Як Україні не стати Росією

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html