Правозахисний клуб «Нематеріальна культурна спадщина. (Не)видимі цінності. (Не)обліковані втрати». У форматі Chatham House

Зріз висловлених думок не є дослідженням, до нього не слід ставитись як до узагальненого виразу ідей. Всі позиції, думки анонімізовані відповідно до правила Chatham House, яке забороняє пов’язувати цитату та автора.

Чому ми сьогодні говоримо про нематеріальну культурну спадщину?

Нематеріальна спадщина — це та частина культури, яку не можна фізично передати наступному поколінню, побачити в експозиції музею чи відновити реставрацією. Це наші знання, традиції, діалекти, рецепти, пісні та обряди, що передаються від покоління до покоління. Саме вони формують унікальність кожної громади й створюють відчуття спільної ідентичності. Якщо храм чи бібліотеку можна відбудувати, то забуту пісню чи втрачений обряд уже не відтвориш.

Війна завдала удару і по цій сфері. Люди вимушені залишати свої домівки, громади розпадаються, і разом із ними зникають знання та практики, які трималися на особистих історіях. На окупованих територіях українська ідентичність — це вже виклик режиму. Як колись у радянському союзі, людям знову небезпечно говорити про свою віру, користуватися рідною мовою, зберігати традиції. Бо будь-що, що виходить за межі нав’язаного «російського стандарту», стає мішенню.

Втрата нематеріальної спадщини небезпечна ще й тому, що вона не завжди фіксується офіційно. Якщо про зруйновану пам’ятку пишуть новини, то зникнення діалекту чи старовинного рецепта майже ніхто не помічає: нематеріальну спадщину важко зафіксувати, тож вона зникає тихо і непомітно.

Які приклади нематеріальної спадщини були втрачені або перебувають під загрозою?

Один із показових прикладів — традиція «авдіївської каші». Це поминальна страва, яку готували в місті Авдіївка Донецької області. Вона несе символічне значення, адже для багатьох історія цієї каші пов’язана з родинною пам’яттю. Цю традицію розглядають як спосіб згуртувати громаду, заохотити до глибшого пізнання власної історії та налагодження зв’язків між людьми хоча б через спільне споживання цієї страви. 

У 2019 році вона була включена до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини. Авдіївську кашу внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини у 2022 році, а у 2024 році — до інструменту нематеріальної культурної спадщини, який потребує термінової охорони.

Інша велика втрата — це діалекти й локальні мовні особливості. Мова – це не тільки спосіб спілкування, а й відображення світогляду громади. Коли люди виїжджають з рідних місць або гинуть, зникають і слова, які існували тільки в їхньому середовищі. Це невидиме стирання культурного різноманіття, яке зменшує нашу колективну пам’ять.

Як документувати нематеріальну спадщину під час війни?

Найважливіший інструмент — голоси людей. Інтерв’ю з носіями традицій, записи пісень, історій чи обрядів дозволяють зберегти унікальні знання, які інакше зникнуть. Це може бути навіть проста розмова, записана на телефон, але вона стає частиною великої культурної пам’яті.

У процесі документування нематеріальної спадщини важливою також є підтримка колег-правників. Поруч із дослідниками працюють прокурори та юристи різних спеціалізацій, і ця співпраця забезпечує як професійну допомогу, так і моральну опору. Ця взаємодія додає впевненості, сили та показує, що ця справа має віддану команду однодумців.

Велику цінність мають особисті архіви — старі фотографії, відео з сімейних свят, записи на касетах. Те, що ще недавно здавалося «приватним» або «дрібним», сьогодні стає доказом існування тих чи інших традицій.

У сучасному світі критично важливо одразу переводити ці свідчення у цифрову форму. Лише оцифровані й відкрито доступні записи мають шанс пережити втрату оригіналів. Якщо ж матеріали залишаються лише у приватних руках, є ризик, що вони назавжди загубляться.

Як фотографія, попри свою матеріальність, може бути важливою для збереження нематеріальної культурної спадщини?

Протягом всієї історії фотографічні архіви на території України неодноразово знищували або приховували. Це робили під різними приводами: боротьба з «буржуазними» елементами, придушення національної ідентичності, контроль інформації під час війни та репресій. Такі «чистки» формували у суспільстві страх фотографуватися і зберігати власну історію. Зникнення архівів відкривало шлях для створення нових пропагандистських наративів і переписування минулого. 

Попри втрати, багато фотографій збереглося у нецільовому фонді — медичних, архітектурних чи технічних архівах. Саме вони сьогодні допомагають дослідникам відновлювати історичний контекст і нагадують, що навіть звичайний знімок може мати величезну культурну цінність.

Які виклики стоять перед правозахисниками та дієвцями культури?

Найперша проблема — відсутність єдиної методології. Коли мова йде про збереження обрядів чи традицій, немає чіткої відповіді: чи достатньо зняти відео, чи потрібен офіційний опис, чи підтвердження від громади. Через це цінні матеріали залишаються «між рядками» й не мають офіційного статусу.

У міжнародному праві ситуація ще складніша. Зруйнований храм можна показати у фото й довести його втрату, але як пояснити, що перестали співати певну пісню чи проводити весільний ритуал? Нематеріальні втрати значно важче довести, і це робить їх менш видимими на міжнародній арені.

Подолати цю проблему можна лише через співпрацю. Юристи мають розробити механізми доведення, культурні діячі — збирати матеріали, а громади – ділитися знаннями. Лише так можна створити систему, яка захищатиме нематеріальну спадщину на рівні міжнародних інституцій.

Як українська молодь сьогодні може долучитися до збереження і популяризації нематеріальної культурної спадщини? 

Одним із найцінніших ресурсів є власна родина. Молодь може спілкуватися з рідними, записувати їхні історії, робити інтерв’ю, сканувати документи й фотографії, створювати та підтримувати сімейні архіви.

Великий потенціал також має співпраця університетів і громадських ініціатив. Освітні заклади можуть стати лабораторіями практики, де студенти не лише вивчають теорію, а й беруть участь у реальних проєктах зі збереження культурної спадщини.

Що робити для збереження нематеріальної спадщини вже зараз?

Найперше — не відкладати документування. Кожна історія, пісня чи обряд, записані сьогодні, можуть стати єдиним свідченням для майбутніх поколінь. Особливо важливо працювати з людьми, які перебувають у зоні ризику або виїхали з окупованих територій.

Другий крок – зробити громади активними учасниками цього процесу. Люди, які зберігають свої традиції, мають бути не лише «інформаторами», а й співавторами архівів. Це дозволить їм відчути відповідальність і гордість за власну культуру навіть у нових умовах життя.

І, зрештою, потрібна державна стратегія. Національна програма збереження нематеріальної спадщини, підтримана міжнародними партнерами та громадськими організаціями, могла б системно збирати й оцифровувати матеріали. Це не лише збереже унікальні традиції, а й зробить їх частиною сучасного культурного простору України.

Правозахисний клуб «Нематеріальна культурна спадщина. (Не)видимі цінності. (Не)обліковані втрати» відбувся 10 вересня 2025 року у Києві. Організатори  — Центр громадянських свобод та Коаліція дієвців культури.

Авторка матеріалу: Альбіна Ковальска, стажерка Центру громадянських свобод.