«Били, бо ми громадяни України». До Центру громадянських свобод завітала делегація іноземних журналістів, щоб почути реальні історії

9 вересня до Центру громадянських свобод завітала делегація журналістів з Анголи, Бразилії, Кабо-Верде, Мозамбіку та Сан-Томе і Принсіпі. Під час зустрічі вони почули безпосередні свідчення українських цивільних, які пережили російське ув’язнення, та історії з окупованих територій.

Участь у розмові взяли журналіст Дмитро Хилюк, волонтер та релігійний діяч Олександр Сізьонов, Алла Нечипоренко, чоловіка якої вбили російські військові в Бучі, а також експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва. Модерувала зустріч виконавча директорка організації Олександра Романцова, яка розповіла про її діяльність, зокрема документування воєнних злочинів Росії.

«Моя історія типова для 16 тисяч цивільних, яких Росія утримує. Я один з небагатьох, яким вдалось повернутись. Моє село Козаровичі було окуповане на другий день вторгнення. Ми розуміли небезпеку від російських військ і намагались зайвий раз не потрапляти на очі, чекали на звільнення. Але з 28 лютого росіяни почали затримувати цивільних. І 3 березня спіймали мене і мого батька, якому було 74 роки. Нам завʼязали очі та руки, кинули в приміщення без світла. 

Нам не висували жодних звинувачень. На запитання, чому нас затримали, були лише відмовки. Немов нас  перевірять і відпустять, якщо ми не диверсанти і не володіємо зброєю. Але нас не відпустили, а повезли на територію РФ, в Новозибків. Там катували голодом, через що люди дуже схудли. Були ті, які до неволі важили 120 кг, а за ґратами схудли до 50-60 кг і були схожі на вʼязнів концтабору. 

Людей постійно били на так званих перевірках щоранку — гумовими кийками та електрошокерами. При цьому все ще не висували ніяких звинувачень. А били, бо ми громадяни України», — розповідав журналіст Дмитро Хилюк про пережиті полон і катування.

Волонтер з Бердянська Олександр Сізьонов описав умови життя в окупованому місті та свій досвід російського ув’язнення: «Наше місто наразі в окупації, але для мене війна почалась у 2014, коли росіяни захопили Донецьк і ми вивозили звідти людей на безпечну територію. Я сам — цивільний, християнин і волонтер. Після того, як росіяни зайшли у Бердянськ у 2022 році, у місті не залишилося нічого: магазини не працювали, світла й їжі також не було. А ми возили їжу з Запоріжжя та допомагали евакуйовувати людей в безпечне місце.

Одного разу до нас в будинок, де знаходилось чотири сімʼї з дітьми, прийшли російські військові. Всім чоловікам вдягнули мішки на голову, після чого завантажили до машини та повезли в невідомому напрямку. Я провів в ув’язненні 15 днів».

Алла Нечипоренко з Бучі розповіла про власний досвід життя в окупації: «Ми все життя жили з родиною в Бучі, тому й після початку повномасштабного вторгнення вирішили залишатись вдома. В якийсь момент вже не вистачало продовольства й чоловік разом з сином вирішили поїхати у міську раду за гуманітарною допомогою — на простих велосипедах. Але їх перестрів російський військовий. На руках у мого чоловіка та сина були білі повʼязки, які свідчили, що вони мирні. Вони пояснили, що загрози не несуть і їдуть за гуманітарною допомогою. Після цього росіянин почав стріляти в чоловіка, а коли син запитав дозвіл підійти до батька, то відкрив вогонь і по ньому. Дві кулі потрапили в руку хлопця. Він впав на землю, після чого військовий вистрілив в його капюшон, але куля, на щастя, не зачепила голову».

Такі зустрічі важливі, адже вони створюють простір для прямих свідчень українців, які пережили воєнні злочини РФ, і допомагають журналістам з різних частин світу донести правду про російську агресію своїм аудиторіям. Це сприяє формуванню глобальної солідарності та тиску на агресора задля звільнення полонених і встановлення справедливості.