Мінські домовленості та права людини

На початку року Мінські домовленості знову у топі обговорюваних проблем. У складній дискусії навколо строків, тлумачення та черговості виконання цих пунктів, якось непомітно випав правозахисний аспект.
У свій час Мінські домовленості були покликані припинити повномасштабні воєнні дії після відкритої участі Збройних сил Росії в боях під Іловайськом. Тому даремно очікувати, що запропоновані пункти здатні вирішити глобальні політичні питання. Тим більше не варто розглядати їх в якості алгоритму побудови миру на Донбасі.
Натомість Росія використовує мінський процес для створення керованого прототипу Придністров’я, тягар утримання якого має лягти на плечі України.
Тоді ОРДЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – із “особливим статусом” відіграватимуть роль якоря у реформуванні та відсутності євроінтеграційних перспектив країни у далекому майбутньому.
Складається враження, що замороження конфлікту є тим максимумом, на який реально розраховують в ході переговорів міжнародні партнери. Обмежені масштабами однієї виборчої каденції європейські політики роблять ставку на короткострокові результати.
У цій складній ситуації Україні варто бути більш прагматичною у своїй позиції та не зводити вирішення усіх проблем виключно до мінського механізму, який явно на це не спроможний.
І не тільки тому, що він не дає відповідь на питання про шляхи повернення Криму, який став першою здобиччю окупаційної війни Росії проти України. Насправді, це питання не має обмежуватися пошуками шляхів виходу із так званої “української кризи”.
Адже йдеться про глибинний конфлікт пострадянського авторитарного блоку та західної цивілізації, в якому Україна тільки черговий тимчасовий плацдарм бойових дій.
Щирість усіх політичних намірів у прагненні до утвердження миру на Донбасі Україна має перевіряти на відповідність правам людини, закликаючи до цього і наших міжнародних партнерів.

Прості відповіді на складні питання

Відповідно до других Мінських домовленостей, сторони повинні почати діалог про “модальності проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством і Законом України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”.
Офіційні переговорники абсолютно серйозно обговорюють строки проведення таких виборів та участь в них спостережної місії ОБСЄ. Хоча мова йде про територію, де власність, свобода, здоров’я, життя кожного залежить виключно від доброї волі людини зі зброєю.
Де моніторингова місія ОБСЄ не висовує носа на вулицю у темний час доби, оскільки ніхто не може гарантувати безпеку спостерігачів.
Про жодне вільне волевиявлення людей взагалі не йдеться. За такої ситуації вибори просто перетворюються на інструмент легалізації військових диктатур.
Говорити про вибори можна тільки тоді, коли на цих територіях буде забезпечено цілу низку громадянських та політичних прав. Вільно та безперешкодно працюватимуть журналісти, по телевізору транслюватимуться українські канали.
Сказане вголос критичне зауваження не стане приводом запроторення до катівні. Підвали, як явище, взагалі не існуватимуть.
Змушені виїхати під загрозою життю люди зможуть спокійно повернутися додому. Представники партій вільно вестимуть агітацію та стануть повноправними учасниками виборчого процесу.
Громадські організації готуватимуться до моніторингу виборів, розпочнуть свою роботу ліквідовані місцеві осередки.
Активно розвиватиметься громадянське суспільство в регіоні. Відновиться діяльність українських судів, які будуть готові розглядати будь-які виборчі спори.
Громадяни без страху зможуть збиратися на площах для проведення демонстрацій. Їх право на мирне зібрання будуть охороняти представники відновлених правоохоронних органів.
Україна матиме повний контроль над державними кордонами. І мій товариш з Донецьку зможе без страху знову вивісити у себе на балконі український прапор.
Суперечливою, з точки зору прав людини, є передбачена у Мінських домовленостях конституційна реформа.
У минулому році в останній день літа під тиском міжнародного співтовариства були спішно прийняті у першому читанні зміни до Конституції в частині децентралізації.
У перехідних положеннях цих змін закріплено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей мають визначатися окремим законом.
Ці “особливості”, відповідно до других Мінських домовленостей, по-факту передбачають участь незаконних збройних формувань у призначені голів прокуратури та судів, оформлення кримінальних банд у вигляді “загонів народної міліції”, неможливість припинення повноважень обраних під дулами автоматів “представників окремих районів” тощо.
Ба більше, у розвиток цих змін до Конституції, Україна має прийняти постійне законодавство, в якому детальніше прописати зазначені вище “заходи”.
Статус окупованих територій дійсно потребує правового регулювання, яке мусить базуватися на розробленій державою стратегії. Але як тимчасовий він не має встановлюватися в основному законі держави, що містить норми прямої дії та носить засадничий характер.
Варто нагадати, що державний устрій країни є складовою частиною конституційного ладу, який визначається та змінюється виключно народом України.
Це право, відповідно до Конституції, не може бути узурповане державою, її органами та нашими міжнародними партнерами.
Даремні сподівання міжнародного співтовариства, що ціною замороження конфлікту можна зупинити геополітичні амбіції Путіна.
Історія знає приклади, коли в результаті виборів до влади приходили люди, які розпочинали світові війни. Попри будь-яку політику умиротворення агресора ціною людей та територій. Адже на складні питання не буває простих відповідей.

Мир проти справедливості

“Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України” зобов’язують другі Мінські домовленості.
За цієї складною конструкцією незрозумілими лишається цілий ряд питань: хто такі “особи, пов’язані з подіями”, чи поширюється це положення на українську сторону та що взагалі малося на увазі під амністією та помилуванням.
У цьому формулюванні навмисно випущений ключовий аспект.
Україна вперше зіштовхнулася із таким масивом тяжких злочинів, що були вчинені у ході збройного конфлікту. Тисячі людей стали жертвами показової безкарності – їх грабували, били, ґвалтували, викрадали та вбивали.
Тож процесу помилування та амністії має передувати проведення ефективного розслідування та встановлення вини кожного. І ті люди, які вчинили в ході збройного конфлікту тяжкі злочини, мають бути покарані.
Не існує миру без справедливості. Те, що найбільш тяжкі злочини загрожують загальному миру, безпеці та благополуччю, а відтак не мають лишатися безкарними, є основним постулатом міжнародного гуманітарного права.
Навряд чи уряд Нідерландів погодиться на те, щоб вбивці трьох сотень пасажирів малайзійського боїнгу МН17 уникнули справедливого покарання.
Сумніваюся, що підписане щось там у Мінську стане перепоною для Міжнародного кримінального суду, який за зверненням України вже розпочав попереднє вивчення справи.
І загалом, якщо подивитися на фігурантів цього штучно сконструйованого збройного конфлікту, то кривавий слід одних і тих самих людей простежується і в Придністров’ї, і в Чечні, в Абхазії, в Україні, тепер і у Сирії. Це закономірна плата за безкарність.
Навпаки демократичні країни мають вимагати від України ефективного розслідування та надати усю необхідну технічну та експертну допомогу у його проведенні, а також у забезпеченні справедливого судового розгляду.
Україна має якнайшвидше ратифікувати Римський статут аби стати повноправним членом Міжнародного кримінального суду. Тоді жодні локальні домовленості не звільнять нікого від відповідальності за міжнародні злочини.
Якщо Україна на догоду Мінським домовленостям припинить розслідування та проголосить тотальну амністію, тоді за принципом комплементарності – “держава не бажає або не здатна провести розслідування” – до справи візьмуться міжнародні прокурори.

Поверніть їх додому

На початку 2016 року у полоні незаконних збройних формувань перебуває близько 184 українських військових. Ми знаємо тільки офіційно озвучені цифри. Сам список заручників для громадськості закритий, тому перевірити його на повноту за даними волонтерських ініціатив просто неможливо.
Відомо тільки, що у ньому і військові, і звичайні цивільні люди. І що справжня кількість може бути в рази більша.
Ці люди мали бути звільнені відповідно до Мінських домовленостей ще десять місяців тому. Попри це, значна кількість в’язнів досі утримується в приміщеннях, непридатних навіть для короткочасного перебування людей.
За даними Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, на неконтрольованих українським урядом територіях катуванню та жорстокому поводженню були піддані 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.
Кожен день ці люди у підвалах, ангарах, гаражах та собачих клітках проходять через муки та борються за своє виживання.
Життя щонайменше трьох із 21 ув’язнених із політичних мотивів українців у Росії та Криму перебуває сьогодні під прямою загрозою. Йдеться про Надію Савченко, Станіслава Клиха, який страждає від наслідків жорстокого катування в СІЗО та 73-річного Юрія Солошенко, якому призначені 6 років ув’язнення є справжнім смертним вироком.
Тому звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб має стати першочерговою вимогою.
Її не можна прив’язуватися до виконання інших пунктів Мінських домовленостей. Люди, що перебувають в полоні у незаконних збройних формувань, можуть просто не дожити до чергового раунду переговорів.

Підтримують тільки тих, хто бореться

Задум Кремля давно зрозумілий. Україна має погодитися на проведення виборів попри усвідомлену усіма неможливість провести їх на демократичних засадах.
Прийняти закон про тотальну амністію представників незаконних збройних формувань та волюнтаристськи змінити конституційний устрій країни – чудова ілюстрація справжнього ставлення до українського парламентаризму.
Міжнародні партнери радіють тимчасовому перепочинку, сором’язливо відводячи очі, коли мова заходить про Крим. Росія продовжує керувати “республіками”, які тепер називаються “окремими районами Донецької та Луганської областей”, водночас домагається зняття з неї санкцій.
Україна отримує відповідальність за соціально-економічний розвиток Донбасу та глибоку політичну кризу, викликану цими рішеннями.
За такого сценарію, існує реальна загроза, що рано чи пізно Росія і без військової агресії поверне контроль над Україною, яка на 25 році відновлення держави продовжує боротися за свою незалежність.
Виконувати домовленості не означає грати за чужими правилами. Україна мусить відстояти своє майбутнє ще й на дипломатичному фронті.
Треба будувати мир різними способами, але ж не за всяку ціну. Належить повернути міжнародним партнерам їх справедливий заклик щодо першочерговості захисту прав людини та необхідності проведення ефективного розслідування злочинів.
У минулі роки українська влада не дуже успішно виконувала це завдання, тому працювати над цим мусить все громадянське суспільство. Цілком зрозуміло, що забезпечення прав людини, як обов’язкової передумови проведення місцевих виборів на демократичних засадах, призведе до руйнації військових диктатур.
Саме нам належить змусити “договоривающиеся стороны” внести в обговорювані за закритими дверима питання правозахисний дискурс.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, координаторка Євромайдану SOS

Оприлюднено на сайті “Українська Правда” 20.01.2016: http://www.pravda.com.ua/columns/2016/01/20/7096012/