Існування України не тема для переговорів

За майже сто днів не спровокованого нападу Росії на Україну, принаймні 4,000 мирних жителів було вбито за підрахунками ООН. Реальні цифри безсумнівно набагато більші. Звіт, що був нещодавно опублікований командою незалежних експертів в галузі права, прийшов до висновку що звірства вчинені Росією в Україні є актом геноциду. І все ж на заході набуває популярності точка зору, що жертви мають вести переговори зі своїми вбивцями та погодитись на ще більше кровопролиття та подальшу окупацію, заради того, щоб Президент Російської Федерації Володимир Путін міг зберегти лице. Така точка зору не лише помилкова, але й образлива та небезпечна. 

Під час виступу в Давосі, Генрі Кіссінджер порадив Україні завершити війну повернувшись до того “як все було“. Тобто Україна має відмовитись від Криму та Донбасу, територій які Росія окупувала раніше, в подяку за три місяці пекла та найбільшу гуманітарну кризу з часів Другої Світової Війни. 

Прибічникам політичного прагматизму варто зрозуміти, що Україна не грається в війну, а захищає свої території та людей, які живуть там. Назва міста в пригоді Києва — Буча — запам’ятається назавжди як місце огидних військових злочинів, які російські військові вчинили всього за декілька тижнів. З кожного міста окупованого путінською армією ми чуємо історії від яких кров стигне в жилах: про катування, зґвалтування, вбивства та викрадення людей. Через те, що цілю свідомо обирають цивільну інфраструктуру та об’єкти життєзабезпечення, цілі міста, наприклад Маріуполь, стали непридатними для життя. Всі ці жахіття відбулися усього за декілька місяців; важко навіть уявити, що може статися якщо це продовжуватиметься роками. Коли українцям кажуть що потрібно відмовитися від територій, це означає полишити напризволяще наших співвітчизників.

І “визволення” російськими військами міста – це не кінець терору. Метою вторгнення ніколи не був захист територій. Це повномасштабна війна  з використанням методів соціальної інженерії режимом, який не вірить в існування української ідентичності чи державності. Є багато відео, опублікованих у Telegram каналах, які зняті в нині окупованих областях Херсонщини та Запоріжжя. На них видно, як нажахані жителі змушені давати зізнання під примусом та підтверджувати, що вони пройшли повний курс денацифікації. Цей гротескний експеримент нагадує промивання мізків уйгурським мусульманам китайським урядом у концентраційних таборах Сіньцзяна. Але, судячи з усього, дехто хоче, щоб Україна віддала всіх цих українців цим мучителям заради “врегулювання конфлікту шляхом мирних переговорів” з Росією.

Якщо життя українців у цій тиранії не викликає достатнього занепокоєння для дій, я б закликав політиків до прагматизму. Війна в Україні почалася не в 2022 році, а в 2014 році, коли російські війська незаконно вторглися на територію України та окупували Крим, Донецьк і Луганськ. Все це супроводжувалося боязкою відповіддю міжнародної спільноти. Чи такий обережний підхід якось вгамував спрагу путіна до нових цілей? Чи насолоджувалися західні демократії справжнім миром в обмін на надання Кремлю того, чого він хотів? Пригадайте бомбардування мирних жителів Алеппо, використання хімічної зброї на вулицях Англії, спонсорування насильницького придушення протестів білоруською диктатурою. Путін веде кампанію по глобальній дестабілізації ситуації у світі і продовжуватиме це робити, якщо цьому не буде рішучої протидії.

У Путінському лексиконі не існує слова “компроміс”. Ми знаємо про це через обман, у який він ввів власних громадян. Перед тим, як стати Президентом Росії у 2000 році, Путін запропонував країні ефективну суспільну  угоду — значно обмежені політичні свободи в обмін на сильну економіку, яка витягла б країну з пострадянських злиднів. Те, що трапилося згодом, — це оргія клептократії, коли доходи від надзвичайно багатих резервів нафти і газу в країні зливалися на банківські рахунки еліти і переважно  витрачалися на Заході. Угоду з російським народом порушили з самого початку, а постійні імперські завоювання сусідніх держав відволікали увагу від цього факту.

Першочерговою військовою ціллю Кремля було захопити Україну за кілька днів. З майже 100 відсотковою впевненістю можна сказати, що якби вони досягли цього, такі країни як Молдова та Казахстан були б наступними на їхній дошці для нарізання. Це досі є ймовірним. У Білорусі анексували все, крім назви. Кіссінджер, деякі європейські уряди та інші фактично просять про капітуляцію та умиротворення, котрі лише спровокують більше загроз для безпеки.

Інфляція, можливо, є значно більшою проблемою для американського електорату, а збої на світовому харчовому та енергетичному ринках скоріше за все посиляться у найближчі місяці. Проте натяк на те, що виною цьому не морська блокада росіянами українських портів у Чорному морі, яка перешкоджає доставці десятків мільйонів тонн зерна до кінцевих пунктів, а саме наполегливість України у боротьбі за своє виживання, означає неправильне зчитування того, що відбувається. Нещодавна пропозиція Росії відкрити експорт українського зерна в обмін на послаблення санкцій не повинна залишити жодних сумнівів у будь-чиїх головах щодо того, що саме є джерелом сьогоднішнього неспокою у світі.

Перед обличчям кампанії з геноциду українцям не варто вказувати, щоб вони вели перемовини щодо нашого існування. Останнім часом я розмовляла з колегами по захисту людських прав з Сирії та Лівії — у цих країнах російські збройні сили та найманці абсолютно безкарно сіють смерть та розруху. Світ не може дозволити, щоб Україну додали до цього списку. Ми не будемо останніми. Ті, хто прикрашає власний цинізм так-званим прагматизмом, повинні повернутися до школи і вивчити, що єдиним способом перемогти хулігана є протистояння йому.

Олександра Матвійчук — голова правління Центру Громадянських Свобод, членкиня ради директорів Міжнародного фонду “Відродження” та правозахисниця.

Матеріал перекладено з оригіналу Newsweek “Ukraine Will Not Negotiate Its Existence | Opinion” 6/8/22