Діти, особливо ті, що виїжджають без батьків або після травматичного досвіду, не можуть залишатися без постійної психологічної та соціальної підтримки.

Примусова евакуація: наскільки вона можлива і потрібна?

В контексті цього питання Дар’я Касьянова наголосила на реальних історіях: діти, які хочуть виїхати, але батьки — ні; діти, які виїжджають самі; ситуації, де дорослі приймають рішення, що ставлять під загрозу життя неповнолітніх. Тут питання примусовості стає не суто юридичним, а скоріше питанням виживання.

Володимир Яворський звернув увагу на важливе юридичне протиріччя: держава має обов’язок захистити дитину, але механізмів для цього не створено. «У випадку дітей держава зобов’язана їх захищати, навіть від власних батьків, якщо є пряма небезпека. Але законодавчих норм, які дозволяють це робити в умовах війни, немає. Процедура визначена Сімейним кодексом України — непридатна для прифронтових територій», — пояснив він. 

Роман Бугайов звернув увагу, що відмовляються їхати і маломобільні люди. Часто просто через страх або недовіру. Він зазначив: переконання працює краще, ніж сила, але існують випадки, коли людина не здатна усвідомити небезпеку — і потрібне рішення держави, щоб урятувати її.

Які механізми державі варто впровадити?

Завершуючи дискусію, учасники/ці зійшлися на тому, що саме зараз державі потрібні не декларативні наміри, а чіткі, реально працюючі механізми. Наші спікери та учасники не просто окреслили проблеми — вони назвали конкретні аспекти, яких бракує системі евакуації підтримки:

• Визначити відповідального за фінансування тимчасових прихистків та МТП (бо постанова вказує, «хто відповідальний у загальному», але не визначає, хто фінансує ці місця);
• Гарантувати непорушність приміщень, переданих під прихистки. Умовно, оренда на 40 років, щоб місцева влада не змінювала призначення;
• Створити чітку, працюючу систему, тобто реальний механізм, а не лише відповідальні органи «на папері»;
• Постійно оновлювати інформацію про МТП на сайті;
• Забезпечити державну підтримку маломобільних людей: юридичну, психологічну, соціальну;
• Врегулювати питання післяевакуаційної інтеграції (житло, документи, медицина, школа) (системно, а не стихійно);
• Підвищити зарплати соціальних працівників і гарантувати їм безпеку;
• Забезпечити соцпрацівників транспортом У багатьох громад немає навіть машини, щоб доїхати до родин;
• Дозволити та забезпечити броньований транспорт для евакуації;
• Визнати потребу в спеціалізованих броньованих авто саме для маломобільних людей Не можна просто взяти інкасаторську машину — потрібна адаптація;
• Виключити маніпуляції окремих структур у процесі евакуації, адже є потреба прозорої і чесної координації між усіма органами;
• Долучати якомога більше гуманітарних організацій до координації, а не вибірково — інколи такі рішення «монополізуються»;
• Визначити нормативно: хто відповідальний за індивідуальний супровід (МДК, соцзахист);
• Законодавчо врегулювати примусову евакуацію дітей — хто ухвалює рішення, як визначається небезпека, який шлях дитини;
• Оновити закон “про основи житлової політики”, створити соціальне житло — без цього неможливо планувати шлях після евакуації.

Авторка матеріалу: Альбіна Ковальська, стажерка Центру громадянських свобод.

Цей захід профінансований Європейським Союзом. Його зміст є відповідальністю Центру громадянських свобод і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.