“Убийте, але не бийте більше”: що заборгував парламент людям, які пережили пекло
Уже шість років я записую свідчення людей, які вийшли з полону. Це дуже страшні історії. Я говорила з людьми, яких били, ґвалтували, відрізали пальці, забивали в дерев’яні ящики, виймали око ложкою. Серед них були люди літнього віку, вагітні жінки та діти.
“Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что “очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт”. Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание…”.
Часто полонених тримали у місцях, непридатних навіть для тимчасового перебування людей. Хтось провів так кілька годин, а хтось і кілька років. На цих фото увесь їхній нехитрий побут. Дошка замість матрацу. Пляшка “для туалету”. І суцільна темрява.
“Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я пам’ятаю, що мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість.
Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходили якісь люди, хто саме – не знаю, і пинали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі… Так я пролежав три доби”.
Невідомо, скільки людей пройшли через підвали. Офіційні дані скупі, але й у них фігурує кілька тисяч. Очевидно, що це тільки верхівка айсбергу.
Практика викрадень та катувань людей на окупованому Донбасі триває. До мене досі приходять люди, які звільнилися зовсім нещодавно. Їх не було в жодних списках. Про них не знали в ООН. Їхні рідні не повідомляли правоохоронні органи. І навіть після виїзду на підконтрольну територію вони не збираються цього робити.
“Пристібнули наручниками чоловіка до тієї клітки, де нас першого дня тримали. Били. Чоловік уже несвідомий став. Лишили чоловіка прикутим до клітки. Нам наказали розійтись по бараках (гаражах). Наступного дня ми давали чоловікові пити і трохи їсти. Він розмовляв російською. Але нам заборонили до нього підходити. Пригрозили, що влаштують нам те саме, якщо наважимось. На третій день після тої ночі чоловік помер. Ми приїхали з робіт, а його вже нема на тому місці. Полонені, які залишались на місці, сказали, що помер”.
Ці люди довірили мені історії, які вони не розказують найріднішим. І це зобов’язує. Так, очевидно, що є багато речей, на які українська влада не може вплинути. Але є такі, які знаходяться у зоні її контролю.
У це складно повірити, але на шостому році війни у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.
Норма права досі не відповідає “нормі” життя, яким живуть кілька мільйонів людей на окупованих територіях. Де ніхто із них ні від чого не застрахований.
Спрощено можна сказати, що міжнародні злочини є, а відповідальності за них немає.
Недивно, що за всі ці роки в Україні суд виніс лише один вирок за воєнні злочини.
Знову пишуть, що затриманого бойовика, який в обмін на пропуск на блокпості примушував жінок до сексу, обвинуватили не за вчинення воєнних злочинів, а за “загальнокримінальною” статтею. Я то добре знаю, що ховається за скупим “примушував до сексу”.
“К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. “Маньяку” не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую для удовлетворения их сексуальных нужд. Ее несколько раз туда возили”.
Цю проблему вирішує розроблений правозахисниками, науковцями та Мін’юстом закон про воєнних злочинців №9438.
Він вносить зміни до Кримінального кодексу України та надає можливість національним органам слідства та суду для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом, – геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію.
Чому не можна розслідувати ці міжнародні злочини як “загальнокримінальні”?
По-перше, далеко не завжди міжнародні злочини мають “аналоги” серед “загальнокримінальних” злочинів. Візьмемо заяви Мотороли та інших ватажків, що вони не братимуть полонених. Такий воєнний злочин як “заява про те, що пощади не буде” просто не існує у “загальному” кримінальному праві.
По-друге, навіть коли загальнокримінальні “аналоги” міжнародних злочинів існують, така кваліфікація не відображає їхню природу. Наприклад, існує значна відмінність у кваліфікації зґвалтувань, адже на війні жертва сексуального насилля може просто боятися висловлювати незгоду людям зі зброєю. І таких прикладів багато.
По-третє, Мінські домовленості передбачають доволі розмите положення про амністію. Натомість міжнародне право встановлює чіткий імператив: жодної амністії за міжнародні злочини. У разі несприятливого для України пошуку компромісу під час перемовин відсутність правильної кваліфікації може привести до амністії воєнних злочинців.
По-четверте, міжнародні злочини на відміну від “загальнокримінальних” не мають терміну давності.
Так, зараз Україна не може притягнути до відповідальності людей, які знаходяться в Росії чи на окупованих територіях. Але ситуація змінюється. Історія переконливо свідчить, що навіть після десятків років воєнних злочинців наздоганяє заслужена кара.
По-п’яте, на даний момент в полоні на окупованому Донбасі перебуває щонайменше 120 людей.
Серед них військовий Сергій Глондар, який так ще і не бачив свою молодшу донечку, народжену після того, як його взяли у полон, журналіст Станіслав Асєєв, який писав статті під псевдо про життя в окупованому Донецьку, викладач та блогер Олег Галазюк.
Люди, які їх тримають, мають отримати чіткий сигнал, що від того, як вони до них зараз ставляться, залежить їхня конкретна доля. Списати усе на “міфічного Путіна” просто не вдасться.
Тому ухвалити закон про воєнних злочинців №9438 треба вже. Така ситуація не може тривати так довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до їхнього болю.
Люди, які вийшли з полону, невидимі в українському суспільстві. Після страшних фізичних та моральних травм у них просто не вистачає сил до всього ще й боротися за свої права. Вони не перекриватимуть вулиці, не вийдуть масовим пікетом під парламентом. Тому ми маємо стати їхнім голосом.
“Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: “Убейте, только не бейте больше”.
У четвер вранці 6-го червня закон про воєнних злочинців №9438 вперше винесуть до сесійної зали. У цей час я буду в літаку, якраз вертатимусь із конференції по боротьбі із катуваннями, яку організовує ОБСЄ. І мені дуже хочеться вірити, що першою новиною, яку я побачу по прильоту, буде те, що закон про воєнних злочинців №9438 нарешті ухвалено.
Ми зробили усе, що могли. Підготували якісний законопроект, провели сотні консультацій, опрацювали тисячі правок, разом із Мін’юстом переконали уряд його зареєструвати, організували десятки акцій, прес-конференцій та публічних заходів, і хіба що з бубном не танцювали, щоб доступно пояснити владі та суспільству, як це важливо.
А тепер це ваша відповідальність, народні депутати. Ви її усвідомлюєте?
Окрім розбитого уявлення про звичне життя, підірваного здоров’я та психіки, зруйнованих сімейних зв’язків, люди, які вижили, потребують відновлення віри у те, що справедливість можлива. Нехай і відкладена в часі.
П.С.: Окремо хочу подякувати людям, які попри пережитий біль були змушені до нього повертатися, коли разом із нами пробивали високі кабінети та долали інформаційні стіни – Ірина Довгань, Марія Варфоломеєва, Євген Шляхтін, Олександр Грищенко, Ігор Козловський, Людмила Глондар, Ігор Чайківський (позивний “Артист”), Вікторія Пантюшенко, Ігор Котелянець, Олена Рибак, Володимир Жемчугов та інші.
У тексті колонки використані документальні свідчення із моніторингового звіту“Ті, що пережили пекло”, який ми підготували разом із колегами.
Олександра Матвійчук, спеціально для УП
Всі ілюстрації надані авторкою
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
