Найголовніше з презентації дослідження «Як покращити систему пошуку безвісти зниклих?» від Центру громадянських свобод
4 листопада в Києві відбулася презентація дослідження «Як покращити систему пошуку безвісти зниклих?», яке провів Центр громадянських свобод. Його мета — оцінити ефективність чинної системи, вивчити міжнародний досвід та підготувати конкретні пропозиції щодо реформування. На подію завітали представники медіа, профільних державних органів, правозахисних і міжнародних організацій, а також родини безвісти зниклих.
В умовах повномасштабної війни проблема пошуку безвісти зниклих — як військових, так і цивільних — набуває безпрецедентного масштабу. На серпень 2025 року у Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, — понад 70 тисяч людей. Там же дані, що свідчать про понад 2 400 невпізнаних тіл. Чинний механізм пошуку, побудований за логікою мирного часу, не справляється з таким навантаженням.
Дослідження — аналітичний документ із рекомендаціями змін, які Центр громадянських свобод направить державним органам. На його презентації, зокрема, обговорили запитання:
- Яких змін потребує чинний механізм пошуку безвісти зниклих?
- Які практики інших країн (США, Колумбії) можуть бути корисними для України?
- Як створити систему «єдиного вікна» для родин безвісти зниклих?
Вступне слово взяла голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук, яка згадала 2014 рік: «Тоді зниклих безвісти були десятки, а не тисячі». Ще тоді у першому дослідженні на цю тему проблеми поділили на дві категорії: 1) на які українські держава, громадськість та неурядовий сектор не можуть вплинути; 2) які українська держава зобов’язана розв’язувати, а локальні НУО та громадяни можуть підштовхнути владу до цього.
Звіт 2025 року артикулює проблеми так, як їх бачать не тільки українські правозахисники, але й рідні безвісти зниклих, яких опитали відповідно до методології.
А також надає рекомендації — що держава має зробити, щоб розв’язати їх тут і зараз.
Пані Матвійчук розповіла історію про майстра спорту Європи з ушу Олега Шевандіна та його дружину — Ларису, яка не переставала шукати чоловіка з моменту зникнення у 2015 році: «Прийшло 10 років, а вона досі шукає і досі вірить. Вона є прикладом стійкості для мене в моменти втоми та безвиході. Ніхто з нас не знає, скільки з цих 70 тисяч в полоні, а скільки — загинули. І ця невизначеність перетворює життя в контраст між втратою і постійним сподіванням. Але історія Лариси Шевандіної та багатьох інших людей — це приклад, скільки можуть зробити рідні заради імені одного. Тому ця, можливо, дещо юридично суха робота, яка викладена у звіті, про насправді життєві речі».
Модераторка події, виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова, наголосила, що пошук зниклих — це довготривалий процес, який йтиме роками після завершення війни. Саме тому Україні потрібен сталий, законодавчо закріплений та ефективний механізм, здатний забезпечити системність, прозорість і координацію зусиль держави, громадськості та міжнародних партнерів.
Головне з дослідження та рекомендацій
Презентацію дослідження розпочав програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський, який безпосередньо керував створенням звіту. «На цю тему складно говорити, але про неї потрібно говорити», — наголосив він.
Правозахисник зазначив, що сам звіт доволі критичний через методологію — вирішили зосередитись конкретно на проблемах. Проте, як каже Яворський, з 2021 року є великий прогрес, зі сторони як органів влади, так і організацій громадянського суспільства.
«Також ми розуміємо, що ця система не створюється на рік-два. Вона на десятки років, тому що Україна після цієї війни буде розслідувати та шукати багато людей. У США досі є система пошуку безвісти зниклих після Другої світової війни», — додає він.
Зараз фактично в Україні є дві системи законодавства. Перша — Цивільний кодекс, де є положення статті 43, яке визначає, що фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою. Цивільне законодавство перелічує випадки, коли людину можна визнати померлою. Також є спеціальний механізм — це закон про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, який має свої визначення.
«Маємо паралельні два механізми, які часом конфліктують між собою. Це проявляється в різноманітних виплатах, в іншій допомозі, в питаннях управління майном тощо. Натомість повинна бути ясність. Загальний механізм неможливо реалізувати без адвокатської допомоги, а велика частина людей не може собі її дозволити. Є простіший механізм, який є спеціальним, але процеси можуть бути паралельними. Тобто людина може бути безвісти зниклою за особливих обставин, а судом визнаватися померлою. Це абсолютна нелогічність законодавства. Його потрібно уніфікувати», — розповів Володимир Яворський.
Інші проблеми — складне правове регулювання, суперечливе і непослідовне законодавство, навантаження на суди, а також надмірна кількість органів влади, яка залучена в систему. «У багатьох дублюються повноваження, що становить складнощі для звичайної людини. Ще нюанс — досі є декілька реєстрів зниклих безвісти. Потрібен єдиний орган, який буде формувати цю політику для всіх інших.
Система в нашій пропозиції складається з двох підсистем, на прикладі міжнародних моделей. Одна створена з акцентом на цивільних, але так само включає елемент роботи з рідними. Друга — займається розшуком військових. Є багато специфік, які пов’язані саме з їхнім розшуком. З іншої сторони, потрібна інституція, яка буде займатися цивільними, тому що їх нині залишається більшість», — зазначає Яворський.
Наступною спікеркою стала старша менеджерка напрямку подолання наслідків війни організації Наталія Ящук, яка розповіла про систему з погляду рідних безвісти зниклих осіб. Правозахисниця пройшлася усіма кроками, які треба зробити близьким, щоб бодай дізнатися про безвісти зниклого родича.
Перша перепона — від ТЦК СП до родини має прийти сповіщення, що втрачено зв’язок з людиною. Пані Ящук розповідає, що часто про це не повідомляють тижнями. Далі варто рухатися до слідчого Національної поліції, де родичі можуть провести кілька діб, щоб розпочати кримінальне провадження та отримати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
«Після цього ми зафіксували, що слідчих змінювали по декілька разів. Для родини розпочиналася нова комунікація та надання інформації, що тільки укріплювало зневіру в державній системі. Також військові частини мали б проводити внутрішнє розслідування, чому та чи інша особа зникла. З вересня 2025 року Акт службового розслідування військової частини змінено на сповіщення командира про подію, що мало позитивні та негативні наслідки. Позитивний — спрощення отримання соціальних виплат та пільг. Негативний — це дає шанс не проводити розслідування далі, що ускладнює процес пошуку і забезпечення права на правду для рідних», — розповідає пані Ящук.
Затягуються й результати ДНК-експертиз, у деяких справах очікування тривало понад рік. Крім того, в Україні зараз працює Міжнародна комісія з безвісти зниклих, яка могла б взаємодіяти з державними органами, але ті, на жаль, не оформили цю взаємодію в юридичній площині. Законодавство не врегульовує ситуацію, коли Міжнародний комітет Червоного Хреста підтверджує людину, яка є військовополоненою або цивільною незаконно ув’язненою. В українському реєстрі вона і далі значиться безвісти зниклою.
Три рекомендації від Наталії Ящук:
1. Створити єдине вікно спілкування з органами влади через уповноваженого з питань безвісти зниклих для їхніх родичів. Це дозволить сконцентрувати увагу на гуманному підході та поставити людину в центр.
2. Розробити ефективну та безпечну процедуру збору повідомлень про безвісти зниклих від родичів, які перебувають на тимчасово окупованих територіях.
3. Залучати родичів та створених ними громадських організацій до розробки, реалізації державної політики та оцінки процедур щодо безвісти зниклих.
До слова також запросили юриста-аналітика Центру громадянських свобод Валентина Сердюка, який наголосив на обов’язках, що держава має в цьому процесі: фіксувати кожен випадок зникнення безвісти; проводити розслідування для того, щоб з’ясувати істину і гарантувати родичам право на правду; зрозуміти, чи було вчинено проти особи, яка зникла, певний злочин чи ні; здійснювати пошук таких зниклих безвісти; проводити комунікацію з родичами та надавати їм усю необхідну інформацію за результатами кримінальних розслідувань.
«Європейський суд з прав людини у двох своїх рішеннях також дійшов до висновку, що довга інформаційна тиша і ненадання інформації родичам безвісти зниклих доходить до певного рівня жорстокої поведінки та може становити форму нелюдського поводження до таких людей», — пояснює юрист.
У контексті розслідувань кримінальних проваджень, найголовніша проблема — це великий обсяг зниклих безвісти. Все функціональне навантаження на систему розслідування і безпосередній пошук таких людей лягає на слідчих Національної поліції України. При цьому їхня процесуальна слідчо-оперативна дія обтяжена формалізмом кримінального процесу, що ускладнює пошук. Щобільше, розслідування і пошук мають різну мету.
«В Україні наразі пошук безвісти зниклих відбувається через кримінальне провадження. На нашу думку, це доволі сильно сповільнює цей механізм. Пошук і розслідування — це дії, які мають здійснюватися паралельно одна одній та доповнювати одна одну. Ми вважаємо, що було б доцільно створити органи пошуку. На нашу думку, пошуком безвісти зниклих військових має займатися новостворений орган під юрисдикцією Міністерства оборони. При цьому пошуком безвісти зниклих цивільних осіб міг би займатися Уповноважений з питань безвісти зниклих за особливих обставин при Міністерстві внутрішніх справ, якому також можна було б надати законодавчі повноваження адміністративного пошуку», — розповідає Валентин Сердюк.
Також юрист зазначив, що недоцільно відкривати кримінальне провадження в абсолютно кожному випадку зникнення безвісти. Наприклад, якщо це випадок з загиблим під час бою військовим і є зафільмовані з дрона матеріали, де видно, що проти нього не вчинено злочину. Де такої впевненості немає — звісно, треба проводити розслідування і встановлювати істину.
Олександра Матвійчук додала, що на цьому робота над звітом не закінчується: «Якщо після обговорення цього звіту зійдемося на тому, що проблеми та шляхи їхнього розв’язання ми бачимо однаково, то далі на нас чекає адвокаційна робота. Я дуже сподіваюся, що в партнерстві з представниками органів державної влади ми доб’ємося як змін законодавства, так і змін практики».
Дискусійні питання
Наступним етапом події стала дискусія за участі рідних безвісти зниклих, а також Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артура Добросердова та секретаря Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Дмитра Усова. Модераторкою виступила виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова.
Володимир Яворський нагадав: «Одна з наших головних рекомендацій — це єдине вікно. Воно може бути складним в реалізації, але означає системну оптимізацію органів, які займаються питаннями безвісти зниклих. Головна відповідальна особа на сьогодні — слідчий, який, ймовірно, має дві тисячі кримінальних справ, що на ньому висять. Ми пропонуємо перебудувати цю систему, щоб слідчі займалися розшуком в тих справах, де є додаткові дані та особливі обставини. Якщо буде спеціальний орган, що матиме можливість розширеного розшуку, то родичі будуть зовсім по-іншому проходити всі етапи, зі складнощами на яких вони борються місяцями, а то і роками».
Пан Дмитро Усов провів презентацію про те, як виглядає, яку структуру має та куди рухається Координаційний штаб, щоб продемонструвати — яким чином інституція працює в напрямку безвісти зниклих. «Найвища соціальна цінність — це людина», — додав він.
«Координаційний штаб — це структура, яка працює не зверху донизу, а знизу вверх. І всі рекомендації, побажання, завдання, які ми ставимо перед собою, ми отримуємо від родин. Тому ми постійно адаптуємо особисті кабінети та інформаційну систему на запити рідних. Ми бачимо, що вони потребують цього єдиного вікна, а не купи структур. Добре, коли рідний, наприклад, безвісти зниклого може отримати в одному місці всю інформацію, що є у держави», — додає Усов.
Артур Добросердов зазначив, що основою діяльності його офісу є Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. А його функція — координація діяльності, пов’язаної з пошуками зниклих безвісти. За словами Уповноваженого, над створенням єдиного вікна працюють активно, але процес нешвидкий.
«Наша задача — ділитися інформацією між собою і розуміти, який актуальний стан з пошуку тієї чи іншої особи, яка має статус зниклої безвісти. І тільки після того, як ідеально та автоматично буде побудований цей взаємообмін, можливо, родина зможе звернутися в одне місце та отримати там відповіді на 100 запитань. Наразі, коли звертаються близькі, я можу дати відповіді на основі тих баз, що бачив. Для іншого я роблю запит у державну установу, отримую відповідь і тільки потім надаю родині актуальну інформацію.
Якщо людина має статус зниклої безвісти за особливих обставин, значить держава несе відповідальність за розшук, поки її не знайдуть. Відповідно, якщо є відомості в реєстрі, а в родини є витяг з нього, з цього моменту виникає відповідальність держави», — розповідає Добросердов.
Володимир Яворський розповів, що у системі Міністерства оборони США, коли людина стає військовим або військовою, у неї одразу беруть відповідні зразки ДНК. За словами правозахисника, у нас мала б бути така ж система. Такі процедури забезпечили б інформацію про людину для полегшення потім її ідентифікування.
«Судово-медичні експертизи за нашим кримінально-процесуальним законодавством можуть здійснюватися тільки національними відповідними криміналістичними лабораторіями, які, зокрема, є в системі МВС. Натомість якщо ми будемо вести справу безвісти зниклої особи поза кримінальним процесом, знімуться обмеження на використання міжнародних або приватних експертиз. Або ми можемо прямо укласти договір, наприклад, з Міжнародною комісією з питань зниклих безвісти (МКЗБ). Ще варіант — в межах Кримінального кодексу внести зміни до законодавства щодо того, що можуть визнаватися інші експертизи, не тільки державні», — додає він.
Артур Добросердов натомість запевнив, що робота держави та МКЗБ активно триває, і підписані відповідні меморандуми. Перше, до чого долучили Міжнародну комісію — збір зразків ДНК від родин зниклих безвісти за кордоном. Вона досліджує їх у своїх лабораторіях, передає в Україну, поліція перевіряє по єдиній базі — це допомагає ідентифікувати тіла. Цього року МКЗБ також долучилася до роботи з тілами, які надходять по репатріації.
«Дійсно, є у світі практика, що розшук зниклих безвісти або жертв катастроф можуть відбуватися поза кримінальним процесом. Але з яким обсягом ці структури зустрічались на сьогодні? Наскільки ця практика буде актуальна до тих вимог і викликів, які стоять перед нашою державою? Якщо ми зможемо придумати, як це зробити, адаптувати та підготувати всіх цих спеціалістів на майбутнє — можливо, варто орієнтуватися на закордонний досвід. Але зараз, під час війни, коли з кожним днем збільшується кількість зниклих безвісти та кількість тіл, які знаходять…Я готовий пропрацювати всі варіанти, але треба виставити такі маркери, що не зламають чинну систему — яка існувала до війни, яка під час повномасштабного вторгнення перебудовувалась і адаптується далі», — наголошує Добросердов.
