Правозахисниця Олександра Романцова: «У громадському секторі не вистачає системності гендерного підходу»

Спеціальний проект УГСПЛ «Правозахисниці, які змінюють Україну», який розпочався восени 2015 року, є серією інтерв’ю з активістками зі всієї України, які працюють у різноманітних сферах правозахисту та представляють різноманітні правозахисні організації (у тому числі, й УГСПЛ). Цього разу Тамара Марценюк пропонує інтерв’ю із громадською активісткою і правозахисницею, виконавчою директоркою «Центру громадянських свобод» Олександрою Романцовою.

Олександра навчалася в Університеті економіки та права «КРОК», де здобула ступень магістра за фахом Міжнародна економіка на факультеті міжнародних відносин, а трохи згодом отримала другу магістерську ступінь з управління проектами. Протягом студентських років вона активно займалась студентським самоврядуванням. Олександра Романцова у рамках фестивалю «Студентська республіка» стала студентським мером Києва у 2006 році та відродила студентську раду міста Києва, причому у форматі, незалежному від міського голови.

По завершені університетського навчання, 7 наступних років, працювала в головному офісі УкрСиббанку, що належить міжнародній фінансовій групі BNP Paribas в Україні. Зокрема, займалася корпоративною освітою, керувала комунікаційними та навчальними проектами реформування мережі банківських відділень та заключала великі системні контракти банківського обслуговування.

Починаючи з подій 30 листопада 2013 року, почала свою роботу громадська ініціатива “Євромайдан – SOS”, яка базувалась в офісі «Центру громадянських свобод» (ЦГС). Олександра стала волонтеркою гарячої лінії цієї ініціативи та пропрацювала там протягом усього періоду Євромайдану. А з травня 2014 року вона лишила банк і  розпочала вже професійну діяльність  як правозахисниця у «Центрі громадянських свобод».

З 2014 по кінець 2016 року Олександра координувала проект мобільного спостереження за порушеннями прав людини та воєнними злочинами на сході України в зоні АТО та за політичним переслідуванням в окупованому Криму. Окрім координації цього проекту Олександра також виїжджала в складі цих та інших міжнародних груп мобільного моніторингу на схід України більше 40 разів.

З 2015 року і до цього часу Олександра також відповідає за міжнародну адвокацію результатів роботи Центру. У рамках цієї діяльності вона постійно співпрацює з такими міжнародними організаціями, як ОБСЄ, ЄС, ООН, Рада Європи, а також міжнародними правозахисними організаціями та їхніми об’єднаннями.

З березня 2017 року Олександрі заборонений в’їзд до Російською Федерації та Білорусі. Отримати офіційну відповідь від влади РФ, що саме стало причиною заборони, так і не вдалось. З вересня 2018 року Олександра займає позицію виконавчої директорки «Центру громадянських свобод».

Олександра Романцова читає лекції, зокрема, із питань прав людини у Київській школі прав людини та демократії. Окрім того, виступала з тематикою ролі жінок у правозахисті на TEDxKyivWomen 2018 та з темою «Боротьба з сексуальним насиллям як різновидом зброї у воєнних конфліктах» на Nobilitet у 2018 році.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

1 грудня 2013 року я долучилася як волонтерка до гарячої лінії «Євромайдан – SOS». До того я не займалася якоюсь громадською діяльністю. Я працювала в банку. Це було бажання якимось чином підтримати Майдан, але більш організовано. Тому я ночами чергувала на гарячій лінії у вільний від роботи час. І вже в травні 2014 року я остаточно вирішила, що хочу працювати у правозахисті та займатися правами людини.

Причому перші два роки я займалася спостереженням за порушеннями прав людини та воєнними злочинами на Сході України. Це були мої перші проекти – волонтерські мобільні групи, які тільки починали документувати ці порушення. Мобільні групи, що виїжджали на ці території, складалися з волонтерів, юристів, активістів громадянського суспільства, правозахисників та журналістів. Спочатку вони проходили спеціальне навчання, після цього в зоні ATO збирали докази, свідчення, а також робили польові виміри та фільмування порушень прав людини та воєнних злочинів. Тоді ми почали цим займатися перші, а зараз таких організацій вже більше 17 і ми входимо в спеціальну Коаліцію по документуванню, що називається «Справедливість заради миру на Донбасі».

Потім вже я стала займатися координацію інших проектів ЦГС. Тобто, моє перше бажання – це було підтримати Майдан. А далі це було бажання більш системних перетворень. І я побачила свою роль саме у цьому.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Звичайно, був в університеті певний оглядовий курс щодо міжнародних організацій і захисту прав людини. Але потім уже в «Центрі громадянських свобод» ми познайомилися із колегами з Міжнародної школи з прав людини. І в квітні 2014 року я вперше в рамках цієї школи пройшла навчання, зокрема, базовий курс з прав людини та захисту суспільних інтересів Андрія Юрова.

А далі вже в різних профільних організаціях були тренінги більш вузької тематики різних аспектів прав людини (ОБСЄ, Ради Європи тощо).

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Здебільшого наша організація фокусується на фундаментальних правах і свободах людини. Це так зване «перше покоління прав людини». Але якщо говорити про мою повсякденну роботу, то я найбільше працюю із забезпеченням права на мирні зібрання, правосуддя, свободи слова, асоціацій і об’єднань.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Так, звичайно, ми працюємо із правами жінок, перш за все, у документуванні порушення прав людини. По-перше, у воєнній ситуації, яка триває в Україні, є такі проблеми як сексуальне і гендерно-обумовлене насилля. Вони є воєнним злочином, і по статистиці найбільше відбуваються щодо жінок. Також жінки більш вразливі як жертви наслідків збройних конфліктів.

По-друге, в окупованому Криму в політичних переслідуваннях є специфічні аспекти. Наприклад, ми працюємо із такою групою як кримські татари. Зокрема, кримські татарки стикаються із такою травматичною для них ситуацією, яка зумовлена релігійною приналежністю. Наприклад, існують певні правила щодо того, які чоловіки і коли їх можуть бачити. І от коли до їх будинків неочікувано можуть прийти з обшуками незнайомі чоловіки у дуже ранні години, жінки змушені спати повністю у хеджабах.

Або ситуація із непідконтрольною територією, де жінки мають труднощі із фіксацією факту народження дитини на підконтрольні Україні території, але це не завжди вдається через складнощі перетину лінії розмежування. Тобто, є такі ситуації у нашій щоденній практиці, які стосуються саме жінок.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Передусім, це те, що ми включені в діалог з владою. Хоча багато хто з її представників намагається максимально відкараскатися від того, аби включати правозахисників у процеси творення законів, здійснення інституційних змін тощо.

Окрім того, правозахисний і загалом громадський рух має зараз більшу довіру. Під час і після Майдану люди стали краще розуміти, навіщо існує правозахисний рух і правозахисники, бо відчули в них необхідність.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Дуже багато людей, на жаль, готові відмовитися від своїх прав і свобод, бо не бачать у них цінності. Вони вважають, що це доцільно робити в обмін на гарантії безпеки. Проте вони не розуміють, що такий обмін якраз і призводить до загрози саме їх безпеці у довгостроковому періоді. Тобто, не вистачає загального розуміння важливості прав і свобод.

Один з найбільших викликів це – агресія Росії, що дуже заважає в усьому регіоні захисту прав людини. Росія велика країна, з ресурсами, які потребують сусідні країни, наприклад, у Центральній Азії. Таким чином, вона реалізує свій вплив так, що майже завжди це призводить до  зниження рівня гарантій прав та свобод людей та скорочення простору можливості їх відстоювати.

Третє, це певним чином бездіяльність влади України по відношенню до порушень прав людини, в тому числі нападів на правозахисників. Громадський сектор мав би рости, але через обмеження і відсутність ефективних розслідувань нападів – це зростання призупиняється.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

У нас традиційно склалося, що є окремо феміністичні (жіночо-правозахисні) організації, а окремо – усі інші. Тобто, організації певним чином окремо профілюються, що, у принципі, непогано для зростання рівня експертності.

Але, на мій погляд, гендерні питання мають бути наскрізні та всюди. Отак, як ми виділяємо гендерні питання у переслідуваннях та виявленні воєнних злочинів, вони повинні виокремлюватися всюди. Коли ми, наприклад, навчаємо  поліцію, то намагаємося слідкувати, аби було враховано гендерні аспекти, тому включаємо це в матеріал для навчання.

Мені здається, що наразі в громадському секторі не вистачає системності цього гендерного підходу, проникнення гендерної тематики в усі інші теми.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Я якраз робила доповідь про нобелівських лауреатів 2018 із премії миру Дениса Муквеге і Наді Мурад.  Вони обидва працюють з темою сексуального насильства у збройних конфліктах. Дуже важливо, що ця проблематика нарешті прозвучала серед тем, за які отримано таку престижну міжнародну премію.

Мене вражає дрімуче незнання у суспільстві, що таке гендерна рівність, гендерно-обумовлене насильство, і яким чином взагалі про нього говорять. Дуже багато людей не розуміють, що по відношенню до них скоєне сексуальне насильство. Бо вони думають, що сексуальне насильство – це лише зґвалтування.

І мені здається, що найкращий спосіб це подолати – перестати замовчувати і стигматизувати цю проблему. Я нещодавно була на радіоефірі з приводу цієї проблематики. Навіть у медійній сфері мало знають, як про проблему сексуального насильства фахово говорити, яку термінологію використовувати. На жаль, не має такого розуміння і в роботі поліцейських – як говорити про ці злочини так, щоб постраждала людина не зазнала повторного травмування. Саме тому нам усім варто більше говорити про здорові сексуальні відносини, щоб люди впізнавали та зупиняли випадки, коли  ситуація наближується до сексуального насильства.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Колись я у дитинстві у 5 класі уперше прочитала промову Кофі Ананна. Це був мій перший правозахисний авторитет і людина, яка мене вразила. Також мені імпонує Нельсон Мандела, який розпочинав із фактично терористичних методів боротьби і потім дійшов до правозахисних, вірю що люди здатні розвитися до розуміння та цінування прав людини. Ще я надихаюся Черчілем, який змушений був міняти систему у кризовий момент.

Але якщо говорити про жінок, то мене силою слова найбільше надихає Астрід Ліндгрен. Вона фантастична з точки зору того, що закладала в свої казки. На мій погляд, благополуччя скандинавських країн, їх повага до свобод та прав людини, своїм корінням може завдячувати саме тим цінностям, які вона закладала в своїх казках.

Поділитися